ПОВЕРНЕННЯ. Замість епілогу «Іларії, Ілюзії…», певно

– Впізнаєте мене? – запитала годин через сорок – сорок п`ять після того, як я втратив свідомість і через кілька годин після того, як вона до мене повернулася, головний лікар Луцької міської клінічної лікарні Лариса Духневич.

Уже впізнаю. Звичайно ж, впізнаю.

– Так, Ларисо Петрівно. Адже ми колись були з Вами сусідами, рідні називали Вас Лесею, – я, посміхнувшись, спробував показати, що біль минула.

– Це добре. Декому на вашому місці потрібно ще дві доби, щоб впізнавати людей. Тому й питаю.

У головного лікаря задзвонив мобільний. Телефонував Богдан Шиба.

– Ларисо Петрівно, як у Чуба справи?

– А зараз передам йому трубку, Богдане Павловичу, у нього й спитаєте. Він лежить якраз на тому ліжку, на якому лежали Ви.

– Маєте кілька секунд, не більше. Мобільний телефон біля голови Вам зараз не бажаний, – це уже мені.

…Обмінявшись кількома словами з колишнім луцьким міським головою, задумався.

Значить я лежу на тому ж ліжку, у тій же палаті і у тому ж відділенні реанімації, що й він майже шість років тому. Що це? Бумеранг? У 2006-му я багато писав про дорожньо-транспортну трагедію за участю Богдана Шиби (поблизу села Зоря на Рівненщині), у якій загинуло четверо молодих людей. Писав багато, як мені здавалося, об`єктивно, але самому Шибі слова з цього приводу так і не надав.
Не за канонами? Так! Мусив би надати, навіть якби думав: «Тут і без його слів усе ясно»!

Отже бумеранг? Можливо.

Тим часом Луцьком з подачі сайту «Перець волинський» гуляла «правда», що: «У Луцьку до безпам`ятства побили заслуженого журналіста України». Чудовий заголовок, щоб піднімати відвідуваність ресурсу. Новину про побиття «відомого на Волині журналіста» миттєво підхопили знані в Україні інтернет-ресурси, зокрема «Лівий берег». Але Ти, Господи, не допусти ніякого бумерангу. Нікому з колег.

Правда була і у міліції.

Підкажу людям з міліцейськими погонами (якщо раптом подібна халепа з журналістом Ігорем Ч. повториться): не повідомляйте більше, що гаманець був при журналістові Ігореві Ч. Журналіст Ігор Ч. гаманцем не користується. З однієї простої причини: витягнуть гаманця – значить витягнуть усе. Витягнуть десятку із задньої кишені – залишиться хоча б п`ятірка у передній.

До речі гроші, поки журналіст Ігор Ч. був без свідомості, таки витягли. Гривень зо двісті. Але ніякої заяви з цього приводу він не писав. Бо з моменту його падіння до моменту приходу у його палату капітана міліції минуло лише чотири повні доби, тож голова ще дуже боліла. Їй через біль було не до якихось там заяв чи гривень. Втім і зараз не писатиме. Живим залишився – то й добре.

Добре, хоч і змушений ще місяць жерти по півтора десятки пігулок щодень. Таке от амбулаторне лікування.

Я, дякувати Богу, одужую, як свідчення – оцей от чималий текст і те, що мізки мої уже здатні на поради.

Якщо моїм молодим менш досвідченим колегам хочеться писати-розповідати про чиюсь хворобу без відома самого хворого, нагадаю (як, зрештою, і високопосадовцям-міліціонерам також), що стаття 145 Кримінального кодексу України має назву «Незаконне розголошення лікарської таємниці», не дуже лояльно до подібних дій ставляться стаття 32 Конституції України, Основи законодавства України про охорону здоров`я тощо.

Навколо мого вкрай невдалого падіння від перевтоми і удару головою об кам`яну бордюру внаслідок оцього от падіння стільки «правд», що мені залишається дякувати депутатові Волинської обласної ради і ймовірному кандидатові у народні депутати України від об`єднаної опозиції Ігореві Гузю. Перш ніж упасти, я пив із тезком чай. Звалився, щойно ми розійшлися. Так от дякую Ігореві, що він не тиражував «правду» на кшталт «після того, як журналіст-опозиціонер зустрівся із ймовірним кандидатом у народні депутати України від опозиції, його тут же побили бандити, найняті владою (кандидатом N)».

Ігор Гузь на таку «правду» не пішов, хоч не здивуюся, якщо «політтехнологи» підказували йому подібний хід.

– То чому ж ти усе-таки звалився? – запитаєте ви мене.

– Повторюся: від перевтоми. І цьому є свідок – «Фейсбук». 15 травня о 21 годині 49 хвилин я на своїй сторінці у «Фейсбуці» признався: «Дописав. 420 тисяч знаків, 70 тисяч слів, тобто десь 200 книжкових сторінок». А 16 травня, майже одразу ж після того, як подарував примірник щойно віддрукованої на принтері «Іларії, ілюзії…» Ігореві Гузю, звалився.

Лежав я досить довго. Тієї середи починаючи з 17-ї вечора йшов неймовірний дощ, тож перехожих (тобто людей, котрі повідомили б про моє падіння службу 103) біля бару «Явір» на вулиці Рівненській, у якому ми пили чай з Ігорем Гузем, не було.

Інший свідок перевтоми – моя сусідка і віднедавна один з моїх кращих друзів Оксана Вращук (Прокопчук). На стику квітня-травня, коли написання «Іларії…» було у розпалі, Оксана сказала мені прямо:

– Погано виглядаєш.

– Повість пишу, – відповів я, сміючись.

Дописався.

Висновок: не перепрацьовуйте, друзі. Втілення амбіцій – творчих, спортивних, матеріальних тощо – не варте життя.

…Лариса Духневич відірвала мене від сумних думок і… знову змусила задуматися:

– У мене для Вас хороші новини. Фонди Бориса Клімчука «Рідна Волинь» та Ігоря Палиці «Новий Луцьк» повністю оплатили Ваше перебування у нашій лікарні. Так що не витрачатимете ні на що ні копійки, поки Ви у нас!

(Думаю, Ви пробачите мені, Ларисо Петрівно, якщо я не передаю ваші слова абсолютно точно, адже, як мені здається, зміст Вами сказаного усе-таки не спотворюю).

Отже, Клімчук.

Нехай пробачить мене частина моїх колег, але я спокійно поставився до їхнього занепокоєння тим, що на початку своєї другої каденції на посаді голови Волинської обласної державної адміністрації Борис Клімчук наказав підлеглим провести засідання якоїсь там чиновницької колегії «бажано без преси». Я взагалі спокійно ставлюся до відвідин чи не відвідин обласних державних адміністрацій.

Можливо, саме тому за більш ніж півтора десятки років мого перебування у волинській журналістиці і ледь не стільки ж літ праці Бориса Клімчука у волинській владі у мене було з ним тільки одне (єдине за півтора десятки років!) інтерв`ю.

Але Клімчук як співрозмовник по-хорошому вразив мене: відтворюючи бесіду читачам, в одному з її епізодів я навіть припустився фактологічної помилки, продовживши першу його каденцію на посаді голови Волинської облдержадміністрації до 2004 року.

Наступний і останній (поки що) більш-менш тривалий мій діалог з ним відбувся місяців через вісім-дев`ять – наприкінці 2011-го. Працюючи у Києві у газеті «День» і готуючи матеріал про журналістику Литви, я попросив його підказки уже як Надзвичайного і Повноважного Посла у цій державі (ось що вийшло).

Отакі от лишень півтори бесіди у нас були аж за півтора десятки літ. Не приховуватиму, саме тому я був здивований (але ще більше зворушений, дуже зворушений) його вчинком, здійсненим за посередництвом благодійного фонду «Рідна Волинь», до того ж здійсненим миттєво – не минуло й доби, як я потрапив до реанімації. «Ігоре, я багато разів був свідком горя, сам багато разів проходив через біди», – відповів згодом на мою подяку голова Волинської обласної державної адміністрації – засновник фонду.

Тепер мене, друзі, колеги, не цікавитимуть чутки, яким чином наповнюється благодійний фонд Клімчука. Тому що я на власній шкурі відчув, куди з нього йдуть кошти.

Побувавши трішечки часу неподалік межі, зрозумів: єдине, про що варто мріяти – про кожний наступний день. Бо, не маючи свого наступного дня, ти не втілиш у життя того, чого не встиг втілити (зробити, досягнути) у день попередній. Варто мріяти про кожний наступний день доньки, матері, сестер, племінників та племінниць, свій. А те, що на Волині немає заслужених журналістів України молодших, ніж народжені 1973 року, тобто ніж ти, різні там звання, зарплати тощо, багато інших речей – абсолютні дрібниці. Мені здається, людина з ім`ям та прізвищем «Ігор Чуб» повернулася до життя мудрішою.

Ще одна людина мене здивувала не менше, аніж Клімчук та Палиця. Кажу про депутата Луцької міської ради журналіста Андрія Калахана. Він першим перерахував посильну суму на мою благодійну картку (відкриту на ім`я Галини Баран, адже я був без свідомості) попри те, що й сам, як ви знаєте, важко хворий. «На той момент твій стан був на порядок чи кілька порядків гірший, ніж мій», – сказав згодом Андрій.

Дякую за посильну допомогу колегам з редакцій газет «Віче-інформ» (і персонально Людмилі Лень), «Волинь-нова» (неймовірна подяка), «Волинська газета», “Відомості», усіх інших друкованих та кількох інтернет-видань, зокрема «Волинського інформаційного порталу». Величезне спасибі за підтримку однокласникам, однокурсникам, усім моїм друзям, зокрема Володимирові Данилюку, Ростиславу Новосаду, Сергію Бондаруку, Івану Кобаку, Олексію Шумику, Олі Булковській, Галині Федоренко, Михайлу Гарщалю, Валерію та Сергію Мельникам, Лідії Снігур, Оксані Вращук (Прокопчук), Оксані Ємельяновій, Віктору Смолярчуку, Андрію Лучику, Тетяні Ціхоцькій, Юрію Ричуку, Віктору Гальчинському, Тамарі Трофимчук – вибачте, якщо когось не згадав.

Перебування у лікарні – це процес, який кращих, здавалося б, друзів перетворює у просто знайомих, просто знайомих – у кращих друзів. А може часом й таке статися, що одна дівчина, здавалося б, теж просто знайома, виявляється, любить тебе. Тож один раз протягом життя людині, мабуть, життєво необхідно опинитися неподалік межі. Щоб, очухавшись, зрозуміти, хто для неї є хто…

Спасибі Ніні Іванівні Тарасенко, Віталію Вороніну, Ганні Геращенко, а ще людям, які, переказуючи кошти на мою картку, залишилися невідомими. Дякую за матеріальну допомогу людині, знайомство з котрою мені навіть важко пригадати – Л. І. Луцику. Величезне «спасибі» моїй рідній сестрі Ірині, котра, поки я був без свідомості, не відходила від мене ні на крок. Але найбільша подяка, звичайно ж, Господу.

Особливе «дякую» кажу людям, завдяки яким я, зрештою, й здатен написати (до речі, саме у день медичного працівника) цей текст і продовжую життя: лікарю-анестезіологу Руслану Васильовичу Мельнику, лікарю-нейрохірургу Василю Леонтійовичу Вознюку, усьому персоналу відділень реанімації та нейрохірургії Луцької міської клінічної лікарні та, звичайно ж, її головному лікарю Ларисі Петрівні Духневич. Їх, а також лікаря-невролога другої луцької міської поліклініки Людмилу Олександрівну Шебеко вітаю із професійним святом!



Від редакції ВолиньPost:

Ігор Чуб продовжує лікування. Нагадаємо, що він потрапив до реанімації ще в середині травня. Й до цього часу продовжує лікуватися амбулаторно. Знаємо, що лікування - вкрай фінансово витратне. Тож просимо усіх, хто має змогу - підтримати нашого колегу, аби Ігор міг нарешті "вичухатися" і повернутися до повноцінного життя і роботи. Тримайся, Ігоре!

Банківські реквізити, за якими можна перерахувати кошти на подальше амбулаторне лікування Ігоря Чуба:

Реквізити для поповнення платіжних карток індивідуальних клієнтів у гривні.
Отримувач: ПриватБанк
Назва банку: ПриватБанк
Номер рахунку: 29244825509100
МФО: 305299
ЗКПО: 14360570
У призначенні платежу необхідно вказати: для поповнення на карту 4405885823963225
ІПН – 3047508621
Кому: Баран Галина Миколаївна