Ви все ще хочете вчитися в Чехії?

Для тих, хто не в курсі: починалося це так

Залишила тоді читачів просто перед стартом. Візи, валізи, виїжджаємо!

Рік другий (не останній!).

Отже, до Праги ми дісталися попри все. Найбільшою несподіванкою стало раптове зникнення автобану на кордоні Польща-Чехія: GPS впевнено веде вперед і вперед, але в якийсь момент дорога завершується смугастими бетонними блоками і геть не плавним з`їздом кудись вправо. І пішло-поїхало!..

Поїхало нас, насправді, не так вже й багато, видно, переважна більшість водіїв знала про місцеві особливості трафіку. А ми сліпо довірилися розумному навігатору. Аж занадто розумному: він бачив те, що тільки мало би з`явитися. Я завжди більше довіряю паперовій карті – на ній автобан до кордону навіть не наближався. А от супутникова вже знала найближче майбутнє, вступаючи у протиріччя з дійсною картиною світу в цій конкретній точці місцевості.

Вдосталь напетлявшися прикордонними польськими містечками, перетнули досить умовний кордон, впізнавши за вікном характерні будочки й давно не діючі шлагбауми.


Встигаємо? Не встигаємо?!

Враховуючи, що адміністрація студмістечка працює лише до 14.00, будь-яка затримка в дорозі заганяла в цейтнот. Тому чергове широкомасштабне будівництво дороги і розв`язки вже при в`їзді до Праги теж змусило понервувати.

Уф! Все таки встигли! Син заповнює кілька формулярів, готує гроші за гуртожиток і …знову сюрприз! Навіть два. По-перше, внести потрібно не тільки плату за проживання протягом першого місяця, а ще й страховий платіж на кілька тисяч крон. Добре, готівкою маємо потрібну суму – вже знаємо, що міняти гроші потрібно з запасом про всяк випадок, як от зараз, приміром. По-друге, потрібно 2 фотографії. Їх, звичайно, є, і набагато більше. Тільки вдома. Не здогадалися передбачити, що можуть знадобитися, не взяли. Тому – до фотосалону.

Фото на документи – 15 хв., 150 крон (рахуємо: 60 гривень, ого!) До речі, документальні фото всі одного стандарту, не так, як ми звикли: різні на паспорт, на візу, на права…Зручно! До того ж, можна за окрему плату отримати своє фото на диску і далі друкувати за потреби.

Помігрувавши сюди-туди студмістечком, отримали масу інформації. Розібралися, де навчальні корпуси, бібліотека, їдальня. В інфоцентрі замовили ISIC – поки очікуєш на виготовлення, дуже люб`язно запрошують на чай. Можна отримати звичайний студентський квиток, за міжнародний щось там доплатити треба. Зате відразу маєш універсальний документ у вигляді пластикової картки, приблизно годину займає його вироблення. Зате потім він слугує не лише перепусткою до інституту, а й такою собі бонусною карткою для студентів, до того ж, визнаваною по всьому світу.


Місце під сонцем. На четвертому поверсі.

Нарешті син отримує ключ від свого студентського житла. Заходимо. Четвертий поверх, коридорна система. Чистісінький санвузол з практично новою сантехнікою, те саме – в душових. Пральня – окремо,в підвалі. Користування машинкою– безкоштовне. Сушка – тут таки.

Кімната – на трьох, сусідів поки-що немає. Тому можна обрати до вподоби ліжко, письмовий стіл, шафку. Додатково – індивідуальні шафки в коридорі, до кожної – ключ. На тому, що всі замки й дверні ручки справні, не варто, мабуть, наголошувати.

Кухня – окрема розмова. Газова плитка, мікрохвильова, мийка. Все – на площі в три квадрати. Пізніше виявиться, що і цього задосить – готують тамтешні мало, здебільшого харчуються поза домом. Багато чули про обладнаність закордонних гуртожитків – тому були вражені: ні холодильника, ні чайника не спостерігалося. Можливо, гуртожитки теж різні бувають. Не виключено, що першокурсників (або іноземців) селять у найпростішому – а відповідно, найдешевшому.

До речі, інтернет теж не автоматично в кожній кімнаті. З ним взагалі цікаво – підключення тільки для членів клубу. Це не жарт, це так насправді і є. В гуртожитку – студентський клуб. Хочеш вступити – платиш членський внесок, отримуєш підключення. Називається «Бубон» - за назвою місцевості «Бубенеч». (Тут же, до речі, розташувалося й наше посольство – вид на його територію просто з вікна кімнати. Дрібниця, а приємно!)


Навчання починається.

«1 вересня» для студентів у кожному Виші настає по-своєму, у когось навіть може бути дійсно першого вересня. У сина навчання починалося 17-го. Причому таких звичних нам від радянських часів дотепер лінійок чи зборів з настановами не передбачено. Потім виявиться, що все-таки передбачено, просто відбудеться це пізніше.

А починається все буденно: маєш в електронному кабінеті індивідуальний розклад, от йому і слідуєш. Розклад, як на мене, може бути досить дивним. Наприклад, першої пари немає, друга – на електротехнічному факультеті, третя – у бібліотеці, а далі – шоста. Ще десь.

При цьому таких понять, як «навчальна група» , «староста», «куратор» просто не існує. Ти – сам по собі. Не знаєш, яка в тебе пара і де – твої проблеми. Мусиш знати. Тобто спитати у когось можна, не поб`ють, звісно. Але зовсім не факт, що той, хто тільки-но сидів з тобою на матаналізі, теж має наступною парою теорію алгоритмів у того ж викладача, що й ти. Таким чином, за свій навчальний процес відповідаєш лише сам. Готовими до цього виявляються далеко не всі. Особливо, якщо врахувати, що студенти чеські мають на момент вступу років 20 – 22, а наші діти – навіть 17 не всі.


О, спорт!..

Окремо – про заняття фізкультурою. Так само все залежить від тебе. Занять типу «ОФП», мені здається, немає взагалі. Вся робота – в секціях за вибором. Оскільки плаванням син займався ще в Луцьку, вирішив обрати басейн.

Є їх декілька в різних частинах міста. Співставляючи розклад занять з розкладом пар, обираєш собі час і місце. Напевно, можна обирати й тренера – це якщо хоча б щось про когось знаєш. Синові наразі до цього байдуже. Басейн доводиться обирати не найближчий, оскільки - накладки в розкладі. Проте з наявною в Празі відсутністю проблеми міського транспорту – це геть не проблема.


До речі, про транспорт.

Як їдеться? Зручно, швидко, комфортно.

На перший погляд, розібратися в системі комунального транспорту геть непросто. Є метро, трамваї й автобуси – приблизно в такому порядку популярності. При цьому автобуси курсують в основному по віддалених мікрорайонах, де немає трамваїв, що підвозили б до станцій метро. В центрі автобусів практично й не видно.

Квиток дійсний не одну поїздку, як ми звикли, а певний проміжок часу – 30 або 90 хвилин. При цьому ні кількість пересадок, ні види транспорту не регламентовано. Враховуючи періодичність (і пунктуальність!) курсування хоч метро, хоч трамвая, за цей час можна об`їхати мало не все немаленьке місто. А то ще й встигнути повернутися.

В транспорті одразу впізнаєш туристів – лише вони при вході тягнуться з талончиками до компостерів, що ними обладнані всі вагони й автобуси. Таким чином фіксується час входу, тобто початок відліку часу чинності квитка. Місцеві користуються так званими «Open Card» - аналог проїзного квитка, тільки система оплати дещо інша.

До речі (й це важливо! – незнання , як відомо, не звільняє від відповідальності), талончики продаються на кожній станції метро, але далеко не на кожній наземній зупинці. А от контролери працюють рідко, проте ретельно. Або, як і в нас, проходять по салону, або фільтрують вихідний потік на станції підземки. І не дай, Боже, Ви не матимете прокомпостованого талончика або матимете прострочений – ніякі умовляння ніякими мовами не діють, від штрафу не відкрутитися.


Отже, про навчання.

Щось я геть відволіклася! Мова ж була про навчання! Отже, розклад маєте – вперед! Пари звично поділяються на лекції та практичні. Відмінність перших – там ніхто не строчить за лектором. Весь матеріал викладається в електронному вигляді ПЕРЕД лекцією. Читаєш, засвоюєш, ідеш на пару. І коли слухаєш матеріал на парі, розумієш, про що йдеться. Відповідно, що не розумієш – можеш сформулювати питання.

У нас, пригадую, на фразу викладача наприкінці пари «У кого є запитання?» повисала німа тиша. Практично неможливо спитати, не знаючи, про що.

Відвідуваність ніхто не контролює. Тобто, звичайно, є практичні, на яких щоразу пишуться такі собі п`ятихвилинки, і відразу зрозуміло: хто не здав – був відсутній. Проте сенс такого контролю – не присутність в аудиторії як така, а можливість заробити бали.


Магічне слово «бали»!

Ось і дійшли, нарешті, до суті. Ви можете не пропустити жодної пари. Можете мати виконаними (якесь англомовноподібне формулювання, Sorry!) геть усі домашні завдання і навіть непогано розбиратися у предметі вивчення…На жаль, самого по собі і всього цього в купі недостатньо, хоча й необхідно.

Щоб бути допущеним до іспиту з предмету, потрібно набрати певну кількість балів в сумі: зароблені протягом семестру на практичних заняттях і отримані за підсумкове тестування. Трохи інша ситуація з програмуванням. Завдання з цієї дисципліни студент отримує в електронному вигляді. Один тиждень – одна задача. Виконав – відправив за вказаним посиланням – отримав результат машинної перевірки: якщо твоя програма працює коректно – маєш у підсумку саме те, на що очікував.

Якщо помилився, не допрацював, щось не врахував – тебе так і повідомлять: не правий ти, мовляв, не працює твоя програма, як годиться. Робота над помилками – і знову на перевірку. Допоки не доб`єшся бажаного. І час тут працює проти тебе. В тому сенсі, що отримавши позитивний результат із запізненням, певної частини балів недорахуєшся. І навпаки: виконавши завдання завчасно, отримуєш додаткові півбала.

Наприкінці семестру складаються підсумкові тести з кожного предмету. Далі – гола арифметика, нічого особистого. Не набрав, скажімо, з теорії алгоритмів необхідної кількості балів – не маєш допуску до іспиту. І це – ще одна…


Відмінність від навчання «по-нашому».

Тут все зрозуміло: якщо не склав залік, до екзамену не допустять. От тільки «якщо» варто, мабуть, замінити на «поки». Ні для кого не секрет: рано чи пізно залік отримають усі. Ну, або майже усі.

Хтось перескладе усно, хтось перепише тестову роботу. Комусь, можливо, достатньо буде донести викладачеві конспект лекцій. Декому доведеться походити й відпрацювати по-чесному лабораторні роботи. Або розказати з півдюжини текстів. Залежить процес від цілого спектру об`єктивних і суб`єктивних обставин. Важить і спеціальність, і репутація, і специфіка Вишу (та й викладача, якщо чесно).

Врешті-решт можна домовитися і про більш буденні та менш пов`язані з навчальним процесом речі. Відомі випадки отримання омріяного заліку або й екзамена за: квіти, гроші, сльози, сало, міні-спідницю, рідкісну книгу, люстру. Маєте свій варіант – поділіться.


А як там?

Зайве говорити, що «там» це не працює. Себто бали нараховуються лише за досягнення в навчанні. Нема досягнень – нема балів. Або так: вважаєш, що досягнення є, але не зміг вчасно і переконливо їх продемонструвати – результат той самий. Ти – окремо, екзамен з цього предмета – окремо.

Проте це зовсім не кінець! Студент просто має повторно прослухати й опрацювати курс. Тобто в другому семестрі окрім планових дисциплін ти матимеш в розкладі додаткові пари. Відповідно, працюватимеш із більшим навантаженням, ніж міг би. І звинувачувати нікого. Сам винен.

Але й це ще не все! Кожен предмет «важить» певну кількість кредитів. Матаналіз, приміром, чи програмування - по 6, а матлогіка – всього 3. Ці цифри ти від моменту зарахування на навчання бачиш у своїй заліковій. Тому що оце – найважливіше!

Щоб пройти на навчання у наступний семестр, за сесію необхідно набрати певну кількість кредитів. І якщо недопуски з різних предметів накопичуються, це призводить до неприємної колізії: навіть якщо успішно скласти решту іспитів, необхідної кількості кредитів вже не назбираєш.

До речі, ще один момент. На складання кожного екзамена дається, як на спортивних змаганнях, три спроби. А от шанс написати підсумковий тест маєш лише один. Ніяких переписувань-перездач не передбачається. Далі все за схемою: сума балів за семестр плюс результат тесту. Не вистачило півбала? Вітаю! Цей предмет доведеться вивчати повторно. Якщо, звісно, до наступного семестру взагалі перейдеш.


На чиїх помилках вчитися?

Ось на цьому етапі до слова «студент» стосовно свого любого, дуже розумного, обдарованого, просто-таки талановитого сина змушена додати в якості префікса «горе-». Інакше звідки б я знала всю цю кухню так детально?

Знаєте, не права народна мудрість щодо власних та чужих помилок. На жаль, людина влаштована так, що найцінніший досвід – власний. В тому сенсі, що по тим самим граблям ходимо цілими поколіннями. І немає різниці, вступив ти 1965 року на спеціальність «Викладач математики французькою мовою» до Львівського університету ім. І.Франка, чи 2012 – до закордонного Вишу на програмну інженерію.

Можна, звичайно, намагатися виправдатися іншим часом, іншими обставинами, іншими програмами, предметами, критеріями оцінювання…Скажу більше: кожна людина схильна себе виправдовувати, особливо у власних очах. Припускаю навіть, що якісь аргументи є навіть достатньо логічними і об`єктивними. Але загальний і, на жаль, неприємний в даній ситуації висновок звучить абсолютно банально: сам винен.


Що далі?

Наступного року син знову подав документи до ЧВУТ. На той самий факультет, на ту ж спеціальність. Знову успішно склав вступний іспит, записався на навчання, зарезервував гуртожиток. Дочекався візи. З огляду на попередній сумнівний досвід перевіряли його не знаю, чи ретельніше. Проте довше. На навчання в результаті потрапив через тиждень після початку.

Навіть не знаю, це впертість чи наполегливість. Але заважати в черговій спробі не буду. Більше того, допоможу, чим тільки зможу. Хочеться сподіватися, що принаймні власний досвід чогось-таки навчив.

Друга сесія. Політ нормальний. Що далі?