Повзуча окупація

Війна проти України не закінчилася. Вона триває і по сьогоднішній день. Тільки тепер в більш вишуканій і сучасній формі. Іде економічна, інформаційна, духовна, організаційна, газово-енергетична, генетична і психологічна. А нині уже й військово-агресивна. Україна несе чималі втрати. Чому? Хіба ми не вміємо воювати? Вміємо і ще й як, доказавши у багатьох війнах та битвах. Остання з яких здивувала весь світ – це битва за СОБОДУ І ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ на МЄайдані у Києві. Голіруч, палицями і камінням перемогли до зубів озброєних яничар-силовиків корумпованого режиму Януковича.

* * *

Нещодавно згадав статтю Олександра Згоранця «У битві за мову – кожен воїн» («Волинь - нова», 07.вкітня 2012 р.). Це уже не крик душі відомого журналіста і публіциста, а заклик до можновладців, до пересічних людей захистити свою душу, а це значить захистити свою хату, свою родину, свою Батьківщину. Бо у «своїй хаті, своя правда, і сила , і воля» (Т.Шевченко).

А то вийшло, що на 23-му році незалежності України, «на нашій, не своїй землі» ми, українці, автохтонна нація, яка є «головою» у світовій цивілізації, почуваємось нині, як тимчасові гості. А всякі зайди, яких ще ввічливо називають, аби не образити, національними меншинами, почуваються, мов справжні господарі, займаючи всі ключові пости в незалежній, поки що, Українській державі.

Проте, ведуть себе нахабно і войовничо, ігноруючи не лише наші звичаї і давні традиції, а й найсвятіші цінності кожної нації – мову. Ще 150 років тому К.Маркс писав, що «людина, яка не володіє мовою народу, на землі якого живе,- або гість, або окупант, або раб цього окупанта…».

Учні Геббельса пішли далі свого нацистського вчителя. Щоб завоювати державу нині не потрібно застосовувати військову агресію. Це можна зробити без жодного пострілу. Варто лише впровадити СВОЮ ПРОГРАМУ у навчальний процес, свою мову, свої звичаї, свою ментальність та ще й підживити алкогольними напоями.

І місцеве населення , поступово звикне, «може так і треба»… Без активного спротиву вони будуть не тільки самі цвенькати по -московськи, а й дітей своїх посилатимуть у російськомовні школи, ліцеї і ВУЗи. Простому роботязі не має зараз часу читати книжки, докопуватись в Інтернеті до правди, до істини. Накрутившись за день в пошуках роботи, чи куцого заробітку, він падає ввечері на диван та вмикає розмовно-візуальний ящик.

І в його мізки перетікає мовно-інформаційний бруд, який забирає спершу душу, а потім і тіло. Він уже не наш, не українець. Це манкурт, яничар у якого принцип життя замикається в психології хробака: поїсти, попити, задовільнити статеві потяги і безтурботно виспатись…

Це простий трудяга чи бізнесмен. А що ж інтелігенція, еліта нації? «Мовчить, бо благоденствує…», та ще й підспівує тим, хто замовляє музику. Нещодавно я проводив екскурсію у Музеї історії сільського господарства Волині одній групі, яка приїхала з міста Луцька. Чемні та інтелігентні люди. Це були студенти та викладачі Волинського національного технічного університету. В експозиції просто неба «Козацький зимівник» (селище Рокині Луцького району) вони згуртувались і проводили підсумок Республіканської студентської олімпіади. Переможців нагороджували Дипломами та Грамотами.

Виступали почесні гості університету –доценти з кандидатами, професори і доктори технічних наук. Спочатку я подумав, що вони приїхали з Москви чи з Петербурга. Проте ведучий повідомив, що виступає професор, доктор технічних наук… Київського національного університету… «Національного університету, професор», а розмовляє на чужоземній мові перед студентами, МАЙБУТНІМИ ІНТЕЛЕКТУАЛАМИ І КЕРІВНИКАМИ. Ось вам – «еліта нації»!..Виходить, що «чужі серед своїх» замовляють музику у кузні наукового потенціалу країни.

А тут ще книжкові менеджери розносять літературу. З важких валіз викладають вам прямо у кабінеті яскраво ілюстровану інформаційну продукцію. Спочатку не хотів навіть дивитися, як і слухати у маршрутці ту попсу, що пискливо м’явчить.

Але згодом, погляд затримався на одній великій і яскравій книжці з інтригуючою назвою – «50 великих правителей России». Виявляється – це «иллюстрированная єнциклопедия», що вийшла у видавництві «Белий город» в Москві у 2011 році. Як професійний історик, відразу глянув на зміст, що в кінці книги. Там із кольорових світлин виступають В.Путін і Д.Медведєв, М.Горбачов і М.Хрущов, Й.Сталін і В.Ленін, царі – Микола 11 і Олександр 111 і т. д. Тобто, справжніх «великих правителей России», де у яскравих картинках висвітлюються їх політичні діяння по «собиранию русских земель» . Особливо ілюстровані та розписанні Іван Калита та Іван Грозний, Петро 1 та Катерина 11. Яскраві ілюстрації доповнюють про їх «героїчну» місію.



Ось так, переглядаючи книгу з кінця, я дійшов до перших сторінок тієї «енциклопе-дии». І тут очі мої полізли на лоба, шапка почала підніматися з під рідкого козацького
чуба. Власне, книга починає свою розповідь з Київських князів: Олега та Ігоря, Ольги ҆ і Святослава Хороброго, Володимира Великого і Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і Юрія Долгорукого. В анотації, правда, сказано, що вони «великие Киевские князья»…Але ж книга «иллюстрированная енциклопедия» називається «50 великих правителей России»… Отже, логічно виходить, що Київська Русь являється невід҆ємною територією «великой России»?

А що про це скажуть наші можновладці, державні мужі, депутати Верховної ради України, Міністерства закордонних справ та САМ Президент України, який так часто їздить до «білокам’яної». Дуже хотілося б почути і побачити їх реакцію на явну інформаційну агресію та фальсифікацію історії сусідньої іноземної держави. Бо, щоб не було, як в тому анекдоті:

- Миколо, а чому це ти у себе на подвір’ї рубаєш таку гарну берізку?- запитує сусід у свого приятеля.

- Треба, куме, треба. Бо прийдуть москалі і скажуть, що це їх «исконная земля».

Їдемо далі.

Проте, що в наших великих і в малих містах розмовляють переважно на іноземній мові, тобто – на російській, ми уже звикли. Навіть в місті Києві, у столиці нашої держави, у серці столиці і свободи, на самому Майдані, також розмовляють іноземною, в побуті і з високої трибуни. Не на козацькій, українській мові, а на «общепонятном». І ми поступово також уже звикаємо. Звикли і до того, що якомусь депутату Верховної ради зручніше теж виголошувати свою думку з центральної трибуни найвищого законодавчого органу держави, поки його свободівці не засвистять, чи не зіпхнуть. Звикаємо і до того, що нові уже урядовці також виставляють напоказ свою обізнаність у двомовності. І це ми терпимо.

Але те, що уже нині у Галичині, зокрема в курортному центрі України – Трускавці, майже всюди розмовляють на іноземній (російській) мові – то це було для мене неприємною несподіванкою.

Куди не підійдеш, де не сядеш, де не станеш – всюди чуєш «могучий общепонятний язик». У столові і у бюветі, у сквериках і на базарчиках, на процедурах і в агенціях турбюро. Всюди! Одного разу поїхали із знайомими на екскурсію в містечко Східниця та на Урицькі скелі. Зраділи, що можемо приєднатися до невеликої екскурсійної групи, яка тільки також розпочала свою подоріж у минуле. Молодий екскурсовод проводив екскурсію по дивовижній пам’ятці природи та історії, Урицьких скелях, по фортеці Тустань. Саме тій, що стала прототипом Івана Франка в історичній повісті «Захар Беркут». Вся розповідь фахівця була виключно на російській мові.

Наскельна фортеця Тустань - пам'ятка архітектури ІХ-ХІІІ ст. - улюблене місце відпочинку Івана Франка. Спочатку ці скелі використовувались як язичницьке святилище. Пізніше тут була давньоруська прикордонна фортеця, через яку експортували сіль, видобуту в Дрогобичі. Саме соляна митниця й дала назву фортеці "Тут стань" - зупинись і заплати мито.

Оскільки фортеця була дерев’яною, то напревеликий жаль, не збереглася до наших часів. Але місцеві краєзнавці зуміли відтворити деякі елементи могутньої фортеці. Під час прогулянки по скелях ми побачили, як виглядала колись могутня та неприступна фортеця Тустань, відчули середньовічну атмосферу періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Ми також мали змогу помилуватися карпатськими краєвидами та унікальним скельним комплексом, вік якого 55 млн. років .

"Наскальный город-крепость Тустань - уникальный памятник истории, археологии, архитекторы и природы, который не имеет аналогов в Европе.

В IX-XIII веках здесь существовал наскальный город-крепость Тустань. Тустань возникла в IX веке как оборонно-таможенный пункт на трансконтинентальном пути торговли шелком Португалия - Китай. Здесь также проходил соляной путь из Дрогобыча до карпатских перевалов. Купцы, осуществляя свои длительные и опасные странствия, имели возможность здесь отдохнуть. Зато гарнизон Тустани брал с них пошлину. Название крепости происходит от словосочетания «тут стань» - каждый, кто приходил сюда должен был остановиться здесь, оплатить дань, выразить намерения, и только тогда идти дальше. Непосредственно на территории крепости проживали исключительно ее защитники. Обитатели окольного града прятались на территории крепости лишь в случае нападения врага.

Крепость была построена на трех скальных группах: Камень, Острый Камень и Малая Скала и образовывала единый оборонный комплекс. Вырубленные на скале, в местах наличия деревянной застройки, вертикальные и горизонтальные пазы и врубы дают уникальную возможность достоверного воссоздания сооружений в пространстве, включая крышу и оборонные галереи-забрала, с достоверностью до 90%.»- планомірно вів свою розповідь молодий екскурсовод.


Вибравши момент між невеликою перервою, поки екскурсанти пили водичку із джерела, я запитав у місцевого екскурсовода:

- Вибачте, а що ця група приїхала з Пітера, чи з Московії?

Він подивився на мене скоса і випалив:

- Ця група приїхала з центральної і східної України. Їм зручніше так спілкуватися зі мною і вони так краще розуміють, а ми мусимо до клієнтів підстроюватись…

Мої пояснення-роз’яснення не дали бажаних результатів. Підійшли члени тієї групи, які відразу підвели підсумок нашої дискусії: «А какая разница?».

Ось і маємо те, що маємо, як казав Леонід Кравчук. Душу народу, його мову витягнули з фізичного тіла і залишили мов пусту оболонку, корито, ящик, бочку з кишками, які хочуть їсти і пити та деколи дітей робити. Вони народжуються, підростають і не знають в якій країні живуть.

У дієтичній їдальні я сидів за одним столиком з молодою сім’єю, які приїхали з м.Києва. Симпатична дружина з розумними очима, стрункий чоловік і турботливий батько двох малих дітей. Розмовляють між собою виключно на російській мові. Зі мною – переходять на чисту українську мову. Запитую:

- Діти у вас в яку школу ходять?

- В українську,- відповідають.

- А ви давно живете в Україні?

- Ми – українці. Батьки наші з села - Зніяковівши, ніби виправдовуючись, додають:

- Ми так звикли уже . В Києві майже всі розмовляють російською…

Дві неділі сусідства зі мною, не пройшли даремно. Поки ми обідали, вечеряли, молода сім’я перейшла на українську мову. Діти також легко спілкувалися на рідній мові.

У неділю, коли процедур майже не було, вирішив поїхати на екскурсію в гори, в м. Славськ, на гірськолижну базу. Записався в туристичного менеджера, заплатив гроші. Але внутрішній голос мене підштовхнув до запитання:

- Скажіть, будь ласка, а на якій мові буде вестися екскурсія?

- На російській,- випалила дівчина. - У нас всі екскурсії проводять на російській.

- Чому?- запитав я уже не витримуючи спокійної інтонації. – Коли двадцять років тому в Трускавцях було маса відпочиваючих із Середньої Азії, Закавказзя, то такий поступ був виправданим. А тепер, коли наповнюваність становить лише 30 відсотків, то навіщо так себе «опускати» і принижувати, відмовлятися від свого коріння, своєї духовності, а отже, і від своєї нені-України? Адже ще наш Кобзар писав, нагадуючи княжатам недорослим, що «наша мова, як Господа слово».

Розчарувавшись у такому екскурсійному обслуговуванні, де відкрито принижують представників титульної нації, я відмінив свою поїздку до гірськолижного містечка. Було дуже жаль і прикро, адже так хотілося поїхати, щоб згадати свої студентські безтурботні роки, коли ми з друзями щораз виривалися в гори при першій-ліпшій нагоді.

Розчарування приходило на кожному кроці, де б не ходив по Трускавцю. Біля бюветів, верхньому і нижньому рекламують свої послуги і таланти заїзджі артисти та їх менеджер, заохочуючи відпочиваючих на російській мові на вистави та концерти. На історичних бричках-каретах возять дядьки курортників і все розповідають їм також на російській. Навіть місцеві мешканці, що приїжджають з навколишніх сіл і продають свою екологічно чисту продукцію, і ті вже цвенькають на «общепонятном».

«Україно, Україно! Оце твої діти. Твої квіти молодії, чорнилом политі, московською блекотою заглушені. Плач, Україно, бездітна вдовице…».

Безумовно, що «бездітна вдовиця», так як її діти молодії добровільно відмовляються від своєї материзни, своєї пуповини, батьківщини. Двадцять три роки незалежної України не зробили українців господарів у своїй державі.

То це, що і НАМ треба 40 років ходити по «пустелі», поки не переродяться раби, вже навіть не божі?

А поки що, заходжу в одне із відділень УКРПОШТИ. Очам не повірив. Прямо перед очима навпроти з вітрини на мене дивиться і усміхається зухвалою посмішкою Петро 1!



Його портрет на кольоровій обгортці з крикливою назвою: «Русская кофейня». Далі читаємо: «3в1, новий кавовий напій розчинний, ароматизований з ароматом лісового горіха». Одне слово на українській, друге – на російській мові. Хто ж випускає такий «ароматизований напій»? ТОВ «Інвестпроект», який знаходиться в селі Проліски Бориспільського району Київської області. І гасло поставили: «Відкрий нову якість смаку!».

Така нова якість зомбування українського обивателя. А щоб не тільки дорослі, а й підлітки призвичаїлись до «старшого брата», то поруч експонується ще один оригінальний експонат – «ПИОНЕРСКИЕ СЕМЕЧКИ»! З червоним галстуком Павлік Морозов пропонує «пионерские, пламенно прожаренные, семечки».



Невже у тих дизайнерів і розробників не має хоч найменшого почуття власної гідності, національної гордості за свій край, свою землю щедро политу кров’ю мільйонів жертв найкращих синів і дочок? Хіба мало у нас своїх національних героїв, гетьманів, державних мужів і діячів науки та культури, що дивують світ до цього часу, яких можна пропагувати на всіх обкладинках своєї продукції?

Прикро, що і після перемоги революції Євромайдану, на полицях наших крамниць, бізнесмени невідомого походження штампують-зомбують старих і малих в «русский мир». Ще в Римській імперії була розроблена гуманітарна інтервенція для сусідніх держав. Вона полягала в тому, що коли замінити героїв сусідньої держави на свої, то можна без бою заволодіти тією країною.

Римські стратеги мали цілковиту рацію. Наші керманичі без жодного пострілу віддали Крим. І це в той час, коли там перебував 22-х тисячний військовий контингент українських вояк! Нині уже два місяці не можуть приборкати декілька тисяч терористів-сепаратистів у східних областях України.

Можливо лише тепер ми діждалися свого Вашингтона, в особі Петра Порошенка, який зуміє навести лад і змести цей безлад, щоб запанували і МИ у своїй сторонці!

Олександр Середюк,
член Асоціації незалежних письменників імені П.Чубинського,
доктор філософії