Тема, яка не підлягає забуттю

В історії нашого народу, на жаль, багато трагічних сторінок. Особливо побільшало їх після жовтневого перевороту 1917 року. Страхітливі жнива громадянської, Другої світової воєн, репресії, розстріли, розкуркулення, колективізація, голодомори 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років забрали десятки мільйонів життів. За 26 років Україна пережила три (!) Голодомори. Такого не знав світ. Ці страхітливі масштабні трагедії походять з одного кореня – прагнення наших недругів знищити, упокорити українську націю, її дух.

Ми, живі не маємо морального права забувати таке. Насамперед в інтересах наших дітей, в інтересах молодого і майбутніх поколінь. Бо забуте, а тим більш морально не засуджене зло, має тенденцію до повторення. Вочевидь, не випадково ідейні послідовники призвідців цих трагедій, які недавно були при владі, намагались притлумити нашу історичну пам'ять про злочини. Ба, навіть виправдати: мовляв, несприятливі погодні умови, економічна необхідність, давність всепрощенства. Та злочини проти людства не мають ні строку давності, ні виправдання.

А брехня адвокатів злочину лежить на поверхні. У 1932-1933 роках, коли Україна була по Случу і Збручу поділена між двома окупантами – СРСР і Польщею, по обидва береги рік однаково світило сонце, йшли дощі. Однак на землях, де будувалось «світле майбутнє», лютувала голодна смерть, а на землях протилежного берега голоду не було. Хоча там люди жили дуже бідно, однак проявляли милосердя до своїх братів-українців. Та їхні обози з хлібом біля кордону завертали: «Поворачивай! Никакого голода у нас нет!»

З усіх республік лише Україна була оточена ланцюгом загороджувальних загонів, аби не випускати і не впускати нікого, і в той самий час, коли жахливий мор косив мільйони українців, держава ВКП(б)-КПРС відправляла відібране у вмираючої України зерно за кордон. Загинуло 7-10 мільйонів людей – ціла європейська держава.

Прикро, але згасає інтерес влади до таких подій, недавні владоможці виполювали навіть згадки про них із шкільних підручників. Асоціації дослідників голодоморів в Україні держава на її діяльність не виділяла ні копійки. А час теж працює проти пам'яті – відходять у небуття свідки, не всі архіви відкрито, дослідження на цю тему не фінансуються.

Та коли трагедію 1932-1933 років більш-менш досліджено, то голодомор післявоєнний майже забутий, продовжує бути білою плямою нашої історії. А він забрав 1-1.5 мільйона життів. Недосліджена тема – милосердя, моральний подвиг населення Західної України, яке рятувало мільйони голодуючих з Півдня, Сходу, Центру України у 1946-1947 роках, адже ті довгі роки жили у більшовицькому «раю».

Ось лиш одна інформація. Зав. сільгосподарським відділом ЦК КПУ Варшавський доповідає своєму керівництву: з лютого 1946 року Західну Україну накрила хвиля голодуючих із згадуваних регіонів, а також Росії… «Летом 1946 года, – пише він, – поток сельського населения указанных областей не уменьшился. В июне органами транспортной милиции УССР было снято только с товарных поездов 62400 человек. А за две последующие декады июля 97 тыс. 633 чел.».

Можемо лише уявити це багатомільйонне море голодних людей, яке накрило Захід України. Але попри бідність і скруту, жителі «бандерівського» краю ділились з приїжджими останнім. Врахуймо й час: тут ще продовжувалась героїчна боротьба УПА з каральними і регулярними військами більшовиків. Однак, наприклад, на Волині, ніхто з голодуючих від УПА не постраждав. То ж, відчувши добро і гостинність місцевих людей, багато приїжджих приросли до цієї землі, залишились тут жити, завели сім'ї. Назву лише одного.

Це Григорій Олександрович Гуртовий, уродженець козацького запорізького краю з с. Корніївка. Він пережив там Голодомор 1932-1933 років, під час наступного, повоєнного, із групою своїх земляків приїхав за порятунком на Волинь. Тут, у селищі Торчин, і зустрів добрих людей, знайшов свою долю. Волинська земля стала для нього рідною. Він створив прекрасний краєзнавчий музей, написав кілька книг на історичну тематику, став заслуженим працівником культури, авторитетною людиною.

Ще при житті Григорій Олександрович виступив ініціатором створення памятника християнському милосердю волинян, які рятували голодуючих. Власне, логічно такий знак вдячності усім західнякам за їх моральний подвиг у нелегкі й для них роки, повинен був би постати хоча б в одному з регіонів, звідки масово за порятунком приїжджали голодуючі.

Та добро забувається швидко. Навпаки, знаходяться люди, які розпалюють між цими регіонами ворожнечу, оприлюднюють і реалізують шизофренічну ідею розколу України, бездоказово дотинають «мы вас кормим». Та схаменіться! Це говорить ваша скалічена комуністичною ідеологією свідомість, табу на правду історії не дає вам прозріти. Нема підстав хизуватись: Південь (в т.ч. Донбас, і донедавна Крим), Схід теж давно годуються з держбюджету.

Григорія Олександровича я знав добре, допомагав і допомагаю реалізувати його ідею. Але найбільшим болем для нього, було повідомлення його земляків, що там забувають про страшну біду, про українську мову, пісню. А його вдячністю волинянам була самовіддана праця, жертовність та ініціатива про увіковічнення пам'яті про моральний подвиг волинян. Вона була схвально зустрінута громадскістю, була узаконена. Попередня влада спочатку теж підтримала її, але згодом загальмувала. Вочевидь тому, що пам'ятник мав нагадувати ідейним послідовникам призвідців Голодомору про злочини їх попередників.

Автор цього матеріалу є одним з тих, хто пережив ті нелегкі часи, пише про них, досліджує цю тему. Щира вдячність тим,хто працював і працює над нею – українським і закордонним дослідникам. Однак ця література виходить мізерними накладами, а свідків, дітей війни стає все менше.

Забуттю болюча тема не підлягає. Йдеться не стільки про вже задокументовані у архівах, музеях, у книгах факти, як про збереження, фіксацію спогадів людей про події, очевидцями яких вони були, їхніх родичів, близьких: хто рятувався, хто рятував. Сущих в Україні і за кордоном. Їхні розповіді стануть документами історії.

У нинішньої влади є багато нагальних і гострих проблем, казна порожня. То ж розраховувати треба лише на власні можливості, на добровільних помічників, як співавторів майбутньої книги. Назва її, вочевидь, буде така: «Забутий Голодомор. Забуте милосердя. 1946-1947 р.р. Україну від голоду рятував «бандерівський край». В папку з цим заголовком вже лягли перші матеріали. Йдеться не лише про Західний регіон. Дуже потрібні спогади людей з найбільш постраждалих областей Півдня, Сходу, Центру України. Реалізовувати такий масштабний задум обмеженими силами неможливо.

Тому з щирим і уклінним проханням звертаюсь насамперед до свідків (а це переважно діти війни), їх родичів, близьких, до своїх колег-журналістів, письменників, краєзнавців, до працівників освіти, архівів, культури, істориків, депутатів усіх рівнів, викладачів і студентів вузів, власне усіх небайдужих до історії свого краю, родоводу, України. Так, наприклад, створювали народну книгу-меморіал, книгу-будителя «33-й. Голодомор» у 1990 році Лідія Коваленко і Володимир Маняк, фундаментальні видання «Чорна книга України» (упорядник Федір Зубанич), двотомник «Пам'ять народу: геноцид в Україні голодом 1932-1933 років. Свідчення.» Асоціація дослідників голодоморів в Україні, Фундація українського геноциду, Інститут історії України НАНУ. Упорядники Олександра Веселова, Олександр Нікілєв та інші.

Це можуть бути як нові, невідомі свідчення, розповіді, записи, так і вже оприлюднені у друкованих, електронних, проводових ЗМІ, всеукраїнській, регіональній, галузевій, районній періодиці.

Авторство кожного, джерело буде збережене. Робоча група чекає на Ваші матеріали і наперед вдячна за допомогу у суспільно важливій справі.

Електронна адреса: [email protected] або ([email protected])
Поштова адреса: 43005, м. Луцьк-5, а/с 29

Андрій Бондарчук, письменник, журналіст,
Почесний громадянин Волині,
Почесний громадянин Луцька,
народний депутат України І скликання.