Той, хто не був на Майдані не має морального права балотуватися до Верховної Ради України

На початку старту великих політичних перегонів до парламенту варто поміркувати над тим, яким має бути кандидат у народні депутати. Але найперше, кожному, хто ставитиме галочку навпроти чи то прізвища кандидата, чи то політичної сили варто зарубати на носі, що ці вибори мають очистити найвищий законодавчий орган від «регіоналів» та комуністів, так званої «групи 235» із тих, хто голосував за диктаторські закони Януковича і тим самим долучився до смертей на Майдані. Оптимальним і перевіреним методом боротьби із вище перерахованими потенційними кандидатами, а вони лізтимуть у парламент у всіх мажоритарних округах, є висунення єдиного кандидата від демократичних сил. Втім, такий кандидат має відповідати, як мінімум трьом критеріям.
Перше. Кандидат у нардепи має бути активним учасником Революції гідності.
Актив Майдану зараз не виборами займається, а воює у добровольчих батальйонах та поглинутий волонтерською роботою. Тобто, робить те, щоб мала робити держава. Натомість під гаслами Революції гідності до парламенту можуть пройти ті, хто в глибині душі мріє про контрреволюцію. Корупція, хабарництво, кумівство ось те, що для них найважливіше. Це не наші кандидати. Це кандидати злочинного режиму. За них Майдан не стояв.
Той, хто не був на Майдані, не підтримував ідеї Революції гідності втілювати у життя її завоювання не буде. Далі популізму він не зайде. І крім того, як він може втілювати у життя те до чого не був причетним ні фізично, ні ідейно?
Саме майданівці вже у статусі народних депутатів мають довести до логічного завершення справи про розстріл Небесної Сотні. Саме вони мають покарати винних і запроторити їх до в’язниці. На їхні плечі має лягти тягар реального реформування країни. Все це зможуть зробити тільки люди, які ввібрали у себе дух Майдану і породили ідеї Революції гідності.
Друге. Пройти громадську люстрацію
У світлі того, що у Верховній Раді вже проголосований законопроект «Про очищення влади» усім кандидатам варто було б добровільно пройти процес громадської люстрації, адже сам Закон запрацює ще не скоро. У його прикінцевих положеннях чітко прописано, що уряд має три місяці на розробку і внесення на розгляд Верховної Ради законопроектів щодо реформи судової системи, «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки України», «Про поліцію», «Про Національне бюро розслідувань», «Про Кабінет Міністрів України», «Про державну службу», якими має бути передбачено зміну повноважень і завдань системи органів влади, виходячи із закону «Про очищення влади». Тож, скільки часу буде потрібно насправді, щоб запрацювала люстраційна машина питання, наразі, без відповіді.
А тим часом вже є серед потенційних кандидатів у нардепи словесні декларанти люстрації. Саме такі декларанти бояться одного – не стати жертвою люстрації. Як правило, це колишні комуністи, комсомольці, поплічники режиму Януковича і всі ті, хто ще нині в статусі нардепа проголосував за диктаторські «закони 16 січня». Тепер вони, як мерзлі курчата до квочки, лізуть під крила новоутворених іменних блоків з розрахунку проскочити у парламент на незаплямованому чужому прізвищі. Їхня публічна підтримка люстрації – це гра на публіку розрахована на підкуп виборців. Таким чином вони просто хочуть за будь-яку ціну вчергове всістися у крісло нардепа, оскільки розуміють, що за критеріями люстрації швидше сядуть на лаву підсудних.
Третє. Не бути представником кланових фінансово-олігархічних груп.
Уся відповідальність за бідність українського суспільства лежить на олігархах. На тих, хто за копійки у бандитські дев’яності, під час так званої великої ваучерної приватизації прикупив чи точніше «віджав» заводи, фабрики, шахти. Дехто з них умудрився навіть прихватизувати цілі галузі економіки і тепер диктує державі умови на яких працюватимуть його підприємства. Наприклад, Фірташ – це 100% контролю за виробництвом добрив, Ахметов – в залежності від галузі або 100% монополія, як у частині експорту електроенергії, або від 70% у металургії і до 60% видобутку енергетичного вугілля.
Їхні гроші не в українських банках, а в швейцарських, кіпрських, багамських. Обідають вони не в звичайних їдальнях, а у фешенебельних ресторанах, вдягаються не на секон-хендах, а в кутюр’є, живуть не у трикімнатних квартирах, а в розкішних палацах і час звіряють за дорогими швейцарськими годинниками. Богдан Хмельницький називав таких «крулевята».
Тепер, оці власники зарплат та пенсій простих людей, демонструючи нібито турботу про них, продираються у велику політику. Як показує досвід, парламентська робота багатих людей зводиться до двох речей: лобіюванні власних бізнес-інтересів, шляхом написання і голосування за потрібні законопроекти та купівлі-продажу депутатських голосів.
Специфічно такий депутат працює на окрузі. Він його просто засіває: вікнами, табуретками, гречкою, тракторами, сміттєвими баками і всю цю «депутатську роботу» гарно висвітлює у пресі за тисячні гонорари. А де він бере гроші, це питання для виборців другорядне. І водночас усі ми звикли нарікати, що серед народних депутатів немає простих людей. А де вони будуть, якщо туди обирають грошові мішки, які потім приймають закони на вигоду лише собі подібним?
Вибори - хороший шанс провести ротацію і вивести з парламенту «тушок», зрадників, сепаратистів. Водночас, це і відповідальність. Відповідальність кожного з нас за майбутнє держави, а воно залежатиме від якісного складу Верховної Ради і тих людей, яких ми туди делегуємо.