«Український прапор для нас, як символ безпеки». Історія однієї сім’ї переселенців

З цією тендітною усміхненою дівчиною мене звела доля шість років тому. З Оленою нас поселили в один номер столичного готелю "Кооператор" під час одного з моїх робочих відряджень. За збігом обставин, причина приїзду до Києва у нас була одна і та ж - журналістське завдання від редакції. Вона приїхала з Донецька, я - з Волині.

Пам’ятаю, як ми з цікавістю спілкувались мало не до ранку, абсолютно не помічаючи якою мовою велась розмова. Ми реготали над міфами та стереотипами щодо «бандер» та «східняків» та все більше переконувались, що ніякої різниці між нами немає. Тоді ми обмінялись телефонами та обіцянками приїхати один до одного в гості. З того часу ми зрідка переписувались та надсилали вітання зі святами. Хто б подумав, що наша наступна розмова відбудеться не за дуже радісних обставин…

Олена розповіла мені свою історію після того, як вийшла на зв'язок у Skype. З монітору на мене дивилась все така ж гарна привітна дівчина, яка тримала на руках свою маленьку копію – донечку Іринку. Однак в її очах був помітний смуток та тривога.

Олена Чишій мешкала зі своєю сім’єю – чоловіком Вадимом та донечкою Іринкою у приватному будинку неподалік донецького аеропорту. Молода пара побралась у 2011 році. Причому одружитись вони вирішили мало не з першого погляду.

«Ми познайомились на дні народженні моєї сестри, - посміхаючись, поринає у спогади Олена, - хоча ми давно знали про існування один одного, однак ніколи до того дня не зустрічались. І вже у перший день знайомства, під час спілкування, ми зрозуміли, що більше не хочемо розлучатись: до ранку гуляли нічними вулицями міста, розмовляли…Саме тоді Вадим зробив мені пропозицію руки та серця. Правда, до освідчення я віднеслась не дуже серйозно, тому здивувалась, коли наступного дня Вадим зателефонував і нагадав про наш запланований похід до РАГСу. Однак той день був неприйомний, тож заяву подали через декілька днів, а вже за три місяці відгуляли весілля.»

Відтоді молоде подружжя зажило душа в душу, на диво усім знайомим та рідним, які спочатку скептично ставились до їхнього шлюбу. У 2013 році в родині Чишіїв з’явилось поповнення – народилась довгоочікувана донечка.

Олена каже, що у них була купа планів на майбутнє - відбудувати старенький будинок, побудувати гараж. Кар’єра Вадима йшла угору. Ніщо не віщувало біди…

Взимку у Києві розгорілись протистояння українського народу зі злочинною владою. «Тоді у нас цілодобово був увімкнений канал «Еспресо ТВ». Ми дуже переживали за людей на майдані і морально підтримували їх», - каже Олена.

Запитую: «Чи не закралась тривога після анексії Криму, що щось подібне може трапитись і у них?»

«Ні, - відповідає корінна донечанка, - тоді і в думках такого не було. Навіть коли було захоплено Слов’янськ, все ще здавалось, що щось погане може трапитись з кимось, але не з тобою. У місті поступово стала зростати кількість «зелених чоловічків». А одного разу, під час прогулянки з донькою, прямо над нашими головами пролетіло два винищувачі. Тоді я вперше побачила військову авіацію…Але ще тоді Донецьк продовжував жити звичайним життям. Ніхто не думав, що це вже війна.»

26 травня Олені та її родині довелось пережити найстрашнішу в своєму житті добу. У Донецьку в районі аеропорту розпочалася активна фаза антитерористичної операції. Авіація та десант намагались звільнити летовище від терористів, які на даху облаштували вогневі позиції для снайперів та гранатометників. Стрілянину та вибухи було чутно протягом цілого дня. Саме тоді сім’я Чишіїв усвідомила, що все, що відбувається, стосується і їх. Вже на ранок вони почали розчищати підвал у своєму будинку та готуватись до найгіршого.

«Шостого липня, коли вся погань із звільненого Слов’янська прибула до Донецька, у місті дійсно стало страшно жити. Загарбники поводились нахабно: могли посеред вулиці зупиняти перехожих, перевіряти їхні особисті речі. Саме тоді ми повидаляли з мобільних телефонів усю інформацію, яка б могла нас скомпрометувати - повідомлення українською мовою, фото військової техніки, тощо. За українську мову та символіку можна було отримати добрячого ляпаса, а то і гірше: як підозрюваного у співпраці із Правим сектором, могли кинути у підвал для допитів. У комендантський час місто вимирало – на вулицях мегаполіса панувала пустка…»

Олену та її родину фактично врятувала Вадимова робота – торгова фірма на якій він працював менеджером зібралась переїжджати до столиці разом з усіма співробітниками та їхніми сім’ями.

«Ми зібрали лише найнеобхідніше, бо думали, що це буде лише до вересня-жовтня. Цінні речі віднесли до батьків. Страшно було проїжджати через численні блок-пости, повз людей зі зброєю…В зоні АТО, наче у Чорнобилі – і пташки не співають, і мушка не пролітає. Вже коли в’їхали у Дніпропетровськ, полегшено зітхнули, бо побачили, що війна триває не скрізь», - розповідає Олена.

Родина Чишіїв оселилась в Обухові, бо там і ціни на житло нижчі, ніж у Києві і простіше знайти помешкання з донецькою пропискою.

«Я звикла до шаленого ритму бізнес центру, а тут маленьке тихе містечко. Зате немає пострілів, - веде далі розмову Олена, - Не так давно ми перестали здригатись від гулу літаків та залпів феєрверків.»

В Обухові мешкають ще декілька родин біженців. У місті є навіть перукарня, де працюють виключно жінки-переселенки.

«Радує око українська символіка, яка тут скрізь. Адже для нас, переселенців, український прапор асоціюється із безпекою», - каже жінка.

Нещодавно до Чишіїв переїхали з Донецька Оленині батьки. Більшість друзів та рідні теж розкидало по всій Україні. В Донецьку залишився лише один кум, який підтримує ДНР, а у Сніжному – старенька бабуся, яка важко переносить дорогу. Її доглядає старший брат Олени.

«Там зараз справжня гуманітарна катастрофа, - каже Олена, - люди залишені без жодних засобів для існування, без грошей, без їжі. Допомагають лише українські волонтери. У зоні АТО залишились лише ті, кому нікуди їхати , або ж переконані у майбутньому донецької псевдо республіки. І для них ми, наче зрадники. Але і тут ми не відчуваємо себе своїми. Війна – це як певний етап очищення. Вона оголює справжню суть людини. І ти бачиш, хто твій справжній друг, хто як насправді до тебе відноситься. »

В Обухові Чишіям зустрілись хороші люди – їх підтримують сусіди та господарі квартири, в якій мешкає молода сім’я. Однак сьогодні вони нічого так палко не прагнуть, як повернення до рідного дому.

«Хочу в свій рідний будинок, в свій магазин, на свою вулицю…Хочу знову гуляти по улюблених бульварі Пушкіна та парку Щербакова», - ледь стримуючи сльози каже Олена.

Вони готові повернутись, як тільки закінчаться бойові дії. Готові відбудовувати свої помешкання і починати все з початку . Готові…Тільки коли настане цей час і чи буде їм куди повертатись? А поки, попереду невідомість і життя сьогоднішнім днем.

P.S. Прізвища та імена героїв змінено, на їх прохання.

Довідково. На сьогодні кількість людей, яким довелось залишити свої домівки та переїхати до інших регіонів країни, лише за офіційними даними сягає майже півмільйона. Більшість з них немає роботи,грошей, житла.

З 22 листопада набув чинності закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Цей закон повинен забезпечити належні умови соціальної адаптації, передбачає забезпечення тимчасовим житлом, сприяння у працевлаштуванні та продовження отримання переселенцем освіти.