Ось чому не треба читати Дочинця

Тільки із "Вічника" дещо:
МАГІЗМ
С. 32 – Щовечора я обсипав свій закуток сіллю, освяченим натільним хрестиком накреслював круг себе коло і держав під рукою нагострений осиковий кіл, і щовечора духи лісу гоготали й галайкали з теміні.

ВОРОЖБИЦТВО, ЗАБОБОНИ
С. 17 – Бабиного язика боявся навіть сільський піп. «Ся вповість – як прискіпить»… Дрібних дітей вона купала в старій помийниці, щоб росли неврекливими. Для когось гасила водою грань і обмивала тіло. Слабим на дихалку розсипала жменями сіль під постіллю. Ялові жони перед тим як прийти до баби, клали під себе на ніч коцку цукру. Баба потім зчитувала з неї болячки.

С. 18 – Мене зачаровували її сутемні ворожіння, мене веселили її замашні приповісті.

С. 34 – На Водохреща, після освячення води в криниці, дідо вмочував у неї кося верхнім і нижнім кінцем і примовляв: «Як помагає ся свята вода людям, так аби мене відганяло, і тіло й душу мою спасало». Тоді заходив з кіссям до хижі, набивав на нього дзвінку литовку і клав у красний закут. Чекав священика, котрий, освячуючи житло, бризкав водою і на новеньку косу.

С. 37 – Дістаючи за свою роботу дерево, дід часом щось стругав для сільської челяді. Бувало, щой труни-деревища. Коли тріски летіли на землю, дідо примушував мене ревно визбирувати їх і жбухати в піч. Щоб ніхто з прибутніх потайки не зняв першу трісочку. О, то не просто скіпка, то – тріска-чарунка, що чоловіка годна зробити невидимим, а самому відкрити затайливий світ!

Увечері перед Паскою кружними дорогами, щоб нікого не стрічати, пішов до церкви на всенощну… коли священик обійшов з кадилом храм, дідо поклав гробову трісочку під язик. Від того, що йому відкрилося, зледеніло хлоп’яче серце. В одного на плечах волохата голова з гострими вухами – вовкун. Другий – з висопленим язиком і довгими, як батоги, руками. Се – брехач…

С. 61 – Випросиш у попаді крумплину. Розітнеш її, одну половину з’їж сирою, другою обітреш хворі ноги і посадиш у городі. Кожної днини поливай її в передсвіт і перед заходом сонця. Гадкуй! То буде твоє здоров’я. Коли крумпля проросте, бородавки щезнуть. Амінь! Іди собі.

С. 62 – «… Держи його при собі, будеш твердим, як зерня». Баба зашила мені той орішок у сорочку, і я носив його при собі аж до послідньої гімназійної класи…

С. 65 – Пригадую, як прибігли жони з ревом, а на возі – посинілий дітвак із роззявленим ротом. Спав, напившись молока, і так смертним сном застиг… Коли я вернувся, вуй стругав пищалку з бузини. А тоді, помолившись, почав тоненько на ній густи. І стали з ярків сповзатися гади… Доки не приліз товстий, замохнатілий полоз і не вклався перед вуєм коло миски пареного молока. Тоді старий застромив за черес дуду і вклонився полозу, як чоловікові, і говорив йому облесні слова. Говорив доти, доки той не випив молоко і не луснув по мисці хвостом. І тої миті сороччина на черев дітвака ворухнулася, з рота піна пішла і явилася на світ гадяча головка, а далі й ціле гаденя вилізло. Хлопчик гикнув і влегшено заплакав…

ЗАГОВОРИ, ЗАМОВЛЯННЯ, МАРНОВІРСТВА

С. 35 – «Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні чорному, на сідлі соколиному, замикаєш ти комори, дворці й хлівці, церкви й монастирці і цісарські престоли. Замкни всякій нечисті губи й губища, зуби й зубища, очі й очища, кігті й кігтища, аби вони на мене, народженого, хрещеного й молитвенного раба Божого Івана, очей не витріщали, зубів не гострили, біду не вершили, соблазну не чинили, суєту не сіяли».

С. 51 – «Дубе, дубе чорний. У тебе дубочки-синочки і дубочки-дочки. Тобі, дубе, шуміти й густи, а мені, безрідно рожденному, хрещенному спати й рости. Понеділок з вівторком, середа з четвергом, п’ятниця з суботою, неділенька-удовиця, – най добрий сон мені присниться!».

С. 66 – «… Ішов святий Єгор із Осіянських гор і ніс гадючі імена, і приклав до мене, нарожденного, молитвенного, і опух зійшов…»

ЯЗИЧНИЦТВО

С. 28-29 – Перше, що спало мені на гадку, – вогонь сей живий!... І я, не володаючи собою, схилив гоову, вклонився вогню, як живому челяднику. (Мине не хтозна скільки часу і я так же навчуся вклонятися в подяці дереву, стеблині, птиці, рибі, каменю…)

С. 64 – «То не риба й не птиця, то нявки і збіщата…» ….То вочий няньо Полісун… То лісний пан, що може чоловіка замотеличить межи трьома буками…

С. 241 – Перше, що він зробив, коли ми дісталися на відділену займанку, – помолився духові лісу Каньгу. І той відповів цівканням птиці, сиріч благословив наш намір. А було й инакше, було, що сердитий Каньгу жбурляв у нас каміння з гори, посилав… князя-тигра, карав нищівною мушвою.