Кого люструємо?

Сьогодні Україна знову намацує шляхи поступу, власне, ще раз вчиться «жити по–новому», без корупції, без брехні й лукавства, морального і фізичного насилля над особистістю. Позаду — важкі, трагічні зимові місяці, які дали державі шанс змінитися, навчитися служити людям.

Зауважу і підкреслю: дали шанс змінитися ДЕРЖАВІ І ВЛАДІ! Бо люди — представники усіх суспільних груп — за честь і совість та за копійчану плату виконували свої професійні обов’язки. Якраз вони — працівники фірм і бізнесмени, освітяни і медики, творча інтелігенція і студентство — повстали проти несправедливості до себе з боку кримінальної влади, повстали проти приниження, обкрадання їхньої праці.

Серед багатьох вимог до нової влади є вимога люстрації. Заглянемо до тлумачного словника: «Люстрація (від лат. Lustratio — очищення через жертвоприношення) — механізм очищення влади через заборону чиновникам, які себе скомпрометували, обіймати державні посади довічно або на певний термін».

В українських реаліях це означає — позбавлення посад тих осіб, які розбудовували кримінальну систему Януковича, були задіяні в корумпованих схемах, відмивали гроші, протидіяли розвитку національної культури, нищили свободу особистості. І хоч про концепцію люстрації і досі дискутують, якраз цього вимагає люстраційний комітет Єгора Соболєва, цього хочуть українці, які втомились від корупції і брехні.

Та на Волині, складається враження, люстрацію розуміють і впроваджують специфічно. Пригадую, як була шокована, коли ще 24 лютого дізналась, що керівників різних установ області змушують скласти свої повноваження під загрозою фізичної розправи. Добре, що молоді й гарячі революціонери пішли на дискусію, на громадянський діалог, — і ми уникнули чогось небажаного і неприйнятного для цивілізованого суспільства. Добре, що керівництво радикальних організацій проводить зустрічі з громадськістю, публічні слухання.

Та не дуже добре або й зовсім недобре, коли з роботи викидають людей знаючих, розумних, досвідчених, відповідальних керівників. Спочатку із здивуванням сприйняла звістку, що в розбудові освіти й науки Волині не знайшлося місця компетентній і чесній людині Олександрові Хомичу. Чула, що освітяни, намагаючись захистити керівника управління освіти і науки області, зверталися навіть до Верховної Ради України. Та не допомогло.

Понад десять років письменники разом з управлінням культури й туризму Волинської облдержадміністрації в урочищі Нечимному проводили мальовниче свято «Лісова пісня», на якому побували тисячі волинян і гостей нашого краю. Великою мірою воно стало успішним завдяки відділу культури й туризму Ковельської райдержадміністрації і його тодішньому керівнику, згодом заступнику голови Ковельської райдержадміністрації Андрію Мигулі, сьогодні — майже безробітному! Бо був членом Партії регіонів.

І неначе забуто, як Андрій Дмитрович дбав про розвиток самодіяльних колективів, розбудовував систему культурно–мистецьких заходів на Ковельщині. Забуто, як він уміє цінувати людину, жертвувати собою заради справи, врешті, як популяризує народну пісню неповторним голосом.

Та невже ми не розуміємо, що регіонали, як і комуністи, заганяли у свою партію всіх і вся — або заяву на стіл. Тобто: або ти прощаєшся з улюбленою професією, перекреслюєш свій багаторічний досвід і йдеш в нікуди, або терпиш моральне насильство і працюєш для свого краю. Бо влада, закономірно, має здатність мінятись.

Поштовхом до написання цих рядків стала й передача Волинського телебачення про люстративні наміри стосовно директора Центру туризму, спорту та екскурсій управління освіти і науки Волинської ОДА Леоніда Толстіхіна. У ній пан Леонід розповідав про претензії до нього і намагався пояснити, що і як. Бідкався, що зазіхають на територію бази «Юний турист», показував місце, яке мало би бути душовою кімнатою для спортсменів… А все через вік і те, що працює на посаді 32 роки.

Що ж, із віком не посперечаєшся, це правда. Хоча недавно я дізналася про унікальний досвід польських освітян: досвідчені фахівці пенсійного віку отримують певну плату за те, що відвідують заняття молодих колег і надають їм методичну допомогу.

В Європі знають, що досвід — золото, яке не відкопаєш, бо це роки великої праці. І так легко викинути його з активу наважуються люди або недалекоглядні, або шкідники, яких не цікавить якість і результат роботи.

Я поцікавилась в інтернеті, чим «провинився» керівник закладу за стільки літ праці. І знову була вражена: чи не тим, що він, заслужений працівник освіти України, і досі виховує майстрів спорту, чемпіонів, нове патріотичне і здорове покоління українців? Та над усе спантеличила фраза люстраторів, донесена тележурналісткою: «Адже він працював тоді, коли правила Партія регіонів».

І я зрозуміла, що ми або «приїхали», або «приїдемо» невдовзі. То нам державу потрібно міняти чи народ? Бо ж ми усі жили при комуністах, регіоналах — і клято працювали, творили, дбали про майбутній день, ставали в оборону рідного слова та національних святинь. Кожне покоління проживає своє життя — чия в тім вина?!

Пригадую, що й мені, в недалекому минулому голові Волинської письменницької організації, закидали: ходила по владних коридорах… Так, не лише по коридорах. Заради того, наприклад, щоб відремонтувати приміщення спілки, о сьомій годині ранку намагалася потрапити навіть у кабінети перших керівників. А скільки добрих справ ми зробили у співпраці з відділом інформаційної діяльності, преси та книговидання, зокрема його тодішнім керівником Вірою Фамуляк, яка була і залишається нашою опорою в багатьох починаннях.

Я навела лише кілька фактів. Твердо знаю: на багатьох державних посадах працюють ті, хто має організаційний талант, увагу і повагу до конкретної людини. Десятки середніх і дрібних установ очолюють ті, хто беззастережно відданий своїй справі. Тож дозвольмо їм послужити Україні досвідом і знанням, нехай вони допоможуть стати до керма молоді, що забезпечить нашій державі розквіт завтра. Чи ж не за це наш народ так тяжко заплатив і платить досі?

До речі, політолог Сергій Кемський вважає доцільною постійну люстрацію — «очищення не від тих, хто колись з кимось співпрацював, а від тих, хто нині псує життя громадянам України або може піти на це у майбутньому». Цікаво, що думають про це наші краяни?

Ніна Горик, член національної Спілки письменників України
(написано для газети Волинь-нова)