День, коли почала вмирати моя байдужість

Коли 27 червня Порошенко у Брюсселі підписував угоду про асоціацію, не відчувалося тої всезагальної радості, яку, здавалося б, мала принести ця історична подія.

Причини цього відомі: війна, на якій гинуть наші воїни. На тлі цього така гаряче очікувана ще восени подія поблідла, пришерхла, поменшала…

Та все ж це Перемога. Це те, до чого привів наш спільний виступ у вже далекому листопаді-2013.

Після підписання Угоди події того дня здаються мені ще особливішими…

* * *

Сьогодні здається, що день 21 листопада, був у якійсь іншій епосі. Навіть наближення ймовірного підписання Угоди про асоціацію сприймалося тоді, як якийсь довгий і трохи нудний серіал виробництва «Янукович-продакшн». До речі, був тоді й інший серіал тих же творців: під навою «Чи випустить Вітя Юлю?».

Другий я тоді давно перестав дивитися. Перший все ж хвилював. Не дивлячись на явну зміну курсу, яку демонструвала тодішня влада в останні тижні перед підписанням, я був оптимістом: дуже вже хотілося відчути, що твоя країна стала трошки ближчою до європейських цінностей.

За обідом отримую СМС від колеги: «Негайно включи телевізор». Відразу з підвідомості думка: увімкну – а там «Лебедине озеро»…

А ні: прем'єр Азаров звично «бездоганною українською» говорив про «призупинення процесу підготовки…».

Тоді я ще подумав: це те ж, що пробувати різко зупиняти потяг, який рухається зі швидкістю 400 км/год.

Що тоді відчув? Певно щось середнє між гнівом і розчаруванням. Розчаруванням у тому, що влада таки здатна на розумні вчинки…

А от гнів від безпорадності щось самому змінити швидко минув. Подумалося: так це ж зараз сотні… ні, тисячі! Ні – мільйони!!! мусять вийти на площі міст і вимагати продовження євроінтеграції!!!

І разом ми його змусимо підписати Угоду!

Читаю в інтернеті: Мирослав Ватащук кличе усіх на Театральний майдан. Ось воно!

Починаю телефонувати всім: збирайся, поїхали!

Від більшості чую або ліниве «не можу», або сором’язливе «не хочу». Рідше - нахабне «відчепися». Дехто намагався сперечатися, називати аргументи. Один колега (без його дозволу не називатиму його імені) казав: «Вийдемо, покричимо – і розійдемося. Мирного протесту Янукович не злякається – доведено «мовним», «податковим» та іншими майданами. А на силовий протест опозиція на чолі з Яценюком-Тягнибоком-Кличком не піде».

Коротше, поїхав я у центр Луцька, взявши з собою дітей. Поїхав без особливого настрою і очікувань. Але не поїхати не міг.

Зібралося нас там зо два десятки людей. Ми спілкувалися, пили гарячий чай, принесений вже й не пам’ятаю ким… Обговорили події, можливі шляхи подальшого протесту.



Домовилися, що наступного дня ставимо у центрі намети. Хтось заявив, що поїде на акцію протесту до Києва.

Чи розумів я, що усе це закінчиться САМЕ ТАК? Ні. Але у той вечір почала вмирати моя байдужість.

P.S.

Я мав ще одну нагоду пригадати події того вечора. У п’ятницю я дивився підписання Угоди – і тішився. А в неділю прийшов на Віче в центрі Луцька – і сумував. Обмаль людей, «розборки» між активістами…

І ні слова про підписання Асоціації…

Так, ми повинні допомагати нашим на Сході. Пам’ятати Героїв. Діяти.

Але жити не тільки сьогоднішнім днем. Бо наше майбутнє – мир.

І Європа.