Охорона здоров’я має стати Службою безпеки людини

Пропоную увазі читачів нещодавнє інтерв’ю, що люб’язно зголосилася опублікувати в номері від 4 вересня 2014 року газета «Діалог», засновником котрої є Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України, до лав якої маю високу честь належати.

– Григорію Семеновичу, минуло 23 роки незалежності України а вийти на рівень Європейської організації охорони здоров’я чомусь не можемо?

– Це правда, що існує неспроможність вітчизняної організації охорони здоров’я. В цивілізованому світі діє міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, одним із основних пунктів є «створення умов, які б гарантували усім надання медичної допомоги, та догляду на випадок хвороби».

Основи законодавства України про охорону здоров’я проголошують право кожного громадянина на охорону його здоров’я. На жаль народ України вимирає. Нас стало 42,99 млн. без урахування тимчасово окупованого Криму. Коефіцієнт смертності – 14,5 на 1000 жителів (у країнах ЄС – 6,7 %). Зростає смертність від хронічних не інфекційних соціальних захворювань (серцево-судинні, онкологічні захворювання, туберкульоз та інші) серед найбільш працездатної частини населення. Невпинно збільшується число молодих людей непридатних до військової служби – а чи не є це причиною викликів до військкоматів чоловіків пенсійного віку?

Майже 90% громадян нашої країни не довіряють своїй медичній системі. Покоління, яке народилось в незалежній Україні, вже стали дорослими і «привикли» до платної медицини, а в душі і помислах лають владу.

– В засобах масової інформації гостро обговорюється питання щодо поліпшення медичного обслуговування, а позитивних результатів не має?

– Про сучасну організацію охорони здоров’я та її керівників з гіркотою пише відомий журналіст Дмитро Гордон («Бульвар» Гордона, лютий 2014 року, №8 (460): «За людей, які валяються в коридорах напіврозвалених лікарнях на брудних матрацах іржаві інструменти і нестачу абсолютно всього, за фальшиві ліки, небезпечні для життя щеплення, за відношення до нас, як до худоби, я вас всіх ненавиджу». Так, за недолугої організації охорони здоров’я страждають не тільки пацієнти, а сотні тисяч медичних працівників, які віддані своїй справі.

– У людей старшого покоління добрі згадки про колишню безоплатну радянську медицину?

– Літні люди, діти війни з жалем згадують колишню доступну, безкоштовну медичну допомогу. Дійсно вона було доступною, але умовно безкоштовною. Безкоштовні, добре устатковані «ліксанупри» та мережу санаторіїв мала тільки партійно-адміністративна верхівка. За безкоштовність населення розплачувалось важкою працею на заводах, колгоспних ланах, а держава забирала до 80% ними заробленого, чим і оплачувала так звану безкоштовність. Позитивними були деякі організаційні засади радянської медицини: боротьба з інфекційними хворобами, диспансеризація організація медичної допомоги під час військових дій, що взяли на «озброєння» деякі країни.

– Що Українська охорона здоров’я отримала у спадок від радянської системи?

– Але у спадок незалежна Україна отримала основи соціальної та економічної неефективності організації охорони здоров’я. Село, у порівнянні з містом, було і є у 2,5 рази гірше забезпечене матеріально кадровими ресурсами. Тепер в Україні соціальне розшарування населення і проблеми його медичного забезпечення поглибились.

Ще складніше питання – із забезпечення економічної ефективності. Нам досталась у спадок надмірна кількість кадрів і лікарняних ліжок. Неконтрольоване зростання кадрів закономірно потягло за собою два наслідки: по перше, відставання розміру заробітної плати медичним працівникам у порівняні з іншими галузями народного господарства, по друге, зростання частки заробітної плати в загальній сумі витрат становить 50-67% (в країнах ЄС – 12-23%) призвело до зменшення витрат для придбання апаратури, ліків, обладнання, впровадження новітніх технологій тощо.

Падіння заробітної плати поглиблювало соціальне невдоволення медичних працівників а звідси виникали побори тощо. Окрім того, чим нижчий рівень заробітної плати, тим гірше ставала мотивація медичних працівників до своєї професійної діяльності і їх не зацікавленість, а навіть блокування будь-яких реформ.

За роки незалежності України негативні процеси системи організації охорони здоров’я поглибились. Забезпеченість лікарями зросла на 3,8% при збереження «дефіциту». Сьогодні у нас більше 20 тисяч вакантних місць.

– Який стан справ із підготовкою лікарів у нашій країні?

– Держава за кошти платників податків готують лікарів які біля 50% не йдуть працювати туди, де вони потрібні. Випускники державних медичних вишів влаштовуються у приватні фірми, продають ліки, виїздять за кордон, поповнюють лави безробітних і заздрять своїм колегам за кордоном – ті влаштовуються без державного втручання. Але одна справа, якщо медичну освіту отримати за свої кошти, інша справа – за кошти платників податків (вартість підготовки фахівця обходиться державній казні біля 10 тис. грн. в рік). Винних у цій ситуації, як завжди, немає!

– В країнах Європи уряди підтримують підготовку фахівців у приватних закладах?

– Водночас від державних чиновників іде шалений тиск на приватні заклади. Вони шукають будь-які причини, аби дискредитувати їх. У більшості цивілізованих каїнах держава підтримує приватні вузи. Наприклад, у Кореї 75% студентів навчаються у приватних вузах, у Європі та Південній Америці приватні вузи субсидуються в тому ж обсязі, що й державні. У сусідній Польщі студенти приватних вузів отримують стипендію.

– З’явилося багато вузьких спеціалістів у медицині. Організм людини поділили, а лікаря, який би об’єднав цей організм і лікував як єдине ціле, немає?

– Посилилась тенденція до вузької спеціалізації медичних кадрів. На перший погляд, спеціалізація має під собою добрі наміри – поліпшити якість та ефективність медичної допомоги. Але спеціалізація, яка невпинно розвивається, тягне за собою ріст кадрів і лікарняних ліжок. Наукою доведено, що кількість медичних фахівців із вузькою спеціалізацією, наявність новітнього обладнання не має позитивного впливу на загальну захворюваність, збільшення тривалості життя. На практиці вузька спеціалізація призводить до «розбухання» амбулаторних карток та «викачування» грошей на інколи не потрібні обстеження, необґрунтоване лікування тощо.

Збільшення вузьких спеціалістів потребує коштів на їх утримання, зростає нарощування медичного обладнання, сучасних ліків – а коштів у нас обмаль. Коштів не вистачає навіть на медичне забезпечення бійців АТО, про що заявив міністр МОЗ України. Впровадження сучасних медичних технологій необхідне, але вони повинні бути науково та економічно обґрунтовані. Повернути цю тенденцію в її економічне русло – поки що не вдається.

– Щоб лікуватися, потрібно мати гроші…

– В теперішніх умовах держава левову частини витрат переклала на плечі пацієнтів. Пацієнт, який самотужки оплачує медичні послуги, прагне отримати їх якісними і ефективнішими. Але за це треба платити високу ціну. Для більшості пацієнтів вона не по кишені, і тому пацієнти обмежуються дешевими послугами: вони просять лікаря призначити дешеві ліки, або замість дорогого консервативного лікування (наприклад, ендоартеріїту) просять ампутувати ногу або просто відмовляються від лікування. Чи не тому ми рідко бачимо білосніжні посмішки, через дороге зубне протезування, і часто чуємо серед сільських жителів: «аби дожити до пенсії».

– Невже немає «цінних» пропозицій учених медиків, які б враховувалися при розробці концепції охорони здоров’я?

– Не враховується наукові рекомендації соціальних медиків: коли країна у складному економічному стані (сьогодні і ще у зв’язку із військовими подіями), то частка коштів навіть із злиденного бюджету мусить іти не на діагностику і лікування (вторинні і третинні рівні), а на профілактику захворювань, збереження здоров’я здорових – первинний рівень.

Але продовжуються процеси, які науково та економічно необґрунтовані. На первинний рівень виділяється 5-25% коштів, на вторинний 60-75% і 20-25% – на третинний. Це є вкрай нераціональним із економічних позицій. Збільшення витрат на вторинний та третинний рівні позитивних результатів не дає. В цивілізованих країнах, які фінансуються не за таким принципом, знижується кількість хронічних захворювань. Наприклад, із 1959 року у США смертність від серцево-судинних захворювань скоротилась на 60%.

У нас, як свідчать звіти із правоохоронних органів, виділені кошти на охорону здоров’я розкрадаються. Виявлені факти «відмивання» великої кількості коштів із бюджету при будівництві центрів, придбання дорого вартісної апаратури («відмивання» до 20% від вартості апаратури, за придбання ліків тощо). Кожна четверта гривня із бюджету виділена на охорону здоров’я, потрапляє в «пісок»!

– Є пропозиції про впровадження медичного страхування, яке може вирішити всі проблеми?

– Незрозумілою є пропозиції деяких ідеологів про впровадження принципів страхової медицини. Адже відомо, що в країні з нестабільною економікою, низьким прожитковим мінімумом значної частини населення і недостатнім професійним рівнем лікарів (в Україні вузькими спеціалістами стають відразу після закінчення медичного закладу, не маючи практики в загальній медицині) – впровадити принципи страхової медицини неможливо.

«Образливо» за державу, коли слухаєш радіо, бачиш по телебаченню, як батьки, священнослужителі просять надати грошову допомогу для лікування дітей за кордоном. Болюча для країни стає проблема лікування та реабілітації Героїв Майдану, учасників АТО на сході України. Одночасно дивуєшся мудрості влади країни Ізраїль, яка воює, а створює такі лікувально-діагностичні центри, що туди їдуть з усього світу, а наша влада створює умови для розкрадання бюджету.

– Реформи здоров’я потрібні, а з чого починати, і як їх виконати?

– Про необхідність реформування української охорони здоров’я йдеться протягом усіх років Незалежності України. Але далі розмов і популістських рішень справа не йде. Якщо Президент України не візьме під особистий контроль реформування охорони здоров’я – зрушень не буде, народ України буде вимирати.

Приклади в історії є, коли керівники влади, парламентарі брали на себе відповідальність за стан справ охорони здоров’я в країні – Бісмарк, Беверідж, Семашко, Клінтон.

Необхідно вважати охорону здоров’я, як військову стратегічну галузь. Якби Президент України Петро Порошенко не взяв під особистий контроль забезпечення бійців АТО бронежилетами, касками, озброєнням, харчуванням – перелому у військових діях не було б.

Реформа повинна базуватись на чотирьох складових. Має бути автор (або автори) реформ, підтримка населення, підтримка медичних працівників та науково-економічне обґрунтування. Держава повинна гарантувати кожному своєму громадянинові науково-обгрунтований обсяг медичної допомоги, що базується на соціальній та економічній ефективності.

– Як покращити медичне обслуговування для соціально не захищених верств населення?

– Необхідно пильнувати, щоб, в першу чергу, гарантований обсяг отримали малозабезпечені прошарки суспільства, бо вони визначають рівень нездоров’я суспільства. Багаті люди навряд чи скористаються цим обсягом – для таких відкриті двері найдорожчих клінік світу. Якщо люди не отримуватимуть гарантованого державного мінімуму медичної допомоги, це призведе до неорганізованого хаотичного й завуальованого блоку решти державних програм, а й недовіри до Президента.

– В народі кажуть: «одне діло плести язиком, інше – тягти плуга». Який би ви «плуг» запропонували, щоб виорати «реформу» охорони здоров’я, і щоб про це почули і відчули люди?

– Проведені нами наукові дослідження дозволяють пропонувати, що гарантований обсяг медичної допомоги здатна забезпечити система, яка має на 10 тисяч жителів 18,33 посади лікарів (на І та ІІ рівні потрібно 13,15 посади, на ІІІ рівень – 5,18). Це становить в межах 600 тисяч медичних працівників, із них – 90 тисяч лікарів.

Потрібно 57,25 лікарняних ліжок на 10 тисяч жителів (на І-ІІ рівень – 39,17, на ІІІ рівень – 18,08) за умови її радикальної структурної перебудови, яка передбачає створення загальної лікарської практики (сімейного лікаря).

Необхідно реорганізувати сучасні поліклініки, з велетенським числом вузьких фахівців і організацію замість них консультативно-діагностичних центрів, як проміжної ланки між лікарськими амбулаторіями і стаціонарами.

– Це щось нове чи запозичене?

– Власний велосипед вигадувати не треба – у світі усе вже десь відбулося. Якщо йдеться про організацію сімейної медицини – є досвід Куби. Там, попри економічну блокаду, провели жорсткі державні реформи: на дві третини скоротили бюрократичний чиновницький апарат, вивели дільничну службу з поліклінік, підпорядкувавши місцевій владі і передали в руки сімейних лікарів. А поліклініки залишились консультативними центрами й осередками надання вторинної і третинної медико-санітарної допомоги.

За кожним лікарем закріплено 250 сімей, облаштоване особисте житло, виділена міні-амбулаторія, медична і молодша сестра, санітарний транспорт і найголовніше – заробітна плата сімейного лікаря досить висока, звідси і зацікавленість у праці. Чи не тому на Кубі вже немає запущених форм раку, ревматизму, туберкульозу? А у нашій країні щодня гине хворий на туберкульоз!

– Наші організатори охорони здоров’я уже звітують про створення сімейної медицини, але вагомих зрушень немає?

– Спроби у нас перейти на принципи сімейної медицини запрограмовані на провал. Перекваліфікація існуючих лікарів (терапевтів, акушер-гінекологів, педіатрів, хірургів тощо) користі не дасть. Потрібно готувати сімейного лікаря з першого курсу медичного інституту за спеціально розробленою програмою (у нас такої програми поки що немає). Це має бути так званий «спецназ» у практичній охороні здоров’я. Практичні навики, якими мусить володіти сімейний лікар, розроблені у країнах Європи. Якщо такої підготовки не буде, то сімейний лікар перетвориться на диспетчера, який направлятиме хворих на другий-третій рівень надання медичної допомоги. Буде продовжуватись система, яка направлена на «викачування» грошей у простих мешканців, на не потрібні обстеження, консультації вузьких спеціалістів тощо.

– А чи можна готувати медичних працівників у приватних вишах?

– Необхідно практикувати створення медичних вишів на приватній основі в областях, де є потужні лікувальні заклади і фахівці з науковими ступенями. Взірцем може бути Волинська область, яка має потужні обласну і міську клінічні лікарні, і близько 50 фахівців науковців із медиком-біологічною освітою. Брати на навчання необхідно, в першу чергу, уродженців області, які в більшості своїй повернуться до місця свого проживання. За період навчання влада мусить потурбуватись про житло, обладнання амбулаторії тощо. Іншого виходу немає, щоб забезпечити первинну ланку охорони здоров’я.

– При любій реформі завжди хтось страждає. А чи не загрожує медикам безробіття?

– У процесі запропонованої реформи можливе скорочення медичних працівників із державних закладів (держава не зможе забезпечити лікарям належну заробітну плату). Медичні працівники, які звільняться з нині існуючої державної системи медичної допомоги повинні отримати можливість зайнятись громадською або приватною практикою. Слід створити необхідні правові і фінансові передумови для виникнення повноцінної громадської і приватної медицини на противагу державній. Це призведе до конкуренції між ними і вирішальним чином вплине на покращення медичної допомоги в країні загалом.

– Хто мусить очолити і контролювати запропоновані реформи?

– Тільки Президент країни вольовими діями може забезпечити, щоб державна, громадська і приватна власність були рівноправними і конкурували між собою. Можливість рівноправного співіснування цих трьох форм власності декларується і в «Основах законодавства України про охорону здоров’я» та в Конституції України, але все стоїть на місці.

Необхідно налагодити виконавчу дисципліну в організації охорони здоров’я, яка сьогодні розбалансована. З 1991 року не виконуються 25 законів України, 30 Указів Глави держави та 180 постанов і розпоряджень Кабміну, які повинні регулювати нормативно-правову базу здоров’я.

– Але ж існує Міністерство охорони здоров’я України!

– Міністерство охорони здоров’я України, яке повинно опікуватись впровадженням цих Указів та постанов, немає ні юридичних, ні економічних важелів для впливу на інші Міністерства і відомства, які відповідають за виконання значної кількості статей про охорону здоров’я. Це Мінсоцполітика, МОНмолодьспорту, Мінекології та природних ресурсів та інші. Аналогічних прав не мають і обласні управління охорони здоров’я. А чи не є це причиною зміни більше 20 міністрів охорони здоров’я України. Уже сьогодні деякі парламентарі лобіюють звільнення з посади міністра охорони здоров’я Олега Мусія, активіста Майдану, і запропонували профільному комітету визначити придатність (не) придатність міністра?

Сподіватись, що узгодженість між відомствами і організаціями, від яких залежить здоров’я населення України виникне автоматично чи на грунті високої свідомості керівників цих структур, марно. Ось чому ми маємо забруднені ліси, поля, водоймища, «процвітання» фармацевтичного бізнесу, наближення біонебезпеки із-за «терористів» сучасної цивілізації – забуті нові інфекції, ГМО, ВІЛ/Снід тощо.

– Може потрібно щось змінити в організаційній структурі у медичній галузі?

– Для виходу із такої ситуації потрібна окрема державна структура, яка б взялася за координацію дій усіх існуючих структур причетних до організації охорони здоров’я – Державний комітет з питань охорони здоров’я. Сьогодні створення такого Комітету можливо при скороченні не потрібних бюрократичних структур, на чому наполягає сам Президент.

Такий орган мусить стояти вище, ніж Кабінет Міністрів, і мати дієвий вплив на діяльність усіх структур в державі, незалежно від форм власності та підпорядковуватись напряму Президенту країни (в областях представнику Президента), як, наприклад, Служба безпеки, Міноборони, РНБО. Цей «мозковий центральний орган» мусить орієнтувати політику держави, насамперед, в інтересах людини. Такі радикальні зміни, безумовно, потребують глибокого розуміння ситуації, рішучості й сміливості.

– Мабуть, доцільно розробити цю модель в окремо взятому регіоні?

– А для початку можна апробувати цю пропозицію, скажімо, в масштабах однієї області, наприклад, Волинської, наділивши усіма необхідними можливостями й повноваженнями. Положення про такий «мозковий центр» нами розроблене. Сподіваюсь, що створена в Україні Національна рада реформ зверне на це увагу, або запропонує щось краще.

Довідка:

Григорій Стеценко пройшов в організації охорони здоров’я всі кар’єрні сходинки – від головного лікаря сільської дільничної лікарні, до начальника обласного відділу охорони здоров’я на Хмельниччині, у медичній науці – від асистента до доктора медичних наук, професора. На Волині створив 2 приватних навчальні заклади, де підготовлено майже 2000 спеціалістів. Зекономлено для держави понад 75 мільйонів гривень (підготовка спеціаліста для державної казни вартує біля 10 тис. грн. в рік). Автор 2 патентів на винаходи, 3 монографій, біля 100 наукових праць.