Херсонська окупація

Надивившись та наслухавшись повідомлень про вторгнення Росії, телефоную до родичів на Херсонщину, розпитати про життя-буття, ну і звичайно про окупаційну теперішню ситуацію.

Михайло Оліяр, мій троюрідний брат житель Херсона, розповідає:

«Я вже давно записався в загони самооборони, наш штаб розміщений в Херсонській обласній раді, цілу ніч патрулював місто, оце тільки відіспався і ввімкнув телевізор.

Наші люди охороняють траси на в’їзді і виїзді з міста, перевіряють документи, речі. Пости з військовими, десантники, ракетниками, снайперами виставлені також на різних кордонах області.

В селі Чингар, на кордоні з Кримом знаходиться газороздільна станція, яку охороняють російські війська, а українці ходять туди щоденно на роботу, їх пропускають без перешкод.

Український десант та військові охороняють гілку від газопроводу.

Військові копають окопи. Цікаво, що майже у тих же місцях колись були окопи Першої і Другої світових воєн».

Ніна Григорівна Оліяр, мама Михайла, проживає в селі Макарівка, Каланчацького району, шість кілометрів від Криму, ділиться думками:

«Я вже зібрала речі, документи після того, як по селу почали їхати танки, БТРи. Сьогодні летіли два літаки так низько, гуркотіли так, що хата двиготіла - думала, розвалиться. Видно, везли «оружиє». Страх Божий!

Через два кілометри в селі Каїрка дислокуються наші війська, ми носимо їм продукти харчування.

Сидимо, як на бомбі. Оце я прожила 71 рік, ніколи не думала, що такий неспокій буде в нашій мирній країні.

Діти порозліталися, дві дочки живуть в Бельгії, щодня телефонують, впрошують, щоб до них їхала. Син з сім’єю живе в Херсоні.

А як покинути хату? Її ж пограбують, розберуть. Ще ж є кури, гуси, собаки, коти, хто буде їх годувати? Чоловік помер чотири роки тому. Плачу кожен день.

Українські військові в кількості 300 чоловік будуть жити в нашій 3-х поверховій школі, вона не працює. П’ятеро дітей, які є в селі, возить шкільний автобус у сусіднє. Ми вже всім селом годуємо польову кухню для солдат, вони ж нас захищають.

Я дуже люблю співати, беру участь у гуртку художньої самодіяльності в нашому клубі. Ми вже складаємо сценарій концерту для наших вояк».

Анна Василівна Кочерженко, сваха Ніни Григорівни, мешкає в селі Первокостянтинівка Каланчацького району, каже:

«До нас сьомого березня заїхав один російський БТР, але підходили наші десантники, він розвернувся і дав задній хід. Наразі в нашому селі дуже багато військових та техніки.

Українські військові харчуються в їдальні села, жінки на кухні готують їм хороші страви, сьогодні навіть пончики пекли. Наші люди позносили цілу гору продуктів.

В дитячому садочку вони миються, а ночують в наметах біля окопів.

Спочатку, як ми приносили продукти харчування в нас перевіряли сумки. Моя сусідка занесла їм відро яєць, то ті попросили викласти, боялися що там може якась провокація.

Обстановка дуже напружена, всі хвилюються. За два кілометри, в Криму, біля Сиваша, де проходить залізнична розв’язка між ст. Вадім і Армянськ, знаходиться титановий завод, який російська влада хоче націоналізувати, наразі він тимчасово призупинив свою роботу.

Мені 70 років, у мене дві дочки, одна живе поряд, інша в Херсоні. Телефонувала внучка, яка навчається на філологічному факультеті, спеціальність – українська мова в Сімферополі. Каже що українська мова в Криму більше не потрібна, тому їх факультет закривають. Російська влада обіцяє багато, але якщо сам собі добра не зробиш, то хто це зробить?»

Я кажу їм слова підтримки, запрошую в гості. А самій - «страшно, аж жуть», як співав Володимир Висоцький.

Які причини відбирати ці споконвічні шматки української землі? Які мотиви керують цими тиранами? Хто і як зупинить цю агресію? Коли зупиняться апетити вождя братнього народу?