Закон про мови «злили». На черзі — національні інтереси?

Останні кільканадцять днів із голови не йдуть рядки з хіта Кузьми Скрябіна: «По-моєму, чувак, нас кинули... Як лохів, розвели за спинами...

Вони таки нас злили! І йдеться не тільки про владу, а й про опозицію, яка чи не на кожному розі кричить про захист національних інтересів. Кого захищаєте, хлопці? Чи не власну перспективу проштовхатися до щедрої годівниці?!

Напевно, я ні для кого не відкрию Америки, коли скажу, що українська мова впродовж історичного процесу постійно опинялася під перехресним вогнем сильних світу цього. У силу різних політичних та історичних причин її нищили, викорінювали, ба навіть випікали вогнем.

Можливо, намагаючись у такий спосіб зламати й розтоптати саму сутність нашого народу, придушити його, поневолити й перетворити наш край на територію рабів. Адже давно відомою є аксіома: нема мови — нема й нації.

Однак завше знаходилася когорта людей, які повставали проти режиму й із попелу, наче фенікс, відроджували її — нашу багатостраждальну мову. Варто лишень погортати сторінки історичних розвідок і кожному стане зрозуміло, яких зусиль вартувало купці сміливців не дати зникнути українцям як нації.

Не буду робити екскурсу в часи давно минулих днів. Та пригадаймо бодай 1990-ті, коли людям ставало мужності не боятися виходити на мітинги й уголос заявляти права українців розмовляти мовою прадідів. Чи, скажімо, початок двотисячних, коли вашому покірному слузі випала честь бути народним депутатом. Пам'ятаєте, який дух єднання панував у той час поміж людьми, які відстоювали наше право бути УКРАЇНЦЯМИ, а не малоросами чи хохлами? Опозиції завжди вдавалося відстояти українську мову. Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов напрочуд точно розставив акценти у цьому питанні, сформулювавши тезу, що активна меншість завжди нав'язувала свою волю пасивній більшості.

Направду опозиція завжди діяла активно. Відтак меншість була годна нав'язувати свою волю пасивній більшості. І з того завжди був результат. Нині ж маємо зовсім іншу картину: теперішня опозиція більш ніж пасивна.

Інакше як пояснити спокійну реакцію її представників під час голосування законопроекту про мови?

А пояснення доволі просте: опозиційне керівництво пішло на змову із владою і вкотре «кинуло» людей, які вірили в ті ідеали, що їх проголошують опозиційні лідери.

Чому вкотре? Тут таки варто згадати антидержавні за своєю cуттю Харківські угоди, які 2010 року підтримав парламент. Щось подібне відбувалося і з ухваленням Закону про вибори: спочатку опозиціонери заявляли, що не голосуватимуть за зміни до цього закону. Втім, власне, під час голосування і БЮТ, і «Фронт змін», і НУНС дружно проголосували «за». Тож, ніде правди діти, маємо чергове «кидалово» від керівництва опозиції. Хоча тепер Яценюк скрізь заявляє, що ухваленням закону про вибори «кинули» саме опозиційні сили.

Але повернімося до недавніх подій. Після того, як під час голосування проекту Ківалова-Колесніченка на табло висвітилося 234 голоси «за», опозиціонери дещо розгублено й тихенько подалися в кулуари. Як пізніше пояснювали медійникам — розгубилися й не зорієнтувалися, що саме поставлено на голосування. То чим ці «ідейні» депутати, власне, відрізняються від критикованих ними регіоналів-кнопкодавів, коли вже й самі не помічають, за що голосують?! А варто зазначити, що ще із самого ранку того вікопомного дня в парламенті було вивішено порядок денний, де проект про мови значився першим. І тільки десь по десятій перемістився на другу позицію.

Що ж, опозиційні депутати всього-на-всього чекали команди від Кожем'якіна. А її не надійшло. Не віриться, що керівник всіх силових дій опозиції, який провертав і більш складні операції, банально розгубився. Втім, коли на засіданні фракції «Батьківщини» розглядалося питання Андрія Кожем'якіна, більшість проголосувала «за довіру».

Причини, через які відбулося «зливання» керівництвом опозиції голосування цього законопроекту, також лежать на поверхні: у такий спосіб і влада, і опозиція мобілізують електорат перед виборами. Адже розгляд законопроекту в другому читанні припаде десь на вересень-жовтень, у розпал передвиборних перегонів. Провладні сили грають на емоціях російськомовного населення й переконують, якою потрібною і значимою в Україні є російська мова. А опозиціонери, можна сказати, вдаються до шантажу, мовляв, от проголосуєте за провладні партії — вони взагалі заборонять українську. І ті, й інші у власних цілях використовують мовну потребу людей, які й не здогадуються, що їх давно «кинули».

Але це зовсім не означає, що за свою рідну мову не треба боротися. Я вдячний кожному, хто вийшов на мітинг на підтримку української мови. Проте сталося не так, як хотілося. А тому вважаю, що ініціатива захисту української мови мала би перейти від політичних партій до громадського сектору.

Опозиція мусолить старі теми, які не об'єднують, а навпаки — роз'єднують людей. А влада використовує це питання, аби відволікти увагу електорату від більш важливих питань, скажімо, у сфері економіки, опозиціонери ж їй у цьому підіграють. Мало того, владі було відомо про плани опозиції, тож вона була підготовлена до голосування законопроекту Ківалова-Колесніченка.

Із достовірних джерел відомо, що у день голосування і влада, і опозиція у ложі преси у ВР встановила потужну відеоапаратуру, аби знімати процеси, що відбуватимуться під час голосування. Постає питання: для чого було потрібне професійне відеознімання? Усе знову банально просто: щоб потім використати ці записи під час передвиборної агітації.

А раніше усе проходило доволі спонтанно. Тобто люди боролися передовсім за ідею, і лишень потім комусь спадало на думку, що це можна використати. Нині ж усе прораховується наперед, і в кожному кроці як опозиції, так і влади має бути якась вигода.

Ще один значимий факт. Інтернет-ресурс «Лівий берег» подає діалог Одарченка, Турчинова та Яценюка, які розмовляли російською мовою. Одразу ж постає питання, чи є українська мова природною цінністю для лідерів опозиції? Бо скидається на те, що ота їхня «боротьба» за рідну мову — не що інакше, як заробляння «бонусів» перед виборами.

Дії та мотивація влади — окреме питання. Це технологія, що йде з-за меж України, тобто з Росії, керівництво якої спить і бачить, як би то закріпачити наш народ. Вертикаль влади не має сили опиратися тому тискові, який на нього чинять. Нашого Президента нині пропрацьовують за сценарієм Лукашенка, коли президент Білорусі де-факто запровадив двомовність. А далі — за принципом снігової лавини: здав мову — довелося здати національну валюту, потім — газову трубу. І все, аби тільки залишитися при владі. Скидається на те, що і наша влада готова без особливих мук сумління здати національні інтереси, щоб тільки не випустити державного керма із рук.

Інша ціль внесення мовного законопроекту в стіни Верховної Ради — відволікання уваги виборця від інших проблем. Адже ми зараз більше говоримо про мову, а не про економічний розвиток, соціальний захист чи ріст курсу долара. Дешево і сердито, як і «терористичні» вибухи в Дніпропетровську.

Третя мета законопроекту Колесніченка-Ківалова — намагання здобути собі дешевої популярності в південно-східних регіонах України. І, звісно ж, догодити своєму big brother, тобто Росії.

Однак чи варта шкірка вичинки? Бо якщо провладним силам і вдасться забезпечити собі абсолютну підтримку на сході країни, то центр, північ й однозначно захід України для них будуть втрачені.

Це ж треба так себе любити, бути такими ледачими, аби для того, щоб полегшити собі життя й не вчити осоружної «калинової», написати цілий законопроект!

До того ж, уже ні для кого не секрет, що за цей законопроект «голосували» навіть ті регіонали, які перебували у відпустці, а деякі — на лікарняному. Ну чи ж не «патріоти» — от як дорожать «вєлікім і могучім». Тож хіба можна говорити про чесне прозоре голосування, коли усім ясно: його сфальсифіковано. Влада діє за напрацьованою схемою. Та й чого дивуватися: хіба варто чекати бодай якоїсь виваженості чи інтелігентності, чи ясності думки й патріотизму від тих, хто ще якихось кільканадцять років тому їздив «на стрєлку»?

Тут, певно, варто згадати слова того ж таки Дмитра Донцова: «За моральним упадком еліти слідує, як його тінь, заслужена кара нації». То камо грядеши, Україно? Куди йдемо, УКРАЇНЦІ?..