За любов до України вкрали шість років молодості

У січні, ще коли тривала революція, я познайомилася з особливою людиною - Лаврентієм Дацюком. Приїхала до дідуся в лікарню з гостинцями і слухала розповіді про УПА, про нелегку долю у засланні. Тішився революційним подіям і зізнався, що сам мріє поїхати на Майдан. Знаєте, цей дідусь випромінював світло. Та тепер його нема з нами. Сумно... Слава Героям України!

Далі - моя розмова з ним, опублікована в газеті "Хроніки Любарта". Ще коли працювала на ВолиньPost, хотіла взяти у нього інтерв'ю, але все ніяк не могла його спіймати. Добре, що встигла...

Познайомитися із цим сивочолим дідусем у повстанському однострої мріяла дуже давно. Бо ж як інакше осягнути боротьбу ОУН-УПА, як не з вуст тих, хто був у підпіллі, ризикував життям заради майбутнього України й заради мого щасливого сьогодення. Жодна історична книга і архівний документ не викликає тих відчуттів, які виникають при спілкуванні із такими, як він.

86-річний Лаврентій Дацюк завше приїздить до Луцька, аби побувати чи то на фестивалі «Бандерштат», чи то на відзначенні річниці УПА або ж Дня Незалежності. Словом намагається відвідувати усі патріотичні дійства. І хоча ноги вже не слухаються, старенький знаходить у собі сили і з двома паличками самотужки вирушає до Луцька із рідного Жидичина. Зізнається: свого часу пережив таке, що нині й спокійна старість – за радість.

– Поки ви у лікарні, у Києві гартується нове покоління повстанців, яких тепер таки можна вважати вашими послідовниками…

– Добре, що діждалися того Майдану в такий трудний час. Життя заставило. Я спершу про Майдан дізнався по радіо, бо ж телевізора вдома не маю. Я й не передам вже, яка радість мене сповнила. Може, ми вже нарешті здобудемо ту самостійність, за яку так довго й важко боремося. Ми свого часу здобули державу, проголосили, а її немає.

– Мабуть, хочете побачити на власні очі те, що відбувається зараз у столиці?

– Якби був здоровий, то обов’язково поїхав би до Києва. Я завше їздив. Щойно почався «Рух», то завжди їздив до Києва, як було треба. Я навіть думав зараз їхати на Майдан, але здоров’я не дозволяє. Занедужав і мушу бути в лікарні.

– Нині є чимало противників силового варіанту розвитку подій серед самих протестувальників. Але радикали кажуть, що готові воювати, якщо доведеться…

– І це дуже правильно. Бо наша боротьба все-таки йшла трохи погано. Не увінчалася такими успіхами, яких ми прагнули. І ось знову національне піднесення. Самі наші вороги дивуються, що піднялося стільки людей. Вони не думали, що ці молоді люди будуть такими відчайдушними. Це дуже добре, я тішуся. І тому ці протести – це дуже добре. А ми ж бо жили в занепаді. Я вважаю, що ситуація в державі була продовженням окупації.

– Як ви потрапили до підпілля?

– Я народився в селі Жидичин Ківерцівського району. У нас була сильна «Просвіта». Саме звідти моє перше розуміння патріотизму, любов до України. Ще малим хлопчаком у 6-8 років я багато чого розумів. Пішов у школу і жив уже цим відродженням. Та й батьків брат, мій рідний дядько, був у підпіллі. Він передав мені чимало знань. Саме завдяки йому я згодом потрапив до Колківської республіки. Там пройшов юнацький вишкіл. Батько воював у Першій світовій, та й мене відпустив, коли я попросився. Я не міг інакше, у мене така свідомість.

– Хто вам найбільше пригадується з тих часів?

– Мені доводилося бачити і Романа Шухевича, і Клима Савура. Пам’ятається хлопець із псевдом Рудий, родом із села Коршів Луцького району. Ніколи не забуду Олексія Брися з села Рачин Горохівського району. Згодом саме з ним мені довелося зустрітися вже у засланні.

– Як вас арештували?

– Це було у 48-му році. А до того часу я був у підпіллі. Псевдо мав Євген, на честь нашого провідника Коновальця. Я його дуже сподобав. За часів Колківської республіки проти нас працювали цілі дивізії НКВС, намагалися нас знищити. Вчиняли всілякі диверсії. Затруювали воду в колодязях. І навіть я напився тієї води і захворів на тиф. Мене вирішили відвезти додому лікуватися. Пам’ятаю, як мене мазали якоюсь чорною маззю, як вигрівався на печі. Зрештою мені пощастило – ту страшну недугу переміг.

– Але підпільний рух не полишали?

– Так, зв’язок з усіма провідниками в мене був, до мене постійно навідувалися. Хоча в селі ніхто не знав про мої зв’язки з підпіллям. Власне це мене пізніше й врятувало.

В той час багато відділів відправляли за кордон, але туди брали тільки сильних. Оскільки я був хворий, мене не взяли. І у 1945 році я вступаю в Луцьке педагогічне училище на вчителя початкових класів. Діяльність не полишаю. Вчуся і вкладаю свою працю в спільну справу. Пам’ятаю, як якось написав звернення до людей і розклеїв сам по селі. Так, щоб ніхто не бачив, уночі.

А вже коли закінчив навчання і мав отримати атестат, то додому прийшов лист, аби я з’явився для видачі цього документу. Я прийшов до завуча, вона попросила почекати, а натомість прийшли працівники КДБ і забрали мене. І так я попрощався зі свободою. Я ще тієї ночі був на завданні, прийшов із завдання та ще й викосив батькові ячмінь. Пішов за атестатом і не вернувся. То було 26 липня 1948 року.

– Куди ви потрапили?

– Мене відразу кинули в тюремну камеру, а там – море людей, дуже спекотно було. Арештованих було так багато, що не було чим дихати. То було там, де зараз обласна прокуратура. Корпус над дорогою – то було управління КДБ, а у дворі була внутрішня тюрма. Там було 13 камер і всі були забиті. Там я й сидів.

В той час слідство велося лиш вночі. Приїхав слідчий, обшукав, обдивився що зі мною було. Дивився, що написано було у моїх паперах, але нічого такого не було зі мною, завдання з алгебри були якісь. Але до всього почали прискіпуватися. Так тривало деякий час. Ця внутрішня тюрма КДБ поповнювалася. Потім мене перевезли в центральну тюрму, яка була над Стиром. І тільки наступає ніч – приїздять і везуть на слідство, а рано відвозять. І так мене возили довго. А далі був суд, військовий трибунал засідав. Ніяких підтверджень причетності до підпілля не знайшли, але про мої переконання знали. За це й присудили 25 років таборів. Завезли в табір у місто Інта, це Республіка Комі.

– Чим ви там займалися?

– А там вугільна промисловість, шахти. Виконував різні будівельні роботи. Вже в тюрмі я перетинаюся з тими ж людьми, з якими вже знався в ОУН-УПА. Зустрів багатьох волинян. Того ж Олексія Брися з Рачина.

Я там провів шість з половиною років. І весь цей час за зону не випускали. І ми створюємо підпілля в самому таборі. Тобто навіть на засланні була бандерівська ОУН. Умови були дуже жорстокі, тому почалися повстання. Ми не хотіли терпіти знущання. Почали прибувати комісії, вивчати, обіцяти покращення. Я навіть написав листа в прокуратуру. І зрештою вони додумалися, що треба переглядати справи. Наприкінці 1954-го мене раптом викликають. Я здивувався. Думав, що когось спіймали, а мене викликають свідчити. Мене посадили на потяг і довго-довго кудись везли. Я навіть не знав куди. Але насмілився підійти до конвоїра і запитати. Виявилося, що на переслідство в Луцьк.

– Певно, зраділи?

– Та зрадів, але ж я був впевнений, що когось спіймали, а я маю бути свідком. Мене привезли в Луцьк, ще не встиг я оговтатися після тривалого переїзду, як знов приходять і забирають мене, мовляв не туди потрапив. І переводять в іншу тюрму біля стадіону. І тут слідство йде спокійно. Тривало все близько місяця. Генеральний прокурор розглянув мою скаргу і надіслав їм. І виявилося, що мене не можна тримати в тюрмі. Бо жодних доказів, що я був у підпіллі вони не мають. Ніде це не фігурувало. Слідчі їздили в село, але там ніхто нічого про мене не підказав, бо ж ніхто не знав. І тому мене звільнили. А я був готовий 25 років сидіти. Мене просто випустили, неочікувано для себе самого. І я прийшов в село.

– Вдома не знали, що ви у Луцьку і вже на волі?

– А вдома вже нікого не було. Бо через мене всіх моїх рідних вивезли у тайгу на Далекий Схід, в Хабаровський край. І вони крепко пробідували. Там їх загнали в таку тайгу, де тільки вовки виють. Нашу стареньку хатину зайняли інші люди. Я отримав документи, виробив паспорт і поїхав до них. Їх звільняють, і ми всі разом приїхали додому починати нове життя. Але ще коли був тоді у тайзі, то нас якось запросили на гостину до людей з Галичини. І там я зустрів гарну дівчину й забрав із собою до Жидичина. У Луцьку я далі працював вантажником в магазині. Я міг і в школу вчителем піти. Але тоді мені пропонували вчителювати в Камінь-Каширському районі, а життя там не було легким. Жінка почала працювати відразу в колгоспі. В Луцьку відкривається школа майстрів-будівельників, я закінчив ту школу з хорошими відзнаками. І мене відправляють на роботу в луцьку філію львівської організації по теплоізоляції. І я там пропрацював до пенсії.

– Звідки у вас стільки енергії? Ви ж не пропускаєте усі патріотичні дійства у Луцьку…

– Сили мені дає любов. Те, заради чого я воював і віддав свою молодість у засланні, має сенс. Я живу цим відродженням.