Атака манкуртів

Українську мову сьогодні не розстрілюють циркулярами на кшталт валуєвських, її не страчують гільйотинами емських актів, її не вішають на мотузках різноманітних царських указів. Її душать. Душать цинічно, по-блюзнірські, з єзуїтським натхненням, з доброзичливою посмішкою на вустах. На цей раз душать руками доморощених манкуртів. Теща Колесниченка, по-садистськи калічачи свою підлеглу, насильно залила в горло своїй жертві нашатирний спирт, який при правильному і дуже обмеженому застосуванні може навіть лікувати та допомагати людині. Але якщо діяти методами тещі менестреля «русскава міра», то нашатирний спирт людину вбиває. Її зятьок, використовуючи досвід «улюбленої мамочки», вирішив у горло української мови залити «нашатирний спирт» так званого захисту мов національних меншин. Звичайно, якщо мові якоїсь національної меншини загрожує вимирання, то держава мусить вивіреними дозованими законодавчими актами підтримати та врятувати відмираючи мову. Але, коли жашківський зять Вадим пропонує, під виглядом оптового захисту всіх мов національних меншин, а по суті для ще більшого домінування в Україні російської мови, знищити мову українську, то нардепівська теща виглядає просто невинною відьмочкою на тлі цього серійного мовного вурдалака.

У киргизького письменника Чингіза Айтматова є роман «Буранний полустанок. (І довше століття триває день)». У цьому творі Чингіз Торекулович дав нам дуже промовистий образ-символ людини-зрадника, або манкурта, як нарік його письменник. Згідно легенди, жуаньжуани, захопивши у полон молодого парубка, вдягали йому на поголену голову щось схоже на шапку із ширі – свіжої шкіри верблюда. Бранця залишали в пустелі на кілька днів із зав'язаними руками та ногами і колодкою на шиї, аби він не міг доторкнутися головою землі. Жорстка шкіра верблюда під сонцем висихала та стискалася. Це разом зі спрагою завдавало пекельних мук полоненому. Він або помирав або залишався жити, забуваючи про своє минуле і стаючи ідеальним рабом. Манкурт, який втратив пам’ять, міг за наказом хазяїв убити і власну матір.

Дивлячись на дії наших новітніх манкуртів, розумієш, що верблюжа шкіра «русскава міра» повністю позбавила їх пам’яті. Напевно, жоден українець ні на йоту не сумнівається, що основне завдання цих мовних законодавчих ініціатив – не захистити якусь караїмську чи кипчацьку мови, а знищити, задушити, зажати у лещата різноманітних обмежень, зробити немодною, рідковживаною українську мову. Далі, за задумом манкуртів, втративши мову, відійде у небуття і український народ. Як казала Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Та наші батьки і діди не зрадили мову, культуру, українську ідентичність, зберегли їх. А їм було не легше, навіть навпаки.

Укладаючи переяславську угоду з московським царем, наші предки мали, напевно, свої райдужні наміри на майбутнє, але перші роки спільного життя стали для них мов цербер холодної води, що остудив занадто мрійливі голови. І досить-таки символічним виявився той факт, що у першу чергу козакам заборонили мати… легендарні козацькі чуби-оселедці. Сєрьгєй Соловйов «В історії Росії з найдавніших часів» писав, що цар Алєксєй Міхайловіч спеціально акцентував у своєму маніфесті: «Хохли, які у вас на головах, пострижіть». Чому представники східних народів сприймають прокручування вуса як найбільшу образу, в принципі, зрозуміло. Певно добре їм насолили наші предки у давні часи, що й потім прокручування вуса, яке так полюбляли козаки, підсвідомо викликало й викликає у них шаленство. Можливо з аналогічної причини у наших сусідів з північно-східних територій, а це нащадки фінських племен, чуб так само підсвідомо викликàв лють. Це, напевно, була реакція на підкорення їх руськими воїнами, що вирізнялись ще у ті часи своїми чубами. Цар просто не міг не враховувати настроїв своїх одноплемінників.

З допомогою фільмів, малюнків, ми звикли уявляти собі жителів Київської Русі, скажімо так, як виглядали російські селяни у 17-18 століттях: бороданів з довгим волоссям, в домотканому одязі та постолах. Але якими ж бачили їх сучасники? Арабський мандрівник Ібн-Омар Ібн-Даст, подорожуючи Київською Руссю на початку Х століття, так у своїй „Книзі дорогоцінних скарбів Абу-Алі Ахмеда” описував русів: «Руси штани носять широкі – сто ліктів матерії йде на кожні. Одягаючи такі штани, збирають їх коло коліна та прив’язують до нього… Борода голена, на верхній губі густе й довге волосся, голова зовсім голена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід». Важко у цьому описі не розгледіти запорізького козака, але ще важче зрозуміти алергію на зовнішній вигляд русів у людини, чий син, що увійшов в історію як імператор Пьотр І, назве себе та своїх соплемінників-московитів росіянами, тобто прямими нащадками таких ненависних їм русів. Ось так з чубів починалось випомповування з нашої пам’яті всього, що поєднувало нас з нашими предками, з нашою історією.

Все, що заважало русифікації українців: їх зовнішній вигляд, мова, культура, пам’ять, все заборонялось та знищувалось. Якось Богдан Хмельницький в «Білоцерківському універсалі» писав: «Навіть Стародавній Рим… в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала… бойова сила русів..., на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, – сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!» Спотворена наша пам’ять, але ми мусимо уяснити, чому ми лише зараз взнаємо те, що дуже добре знав кожен українець за часів Богдана Хмельницького.

Починалось все з чубів, далі пішли книги. Підписуючи у 1667 році Андрусівський договір з поляками, цар Алєксєй Міхайловіч висунув наступні вимоги відносно українських книг та книгодрукування: «Всі ті, в котрих місцевостях книги надруковані та їх складачі, а також друкарі, смертю страчені і книги зібрав спалені були і наперед щоб міцний заказ був безчесних злодійських книг нікому з наших королівської величності підданих ніде не друкувати під страхом смертної кари». У 1672 році видається новий указ: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтобы те люди польския и латинския печати книги никто у себя в домах и втай, и явно не держали, а приносили бы и отдавали воеводе». Так знищувалась пам’ять. Далі йшла черга людей.

В січні 1659 року командир Ніжинського полку Григорій Гуляницький на переговорах з московськими послами Булгаковим та Байбаковим з відчаєм сказав: « Цар Олексій безперестанно війська свої на нас насилає і багато міст спалили і вирізали… Краще бути у турка, ніж у москаля». Ну а далі вже й черга держави підійшла. У 1667 році Московія і Річ Посполита склали в Андрусові договір про перемир’я, розділивши між собою Україну по Дніпру, тим самим Московія перекреслила Переяславську угоду.

Кому ще шматок України не дістався? Туркам? Будь-ласка. Вже 13 січня 1681 року Московія підписує з Туреччиною Бахчисарайський мирний договір, згідно з яким до Туреччини відійшли частина Київщини, Брацлавщина, Поділля. Крім того, у договорі записали, що «землі між Доном та Бугом», насамперед Черкащина з гетьманською столицею Чигирином, не будуть заселятися. 6 травня 1686 року Московія і Річ Посполита, підписуючи у Москві «Вічний мир» («Мир Гжимултовського», «Трактат про вічний мир») теж домовились не заселяти ці землі. І це через декілька років, як козаки Хмельницького без всякої московської допомоги трощили Польщу, а козаки Сагайдачного примушували здригатися від страху всю Оттоманську імперію.

Та історія розвивалась далі й далі нищилось все українське. Внаслідок наполягання патріарха Йоакима Московський собор у 1690 році засудив і заборонив таких українських письменників і діячів, які захищали православ’я, як Петро Могила, Симеон Полоцький, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Єпифаній Славинецький, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський. Собор наклав на їх книги «прокляття та анафему». І це в той час, коли московської літератури взагалі ще не було і відповідно не було кому навіть порівнятися з нашими письменниками. У Московії вводиться перша цензура, але поки що тільки відносно українських книг. У той же час почали вимагати від священиків вимовляти молитви «голосом» властивим московській мові.

Пьотр І, який мов пилосос усмоктував у московські землі українців для ведення війни та будівництва, розвитку наук та культури, освіти та духовного життя, у той же час у 1709 році наполіг на скороченні числа учнів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161 і змусив кращі освітянські сили перебратися до Московії. Інтелектуальній вищості українців потрібно було покласти штучний кінець, а щоб не згадували про волю, до Москви й Сибіру було вислано (виявляється були такі часи, коли з України до Москви насильно висилали у покарання) гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Петра Дорошенко, багато козацької старшини з сім’ями та тих козаків, які не купувалися посадами, маєтками та привілеями. Так і позалишалися вони та їх нащадки на чужій землі. І відкриваємо ми для себе, що, наприклад, Наталія Гончарова була не лише дружиною Олександра Пушкіна, але й правнучкою Петра Дорошенка. Для мене завжди було загадкою, чому коли збираються нащадки Олександра Пушкіна і їх вітає президент Росії, то президент України, не користується нагодою і не вітає їх як нащадків гетьмана Петра Дорошенка?

(далі буде)