Лікарня? Фортеця? Тюрма?

Такого позорища я не відчувала, мабуть, ніколи.

Щоб було зрозуміліше – у двох словах передісторія. Дочці – 16. Два тижні хворіли-лікувалися з перемінним успіхом удома. І от коли вже, здавалося, все мало налагодитися – раптово стає гірше. Не діють призначені ліки. Тримається температура, все тіло – у висипці, що не проходить, зуд неймовірний. Ніч проти суботи практично не спали. Мазалися «бовтанкою», чухалися, пили таблетки. Все намарне. Дитина заснула під ранок. Коли прокинулася, стало зрозуміло, що змін на краще годі чекати. Приймаємо рішення їхати здаватися в стаціонар.

Швиденько нас обдивилися (шкіра, очі, горло), обміряли (зріст-вага-температура), обслухали (хрипи – є, кашель – є) і шпиталізували. Призначили крапельницю, уколи, і маму відпустили додому. Ввечері приїхала провідати, привезла зміну білизни (пітніє страшенно) і аптечну бовтанку - мазати, сказали, продовжувати. Намазала від шиї до п'ят і попрощалася до завтра.

Недільний ранок не порадував. О 9.00 – дзвінок: «Мамо, я майже не спала! Мені кололи щось, але все рівно було погано, все чухалося. Мусили ставити крапельницю. Тепер потрібні ліки – відкупити ті, що крапали вночі, і вже призначили нові».

Для мене «потрібні ліки» означає буквально «потрібні ліки»: не завтра, не тоді, коли відкриється найближча аптека. Просто «потрібні». Зараз. Вже.

Під лікарнею ми з чоловіком були на початку 11-ої. Разом з нами - молодий татусь з пачкою памперсів і бабуся - видно, з села - з великими пакетами.

Зустрічаємося усі перед входом для відвідувачів з табличкою: прийом передач - з 11.00. Намагаємося стукати - марно. Нікого не видно, нікому не чути. Періщить дощ.

Іду до приймального відділення - там, принаймні, є дзвінок. На сигнал виходить медсестра. Далі - діалог: дитині потрібні ліки - ідіть на ті двері - вже ходили - ідіть, там відкриють.

Робимо всі разом ще одну спробу. Нічого не міняється. Вертаємося до приймальні. Діалог повторюється. Двері закриваються. Медсестра зникає, на її місці з'являється інша. Намагається на мигах крізь скло щось нам пояснити. Молодий чоловік тисне на дзвінок, не відриваючи пальця від кнопки. Нерви на межі.

Двері нарешті прочиняються. Досить крупна жіночка закриває собою доступ до лікарні так, ніби захищає Батьківщину. ЇЇ гнівного "Вам чого? Ви куди? Не можна!" вже ніхто не слухає. Чоловіки просто заносять її досередини.

Перевзуваємося. Свариться й погрожує вона, сваримося й звинувачуємо ми. Я пропоную охороняти вхід міліцейськимим силами, якщо це так важливо.

Піднімаємося до відділення. Чоловік бере два списки необхідних ліків - і в аптеку. Я намагаюся втішити донечку. Розпитую, що і як. Виявляється, що намазати шкіру бовтанкою, виписаною лікарем, ніхто не сподобився.

На моє здивоване запитання медсестра відповідає щось на кшталт "може, вона спала, тому?" Пояснюю, що не спала. Мало того, ще й дуже потерпала без цього мазання.

Далі - ліпше: виявляється, в листку призначень про бовтанку нічого не вказано, без цього персонал просто не має права проводити будь-які маніпуляції. Нібито логічно. Але ж якщо не мажуть медсестри - хтось має це робити. Я? Чи мені - після 11-ої?

Досить бурхливо обговорили ситуацію з персоналом. Намазати і перевдягнути дитину мені дозволили. А от татові з двома пакетами ліків потрапити назад до відділення виявилося проблематично - двері зачинили зсередини. Напевно. щоб жоден ворог не пройшов.

Від такого ставлення всередині аж кипіло. Перша думка за порогом - завтра до облздороввідділу.

На ранок трохи попустило. Вирішила спершу зустрітися з головним лікарем, поговорити. Хоча б тому, що не люблю "завислих" конфліктів. З вигляду ніби все нормально, а поза-очі "шу-шу-шу".

Потелефонувала, домовилася про зустріч. Цілком притомний молодий, як на мене (все у житті відносно) керівник. Детально описала ситуацію. Наголосила, що прийшла не з жагою чиєїсь крові, а з зауваженнями - і з конструктивними побажаннями. Кінець-кінцем, я цю ситуацію якось пережила і переживу ще, якщо треба. Питання не в тому навіть, хто мені що говорив, яким тоном тощо. Питання - в іншому. Про це зараз багато говорять відносно різних сфер життя. Звучить до нудоти банально: міняти потрібно СИСТЕМУ.

Для початку варто визначитися у пріоритетах: порядок (режим, дисципліна, слухняність, стабільність) чи здоров'я (фізичне, душевне, спокій, комфорт - а може, й життя) пацієнта, особливо дитини.

От хтось може пояснити, чому "відвідування заборонено" з аргументації "це інфекційна лікарня" - а от зустрічі з рідними у холі, коли хворі дорослі, мами з грудними дітьми і підлітки збираються на одній площі по кільканадцятеро - це можна. І ходити до найближчого супермаркету в халаті й капцях - можна, тому що "йдемо назустріч, знаєте, як годують у лікарні?"

Давайте вже нарешті виростемо з подвійних стандартів і чесно визнаємо: правила наші не витримують ніякої критики. Тому що писалися вони тоді, коли державна лікарня дійсно безкоштовно лікувала: забезпечувала препаратами, сяким-таким харчуванням, білизною. Якщо ліками не забезпечує держава - я готова це сприйняти і стерпіти. Я можу собі дозволити купити своїй дитині все необхідне. Натомість я хочу дуже небагато: дайте мені змогу забезпечити їй це необхідне.

Невже це так багато? Я не хочу стояти під дощем знадвору, очікуючи заповітної "дозволеної" години. Я не хочу, щоб так стояла будь-чия мати чи бабуся. Встановити дзвінок виклику - може, людина не в змозі чекати, просто залишить передачу й піде у справах - це ж не складно? І не дорого. Можу подарувати закладу дзвінок, не збіднію. Може, просто відкрити двері до вестибюлю, щоб люди, особливо ті, хто приїхав здалека, могли сидячи почекати. Під дахом, а не під дощем/снігом/сонцем (потрібне можете обрати). У випадку нагальної необхідності - а я й сьогодні вважаю, що моя ситуація того недільного ранку була саме такою - можна було по-людськи перевзутися, залишити верхній одяг, вдягнути маску і зайти до відділення. Якщо треба - накинути халат, вимити руки, сховати волосся. Не проблема.

Але як результат - зберегти нерви: свої, дитини, персоналу і самого головлікаря. Покращити атмосферу, почистити карму, якщо вона у лікарні, як у людини, буває. Запобігти численним скаргам, скандалам. Упередити невдоволення. Вселити впевненість у швидке одужання. Адже для цього психологічний стан чи не важливіший за стерильність, яку ми так старанно намагаємося імітувати. Невже це так складно?

PS: Про намір все це для широкого загалу на папері викласти головного лікаря чесно попередила. Найменше хотілося б у підсумку отримати "оргвисновки" для персоналу з грюканням по столу і писанням пояснень. Найбільше - щирого бажання змінити ситуацію загалом. Від кожного - на його місці. Мірою його можливостей. Дзвінок подарувати?