Психомахія

У Середньовіччі внутрішня боротьба, що відбувалася у людині, мала назву «психомахія», тобто «битва душі». Кожна людина є, була і буде полем битви між силами добра та зла, між Ангелами та демонами, між високим та низьким, між шляхетним та підлим. Ця боротьба має конкретну мету – душу людини, а проявляється ця боротьба через вибір людини. Щоразу, опиняючись перед вибором, ми надаємо перевагу тим чи іншим силам, обираємо собі союзників у вигляді чи то Ангела-охоронця, чи то диявола-спокусника. Навіть зробивши вибір, ми так до кінця і не усвідомлюємо, а хто ж переміг, куди йдемо: до кінцевої мрії праведників чи до місця тортур грішників. І навіть час не завжди нам розкриває очі на те з ким ми, де ми і куди йдемо.

Якось у двадцятих числах березня цього року десь після 22.00 мені зателефонував Борис Петрович Клімчук: «Я бачу, що вікна світяться, значить ви ще на роботі, хочу дати деякі поради». Ми зустрілися у тоді моєму, але донедавна ще його кабінеті. Відбулася цікава, плідна і відверта розмова. Звичайно, ми не могли обійти тему його відставки, а точніше оцінки самого факту відставки. Борис Петрович того пізнього вечора сказав: « Я думав, що це для мене катастрофа, що це мій найбільший програш у житті, що моє політичне життя закінчилося. Та що там політичне… Але вже через тиждень я дякував Господу Богу за те, що дав мені мудрості, дав сили на вчинок, за те, що зберіг мене політично і не лише політично».

Один і той самий вчинок оцінювався однією і тією ж людиною, причому людиною досвідченою, діаметрально протилежними оцінками протягом одного тижня. А буває, що людина проживає все життя та й так до кінця і не усвідомлює, що ж відбулось: тріумф добра чи шабаш зла, цей спуск вів у небеса чи той підйом був шляхом до пекла. Психомахія була властивою людям у Середньовіччі, докори сумління не дають спокою людям і нині. Вибір кожного окремо і вибір всіх разом – чи завжди він є правильним та оптимальним? Чи завжди він є виправданим? Сказати важко, але однозначним є те, що кожен вибір є результатом боротьби.

26 жовтня ми всі опинилися перед вибором: кому довірити майбутнє країни. Сьогодні, здавалося б, як ніколи ми усвідомили ціну помилки при виборі, зрозуміли і свою особисту відповідальність за вибір. Ось лише чи всі? Здавалося б чого вартий голос однієї людини, на що він може вплинути? А, виявляється, його ціна неймовірно висока. Ми це відчули, коли у 2010 році багато людей взагалі не прийшли на вибори Президента України. Не прийшли, бо з телеекранів підступно звучало, як і зі шпальт газет отруйно нашіптувалося: «твій голос нічого не вирішить, все вже наперед визначено, всі політики однакові, чого ти вартий проти цього політичного бульдозера з прізвищем Янукович, не йди, не голосуй, бо це даремна втрата часу, у будь-якому випадку змін до кращого не буде».

А для тих, хто все ж прагнув висловити свою позицію, хто не міг собі дозволити бути байдужим, для тих політтехнологи придумали облудливу брехливу замануху: «голосуй проти всіх – і це буде твоя вкрай принципова позиція». І дехто купився на цю псевдо принциповість, міркуючи на кшталт: «якби дійсно до другого туру вийшов Ющенко (Яценюк, Тягнибок, Тигіпко і т.д.), то я б реалізував(ла) свій однозначний політичний вибір, а так хай краще виграє тупуватий бандит Янукович, ніж занадто розумна Тимошенко. І якщо у другий тур вийшов не наш кандидат, то нехай всім буде погано». Так мислили на заході та у центрі України, а на сході України на дільниці скільки б виборців не прийшло, все одно із 99,9% виборців – 103% і більше за Януковича.

І стало по-справжньому всім погано: все розікрали ВІП-клептомани з Сім’ї, економіку знищили «кровосісі» Міколи Азірова, мову розтоптали апологети «рускава міра», національне телебачення розчинили у «мильних операх» та різноманітних шоу з північного сходу, європейський вектор розвитку підмінили євразійським, Крим окупувала Росія, у Донбасі тисячами гинуть українські патріоти – зате Тимошенко не стала президентом та ще й її посадив у в’язницю Янукович. Якась непомірна ціна тріумфу «вікторіанської» епохи, епохи двох Вікторів, які ненавиділи одну Юлю.
Та це все, хотілося б вірити, у минулому. Було сподівання, що ми вже не будемо наступати на ті самі граблі, ми вже своєю пасивністю та нерозбірливістю, своєю довірливістю політтехнологам не будемо убивати майбутнє країни. І що? На виборах до Верховної Ради України 35% волинян, які мали право голосувати, записалися у абсентеїсти, «проголосувавши ногами», тобто не прийшовши на вибори. Інші теж голосували дуже цікаво. Ті, хто потерпав від обезцінених пенсій та зарплат, хто не в стані сплачувати завищені тарифи – голосував за авторів високих тарифів та низьких зарплат і пенсій, ті, хто прагнув миру – голосували за людей зі зброєю в руках, ті, хто не пробачив жінці – лідеру партії, гарних підборів – пробачили іншому фактичному лідеру партії його перебування на посаді міністра в антиукраїнському уряді, прости Господи, Януковича, а ті, хто прагнув нових облич у політиці – голосували по суті за відсутність облич у новому політичному проекті взагалі.

Невже постійне «ходіння по граблям» стало нашою національною особливістю, повторення помилок – недоброю традицією, блукання манівцями – своєрідним рухом уперед? Можливо це і є наш шлях по українській «пустелі» під проводом колективного Мойсея? Наша землячка Лариса Сірант пише, що у кожної країни та народу є свій Ангел-охоронець – етнарх. Він може бути добрим і не дуже, швидким чи повільним, спокійним чи гарячкуватим. У книзі Даниїла говориться, що Архангел Михаїл є етнархом народу Ізраїля, теолог Гералд Блум називає етнархом США Ангела Метатрона. Важко сказати, яким є етнарх українців, але те, що ми його добряче втомили – це точно. Та чи втратив він терпіння, чи ще вірить у нас, чи ще сподівається на нас – питання. Етнарх впливає на долю народу. Лише б народ не підвів свого етнарха.