Роздуми після дня «пабєди»

Я навмисне взяв у лапки це велике слово, так як вважаю, що святкування 9-го Травня „День Победы”, не є святом українців.

Чому?

А ось чому!

* * *

Ще недавно, я одягав святкову сорочку і йшов ранком 9-го Травня на мітинг до пам’ятника „воїнам-визволителям”. З лівої сторони пам’ятника стояли сивочолі ветерани. Деяким приносили стільці-лавочки, щоб присіли. З правої – керівники організацій та установ. Йшов мітинг згідно сценарію. Лунали виступи, звучали поздоровлення та привітання ветеранам у „перемозі Великої Вітчизняної війни”. Як в старі совітські часи. Ветеранів щороку ставало все менше. Учасників мітингу також.

Вдивляючись в старенькі обличчя сивочолих бабусь та дідусів, я із жалем співчував їм.

Хіба це стоять „переможці”? Хіба це ті переможці, які вистояли, витримали, перемогли у самій жорстокій війні ХХ століття?

Через нашу землю, крізь їх оселі та долі жахливим кривавим катком прокотилася війна два рази, знищуючи не тільки матеріальні, а й людські ресурси. Ми втратили в цій війні понад 47 мільйонів життів, в тому числі 15 мільйонів українців. Німці – лише 6 мільйонів. „Мы за ценой не постоим”, - співатимуть потім артисти.

Письменники уже не приховують, а ЗМІ не бояться опубліковувати ту Правду, про яку нагадував Ісус, що «вона спасе Тебе...». Так, відомий журналіст і публіцист з Києва Валерій Лапікура перед 9 Травня опублікував у ЗМІ свої цифри наших людських втрат у цій світовій війні у статті „Бухгалтерія смерті”. За перші три тижні літа 1941 року радянська армія втратила понад 100 дивізій, а до грудня – 300!.. Причина відома – патологічна бездарність Верховного і його горе-полководців. Скільки серед цих мільйонів було українців? Сучасні російські джерела мовчать, або посилаються на гриф „Засекречено”... Що там ще секретити через 69 років після війни? – запитує публіцист.

Ще один факт варто привести, щоб нагадати тим, хто так смачно викрикує і сьогодні: „Сталіна треба!”. Рання весна 1944 року, Корсунь –Шевченківська операція, 24 доби кривавого місива. Маршал Жуков, якого бійці називали „м’ясник”, кидав на добре підготовлену, глибоко ешеловану оборону німців підрозділи кепсько озброєних і ненавчених українців у віці від 15 до 55 років. Корсунь – Шевченківська битва закінчилася для червоної армії безславно. Німці прорвали кільце блокади і організовано відійшли. На цій бійні залишилися трупи 770 тисяч убитих українців! І такі ось „перемоги” сталінські посіпаки „полководці” повторювали аж до самого Берліну.

В 1945 році Сталін нахабно брехав про 6 – 7 мільйонів радянських людей, що загинули протягом чотирьох років так званої „вітчизняної війни”. П’ятнадцять років по тому Хрущов змушений був називати цифру 20 мільйонів. І лише перед новим крахом імперії М.Горбачов крізь зуби процідив щось про 27 мільйонів.

Один із найкращих та найбільш порядних російських письменників – фронтовик Віктор Афанасьєв – обґрунтовано наводить цифру у 47 мільйонів!

Навіть якщо з цієї кількості взяти, що українцем був кожен третій – то ця цифра стає страшною. Ось, що означають слова: „Мы за ценой не постоим”... А це скільки ненароджених дітей, не сформованих родин, скільки нездійсненних бажань. Таку „перемогу” історики називають ще „піровою”... Я міг би ще довго наводити безліч прикладів та фактів таких «перемог», але це не формат газетної публікації. Хто бажає, той зможе знайти в Інтернеті, або у моїй новій книжці.

Але навіть із такою „перемогою” переможці повинні отримувати компенсацію, а переможені сплачувати контрибуцію. У нас цього не має. Компенсацію до сьогоднішнього дня отримають лише євреї, а німці слухняно їм виплачують і будуть ще, мабуть, платити їх дітям та внукам.

А яку компенсацію отримали наші „переможці”, маю на увазі – українці? Скажу м’яко. Майже ніяку. Хіба це та компенсація, яку нині надсилають із ситої Європи у вигляді „гуманітарки”?

Тому що після коричневого окупанта прийшов червоний окупант, ще більш жорстокіший, зухвалий і цинічний. Коли у гітлерівській Німеччині було декілька десятків концтаборів, то у Радянському Союзі аж 230! Цю страшну цифру оприлюднив доктор історичних наук професор Юрій Шаповал у своїй авторській виставці – „Хроніка комуністичної інквізиції. Забуттю не підлягає”, яка вийшла лише в кількості 500 екземплярів у 2001р., за сприяння Київської міської організації Всеукраїнського Товариства „Меморіал” ім. В. Стуса.

Слуги диявола, червоні НКВДисти хапали дівчат і юнаків, які зосталися після війни страхіття і відправляли ешелонами у крайні райони Півночі і Сибіру. Їм мало було виловлювати поодиноких членів підпілля ОУН-УПА. Депортовували цілі села, райони, і таким в’язням доводилось „кантувати” термін не 3-4 роки, як у німецьких таборах з м’яким європейським кліматом, а 8-15 років суворого клімату Півночі! На рабській жорстокій каторзі, в шахтах та копальнях, лісоповалах та рудниках проходили кращі молоді та юнацькі роки українок та українців.

Лише тепер, в умовах незалежної України під керівництвом професора Волинського національного університету М. Кучерепи готуються до друку виданні – «Реабілітовані історією».

Проте, я ні на грам не применшую роль і значення простих трудівників тилу, дітей війни, солдатів і офіцерів, які винесли на своїх плечах основний тягар війни. Вони чесно і сповна виконали свій ратний обов’язок. Вони боролися за життя проти агресора. Але служили вони не в рідній українській армії, а були мобілізовані в армію російської радянської імперії, вождь якої мав свої далекоглядні загарбницькі цілі.

З цього приводу варто почитати твори Віктора Суворова (Резуна), щоб розкрилися очі у багатьох громадян. Професійного розвідника і письменника багато хто критикує. Але ніхто не може спростувати, бо факти, якими оперує письменник розбивають фальш і блиск офіційної радянської історіографії. Тоді вже язик не повертається називати війну – великою вітчизняною, а лише Другою світовою.

Для українців російська червона армія ніколи не була ані національною українською армією, ані армією союзною Україні держави. Навпаки. Червона армія була завжди окупаційною російською армією. Призов до неї українців був незаконним з погляду міжнародного права, а добровільна служба була колоборацією,- переконаний український дослідник Михайло Поліщук (Під чужими прапорами. „Нація і держава”, 23.01.2007. – С.7).

Ця російська червона армія віроломно вдерлася на Україну у 1918 році і в кровопролитному жахітті громадянської війни знищила Українську Народну Республіку. Пізніше, всі українські державні і культурні діячі були репресовані і ліквідовані. Це під охороною російської червоної армії чинилися в Україні політичні репресії, організовувались голодомори – геноциди. Саме „легендарной и непобедимой” оточували села в 33-му році, прирікаючи їх мешканців на страшну голодну смерть. Ця армія не визволяла Україну від німецьких загарбників у 1944-1945 роках, а відвойовувала для своїх московських хазяїв „необъятную родину”, повертаючи українців у нове рабство.

Для Росії то була Вітчизняна війна, – сказав відомий політолог, а в минулому – багатолітній політв’язень – Василь Овсієнко, у відповідь на проведений телеканалом „Україна” 8 травня 2008 року шоу „Дуель”. – Росіяни воювали за свою державу, і вони правомірно святкують свою перемогу. Мільйони українців воювали в червоній армії і загинули не за свою державу, не за національну незалежність України, навіть не за власну свободу.

Так, вони разом з іншими підневільними народами СРСР відвойовували Україну від німецьких окупантів, але повернули свою Вітчизну в „тюрму народів”. Як це не гірко визнавати, але українці – червоноармійці не були суб’єктом війни. Вони були гарматним м’ясом у чужій війні. Україна була об’єктом завоювань, а не суб’єктом війни.

Суб’єктом Другої світовою війни була Українська Повстанська Армія. Але нинішня держава Україна і досі не визнала її воюючою стороною. Отже, це ще не українська держава. Слова «бандерівець, націоналіст» стали для східних областей України – страшилкою. А пройшло вже 23 роки, як ми живемо у, здавалося, незалежній державі. Мабуть ще потрібно 20 років, як Ісусу, водити «заблудших овечок» не по пустелі, а по захованих лабіринтах своєї історії.

У Другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, - відзначає Василь Іванишин у статті „Дві перемоги, дві поразки” („Українська газета” № 17, 8-14.05.08). Перша перемога – це перемога над фашизмом. Гітлерівський режим було знищено, націонал-соціалізм – осуджено, нацистських главарів – покарано. Ця перемога належить усім, хто її виборював – на фронтах і в тилу. І честь, і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить їм У С І М. Тільки їм!

Друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна) сталінського імперіалізму над національно-визвольним рухом, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої криваві „перемоги” комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберга...

Безкарність породжує нові злочини. І щорічні конфліктні ситуації довкола свята Перемоги викликані бажанням проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно-визвольних рухів кінця 80-х – початку 90-х років. Вони хочуть присвоїти перемогу над фашизмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою Комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, і цим самим обґрунтувати свої незлічені зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів.

Про це відкрито заявив новітній російський Адольф. Цим він образив всіх українців, всіх, хто поліг на фронтах Другої світової війни. В тому числі, і мою родину, в якій також були жертви тієї світової бойні. Моя бабуся отримала дві похоронки. Тобто, мій рідний дядько Іван Середюк загинув у 1941 році під Москвою, а дядя Володя - у 1944 році в Прибалтиці. Батько воював в 1941 році, був пораненим, потрапив в полон біля Проскурова, а тітку Веру забрали в Німеччину на роботу. Бабуся не отримувала жодного гроша за загиблих синів. Лише тітка, уже в незалежній Україні, одержала невелику компенсацію в дойче-марках за перебування на роботі в Німеччині.

Отже, війна проти України не закінчилася. Вона триває і по сьогоднішній день. Тільки тепер в більш вишуканій і сучасній формі. Іде економічна, інформаційна, духовна, організаційна, газово-енергетична, генетична, а тепер уже відкрито, не прихована – агресія з анексією територій. Україна несе чималі втрати. Так, чисельність населення у 1991 році зменшилась з 52 млн. чоловік до 46 млн. Особливо на очах деградує молодь. А це - цвіт кожної нації. Зі всіх сторін на неї давить реклама тютюну та алкоголю. Проблема стала не тільки з наркоманією, а й з ігроманією. Щоб врятувати „золотий цвіт” потрібні зусилля української влади, яка повинна сприяти створенню та розвитку не барам у селі, а секціям і гурткам козацького бойового мистецтва – „Бойовий Гопак”, „Спас”. Саме такі школи бойового мистецтва виховують справжніх патріотів, захисників Вітчизни, своєї землі.

Тому, що священним обов’язком кожного чоловіка( чоло + вік) є відслужити у війську, і виховати сина! „Свобода тримається на вістрі списа!” – говорили запорозькі козаки.

До революції Гідності, у нас була не українська влада (в минулому парламенті українців було тільки 36%, тоді коли населення титульної нації складає 80%), яка свідомо розвалювала Збройні Сили України. Знищивши ядерний потенціал держави, ( 02.02.2000р. – Україна знищила свій останній стратегічний бомбардувальник ТУ – 22М, здатний нести ядерну зброю), взялися за скорочення Збройних Сил, під виглядом військової реформи, зменшивши їх чисельність до 130 тисяч чоловік. І це при тому, не забезпечуючи їх пальним, новим обладнанням та сучасною технікою. А щоб і далі швидко відбувалася руйнація, міністром оборони Президент Укра

їни В.Ющенко, Головнокомандуючий ЗСУ призначав – будівельника і економіста бурята Єханурова, який навіть в армії не служив. Потім Янукович призначає Лебедєва, який, взагалі, був ще недавно громадянином Російської федерації.

„Хочеш миру – готуйся до війни”,- нагадували ще запорожці. Тому що, сила закону в тому, що він служить силі. „Сильних поважають, а слабким співчувають”, - говорить народна мудрість. І цього дуже ретельно притримуються російські політики. Так, 9-го травня на червоній площі в м. Москві знову відбуваються військові паради. На ньому демонструють понад 200 одиниць важкої військової та найсучаснішої техніки, важких бомбардувальників, які здатні переносити смертоносну ядерну зброю тощо. Радикальний шовініст Жириновський був задоволений.

- Этот парад, - сказав він журналістам, - для меня праздник души.
-
Тому „зараз, як ніколи, - наголошує Верховний Вчитель і засновник Бойового Гопака Володимир Пилат, - Україна потребує відродження касти воїнів, воїнів-націоналістів. Настав для цього час! Ще не втрачена духовна спадщина нашого народу. Вона іскриться в народних танцях, збереженій історії, стародавній дохристиянській вірі, філософії воїнів. Необхідно враховувати, що весь світ живе за законами боротьби: хто має більше духовної, міліарної сили, той і правий. Бо у світі так поставлено: СИЛЬНИХ ПОВАЖАЮТЬ, А СЛАБИМ СПІВЧУВАЮТЬ».

Таким чином, це свято не так є днем перемоги, як Днем пам’яті. Днем Пам’яті і скорботи, по всіх, хто не повернувся з тієї жахливої війни. З перемогою Євромайдану, пора новій владі сміливо впроваджувати свята згідно НАШОЇ історії, а не по накатаній і причесаній брехнею фальшивих псевдо-свят, що перекочували з радянської імперії зла.

А день Перемоги ми будемо святкувати тоді, коли „запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”, коли повністю переможемо не тільки в революції Гідності, а й злі сили східних сусідів, сепаратистів і агресорів. Коли ми будемо краще жити (або хоч не гірше) за переможених тих же німців, чи австрійців.

О.М. Середюк,
доктор філософії, письменник,
офіцер запасу.