«Свобода тримається на вістрі списа»

«Велику цивілізацію не здолати ззовні,
поки вона не зруйнує себе з середини»

Ця древня мудрість була закладена в генах пращурів і передавалася з молоком матері. Тому, що знали: сильних поважають, а слабим співчувають. Бо сила Закону в тому, що він служить Силі. Отже, й порох завжди тримали сухим.
Я намагаюсь подати читачу лише факти, які час від часу, появлялися у ЗМІ. Аналізувавши їх, ще раз солідаризуюсь з патріотами, які зауважували, що Україною понад десять років правили ті, яким вона була зовсім не потрібна.

Ні, була потрібна, лише для того, щоб збільшувати свої статки. Складалося враження, що наші керманичі – це ніби були резиденти іноземних розвідок, які робили все, щоб Україна втратила свою обороноздатність, щоб літаки не змогли піднятися в повітря, кораблі – вийти в море, ракети – влучати в ціль, а вояки - виконувати військовий обов’язок. Чи можливе таке було за Союзу? Чи можливе таке в іншій незалежній країні?

Охороняти свою землю, Батьківщину – було найсвятішим обов’язком давніх-давен. Наші предки називали захисників батьківщини «Лицарями Сонця», «Лицарями Правди й Добра». Саме слово «лицар» розшифровується як «лице - Сонця», т. е. лиц-ар, що означає світлий, правдивий. Праведний шлях наших лицарів неодноразово розвіював орди шахраїв і лихварів, грабіжників і окупантів України.

Тисячі лицарів стали національними героями. Про них складено безліч дум і пісень. Вони стали яскравими прикладами геройства і відваги для наступних поколінь. Тому що правдолюбство і правдоборство – ось їх першовизначні рушії.

Це князь Святослав-Хоробрий, якого по праву називали сучасники - Святославом-Завойовником. За його коротке князювання (939-973) Київська Русь простяглася від моря до моря. За висловом М. Грушевського, це був «козак на престолі».

Варто було б Лужковим і К0 прочитати його біографію та дізнатись про військові звитяги київського князя, перш ніж розкривати рота про Крим та Севастополь.

Про українське козацтво, відомий французький поет і демократ ще у ХУ111 столітті Вольтер із захопленням сказав, як про «найдивовижнішу націю в світі». Чому? Тому що воно ніколи не переслідувало загарбницьких цілей. Українські козаки і їх гвардія - Військо Запорізьке, ніколи не нападали на ворогів, а лише боронили свої землі, своє обійстя.

Могутня збройна сила його була не метою, а засобом відстоювання волі. Культивуючи з покоління в покоління професійну військову організацію, одну з найдосконаліших у тодішньому світі, козацтво не спотворило свого войовничого епосу із загарбницькими цілями. Аналізуючи переможні битви козацьких полководців К. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, Д. Дорошенка та інших, просто дивуєшся: чому ж вони не розвивали наступальний переможний похід на Варшаву чи Москву, а зупинялися на кордоні і повертали додому?

Не властиво було «лицарям Сонця» загарбувати чужу землю. Навіть в українській народній творчості виявляється дивовижне послідовне несприйняття війни й насильства. А гімн України поетично проголошує: «Згинуть наші воріженьки, як роса на Сонці, Запануєм і ми браття у своїй сторонці…». Миролюбність наших воїнів можна уже відчути навіть у цих строках. Ворога ми називаємо пестливо-здрібнілим відтінком: «воріженьки»…

«У своїй сторонці». Не в чужій, а в своїй. Однак, не всі сусіди України були в цьому згідні. На ласий український шматок райської землі зазіхали зі всіх сторін. І сунули сюди зайди вороже й підступно, агресивно й жорстоко, намагаючись поневолити волелюбний народ. Тому воїни степу – запорожці повторювали: «Свобода тримається на вістрі списа». І спис цей завжди був гострий, мов лезо, порох сухий, рука міцна, а голова твереза.

У радянські часи міліарне виховання було на найвищому рівні. Кожен юнак готував себе до служби у війську і гордився, коли його забирали служити в елітні підрозділи: військово-морський флот, десантні війська, прикордонники тощо. На танцях дівчата не хотіли йти танцювати з тими хлопцями, які не відслужили у війську.


В роки незалежності України, сталося все з точністю до навпаки. Чому ? Тому що Україна завжди була під прицільним оком у глобалістів. А так як до влади прийшли вчорашні комуно-інтернаціоналісти, то і домовитись з ними було дуже легко про роззброєння третьої у світі ядерної держави.

1.Розброєння, чи капітуляція?

У незалежній Україні відбувалося щось не те, щось дивне, а страшне. Серед білого дня проходило знищення наших Збройних сил, обороноздатності країни. Як пророче писав Кобзар: «Доборолась Україна, до самого краю. Гірше ляхів, свої її розпинають…». Пiсля розпаду СРСР Україна володіла третiм у свiтi за потужнiстю ядерним потенцiалом. Це був даний Україні такий козир, який не мала жодна країна не тільки СНГ, а й вся післявоєнна Європа. На території республiки дислокувалися 176 мiжконтинентальних балiстичних ракет шахтного базування (РС-18 і С-22) з 1652 боєголовками; 42 стратегiчнi бомбардувальники Ту-95 МС i Ту-160 - до них було 600 ядерних боєприпасiв iз засобами доставки крилатими ракетами Х-55СМ 1 Х-55.[1]

Потрібно було дякувати долі, що Україна має свій власний ядерний щит! Згадаймо, як після Другої Світової війни президент Франції генерал де-Голь приклав неймовірних зусиль, щоб за декілька років Франція уже могла мати ядерну зброю. З країною відразу почали рахуватися, поважати і включати у всі впливові міжнародні організації.

«Хіба про велич держави дбав наш гарант» Л. Кравчук, здаючи весь стратегічний потенціал сусідам, які ніколи не були до нас доброзичливими, і унеможливлюючи хоч якийсь розвиток власної економіки, а отже життя власного народу? - з гірким докором запитував екс-народний депутат Анатолій Єрмак (нині покійний). – Чим керувався Президент Кравчук на зустрічі в Масандрі, підписуючи «нульовий варіант»? «Обрізання, забуття нашої історії в догоду комусь – це і є національна зрада», - сказав А. Єрмак ще у 2003 році в інтерв’ю із журналісткою Зоєю Завгороднею.[2]

Зрада національних інтересів, це не просто зрада дружини в сім’ї. Це зрада своєї родини, «родіни» - Батьківщини, яка тягне за собою цілий шлейф гірких наслідків. Історія нічого й нікого не вчить. Вона тільки жорстоко карає за невивчені уроки. А Україну, особливо, бо це – БОЖА країна.

Тепер, схоже, iсторiя повторюється. Як i тодi, на початку ХХ століття, не маючи серйозної пiдтримки в народi, але бажаючи заполучити у свої руки, хоч якусь владу, полiтичнi аутсайдери вирiшили спиратися на допомогу Москви. Фактично, тоді СДПУ(о), а тепер «Регiони України», «Трудова Україна» , КПУ, СПУ та інші ліві організації грають ту саму роль, що українськi бiльшовики й лівi есери в 1917-1918 роках, як «п’ята колона Кремля» допомагають сусідній державі заволодіти країною.

Варто їм нагадати, що для втрати реального, а не декларованого суверенітету в 1917 - 1920 роках Україна мала трагічнi наслiдки. Мiльйони українських селян померли вiд голодомору в 1932-1933 роках, 75-річчя українського голодомору якого відзначив весь світ, крім Москви. Для самих українських комунiстiв союз з Москвою закiнчився не менш плачевно: дехто, бачачи безвихiднiсть ситуацiї, застрелився, декого розстрiляли, більшість заслали до «білих ведмедів».[3]
15 січня 1986 року Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов запропонував нову систему міжнародної безпеки, про що оголосив у Рекв’явіку.

Для послаблення гонки озброєнь тодішнє радянське керівництво запропонувало ліквідувати стратегічні ракети середньої дальності. Після підписання відповідного Договору у 1992 році розпочався процес розформування і ліквідації ракетних полків, дивізій і армії.

«На нашій, не своїй землі» - писав наш Пророк. Чужинська влада в Українi посилалася на те, що вона виконала пiдписаний СРСР і США Договiр про скорочення стратегiчних наступальних озброєнь (СНО) у своїй частинi. Однак, цей договiр передбачав лише СКОРОЧЕННЯ стратегiчних наступальних озброень, а не їх повне знищення.

Верховна Рада пiд час ратифiкацiї протоколу пiдтвердила, що Україна, як колишня частина СРСР, мусить взяти пропорцiйну частку зобов’язань за договором СНО: роздiлити передбачену мiжнародним Договором кiлькiсть ядерних боєголовок і ракет для знищення разом з Росiєю, Казахстаном i Бiлорусiєю i наголосила на знищеннi 36% носiїв і 42% боєзарядiв. Воля найвищого законодавчого органу держави була проiгнорована.
Президент Кравчук у листi до президента Буша 7 травня 1992 року пообiцяв йому забезпечити знищення уже всiєї ядерної зброї, включаючи стратегiчне наступальне озброєння на території України впродовж семи рокiв.

У меморандумi посольства США, який направило Мiнiстерство закордонних справ України, зазначається, що Президент Кравчук висловив зобов’язання про те, що Україна знищуватиме всю ядерну зброю i все стратегiчне ядерне озброєння. Це означає, що ми повиннi зняти всi ядернi боєголовки, лiквiдувати всi шахтно-пускові установки i мiжконтинентальнi балiстичнi ракети – фактично знищити всю iнфраструктуру стратегiчних ядерних озброєнь.

У вiдповiдь президент Кравчук, на засiданнi Верховної Ради у лютому 1994 року заперечив такi домовленостi: «...Я не знаю, звiдки це взялося, щодо знищення ракет, у тому числi i СС-24 (шум у залi). Я пiдкреслюю, що не йдеться про таке. Iдеться про пониження бойового статусу ракет, а не про знищення СС-24. Це зовсiм різнi речi. А щодо вивезення - ми будемо визначати, якi боєголовки будуть вивозитися. Повторюю, про знищення ракет, як тут говорилося, не йдеться в жодному документi для чого пересмикувати факти? (шум у залi). Це принципове питання».[4]

Говорили одне, думали друге, робили третє…

2.Смерть Армії.

Автори Воєнної доктрини України вважали СС-24 «Скальпель» найкращими носiями високоточної зброї, наявнiсть якої вже на той час вони передбачали. Вiдлуння похоронного маршу по третiй у свiтi ракетно-ядернiй державi стелиться Україною. Воно лунатиме не один десяток рокiв над багатостраждальною українською землею. Слiдом за розформуванням 43-ї ракетної армiї стратегiчного призначення були знищенi десятки важких стратегiчних бомбардувальникiв Ту-160, Ту-95, що були невiд’ємною частиною нашого вiйськово-ядерного щита.

27 сiчня 2006 року на авiабазi «Полтава» закiнчено виконання програми лiквiдацiї важких бомбардувальникiв типу Ту-22 i авiацiйних ракет типу Х-22. Пишна церемонія включала показове знищення останнього, шiстдесятого, Ту-22М3. На розробку та ліквідацію нашого ядерного щита США видiлили 15 млн. доларiв.[5].

А щоб скомпрометувати українські збройні сили, над нашими ракетниками було вчинено ряд провокацій. Вони до цього часу ще не досліджені, не проаналізовані. Вказано лише на «стрілочників», «козла-відбувайла».

У 2000 роцi українськi ракетники “точно” влучили тактичною ракетою класу “земля-земля” у житлову п’ятиповерхiвку в передмiстi Києва - Броварах, а в 2001 році зенiтною ракетою С-200 знищили над Чорним морем росiйський Ту-154 з пасажирами на борту. Пiсля чого тодiшнiй мiнiстр оборони Кузьмук одержав прiзвисько «Кузьма-снайпер» i був звiльнений у запас. А пуски ракет були забороненi. Мета виправдовує засоби…

Колишнiй голова профільного комiтету Верховної Ради Георгій Крючков прямо заявив, що нинішній стан Збройних Сил загрожує нацiональнiй безпецi України. «Складається враження, - сказав вiн, - що комусь потрiбно, аби українська армiя, позбувшись свого часу ядерної зброї, залишившись наодинцi з дуже непростими проблемами, не мала у своєму розпорядженнi і звичайної зброї».[6]

До розформування влітку 2002 року Вiнницької 43-ї ракетної армiї стратегічного призначення Україна, разом з Росією i Сполученими Штатами Америки, входила в трiйку наймогутніших військових ракетно-ядерних держав світу. Хіба це погано? Та цим потрібно було гордитися. Ті ракети потрібно було чистити і вилизувати, як колись козаки полірували гармати.
У жовтні 2001 року українські і закордонні ЗМI сповістили про надзвичайну історичну подiю: в Україні підiрвано останню з 46 шахтно-пускових установок мiжконтинентальних балістичних ракет РС-22 (СС-24 «Скальпель»).

Раділи вороги. Плакали офіцери. Тому що, як «провидці» вони відчували, що й Україну чекає така ж доля, як і шахтника. Спочатку занепали військові містечка. Колись вичесані і побілені, вони заростали бур’яном і німим докором дивилися на сучасників розбитими шибками.

Така участь, невдовзі, настала і для всієї України.
Що ж являли собою ракети і ракетні війська, які базувалися на Україні, третій ядерній державі у світі? Чому їх так боялися не тільки сусіди, а й світові монстри?

Зупинимося, для прикладу, лише на одній ракетній дивізії, яка пройшла шлях від кавалерійського клинка до ракети.
Ракетні полки, що входили до складу 37 ракетної дивізії отримали прописку на території трьох областей: 615-й ракетний полк у м.Славуті Хмельницької області, 103 і 351-й – на Львівщині, в м. Червонограді та Бродах. На території Волині базувалися два ракетних полки 577 – обабіч шляху Луцьк-Колки, поблизу сіл Сокиричі і Тростянець і 576-й - у трикутнику населених пунктів: Торчин, Уляники, Мовчанів. А сам штаб ракетної дивізії розмістили м.Луцьку на вулиці, що нині носить назву Стрілецької.

Ще три десятиліття тому там знаходилась учбова ракетно-стартова позиція ракетного комплексу 8-Б 863 із учбово-стартовою ракетою Р-12. Звідси, звісно, умовно, ракетники наносили «удар» по противнику. Сьогодні вже нічого не нагадує про ті часи.

Управління 576 полку та другий дивізіон розташовувались поблизу м.Торчина. Перший - між селами Веселе та Уляники. Третій шахті – розмісттиили у лісі с.Мовчанів. У кожному дивізіоні були 4-и стартові батареї, які могли здійснити пуск 12 балістичних ракет з ядерними боєголовками. Маса однієї ракети становила понад 1,5 тисячі кілограмів, а потужність –від 1.2 до 1,5 мегатонни.

Якщо перемножити ці цифри, то сумарна потужність одного залпу становила 18 мегатонн.(У Хіросіми і Нагасакі -15 і 20 кілотонн).

У 80-х роках минулого століття пройшла нова модернізація ракетних військ. В ракетні частини дивізії на заміну Р-12 прийшов пересувний потужний ракетний комплекс “Піонер“ (СС-20) з двухступеневою твердопаливною ракетою. Бойова ступінь з термоядерним боєприпасам кожної складової мала уже три бойові головки.

-СС-20 – це було удосконалення людського розуму та інженерної думки,- згадує Валерій Скришевський –колишній заступник командира з бойового чергування та управління 37-ї ракетної дивізії. Це була унікальна ракета. Вона була закрита в контейнерах. Постійно йшло комп’ютерне опитування зовнішніх параметрів: клімату, вологості, температури і т.п. Пуск такої ракети від отримання наказу тривав лише 90 секунд! 45 тонн на тягачі (загальна маса 90т.) – вона ставила з горизонтального у вертикальний стан за 90 секунд! Це був рекорд у ракетних військах світу.

Ракети раніше готувалися до пуску 3 години 15 хвилин. А ця ракета, мов живий організм, стартувала без допоміжних заправочних механізмів. Автоматично йшов наказ, розшифровувався шифр, у стаціонарному приміщенні роз’їзджався дах, ракета піднімалася і стартувала до цілі. Тобто, в любий час дня і ночі, у любу погоду ми могли дати нищівну відсіч самому задиристому агресору. “Сильних поважають, слабим співчувають“.[7]

Для довiдки. Мiжконтинентальна балiстична ракета останнього, шостого, поколiння РС-22 (за закордонною класифікацією — БЗ-24 «Скальпель») створена українськими ракетобудівниками на противагу американським МБР «МХ» (програм СОІ) i переважає її за багатьма параметрами. Довжина - 22,4 м, дiаметр - 2,5 м, вага - 104,5 т, вантажопідйомність на орбiту - 4,05 тонн. Триступенева, твердопаливний двигун Павлоградського ПМЗ (Днiпропетровщина). Висока точність стрільби (плюс-мiнус 10-20 м) за рахунок iнерціальної системи управлiння, оснащена ядерною боєголовкою індивідуального наведення з десятьма бойовими блоками по 0,5 мегатонни, шахтний варіант запуску (ШПУ).

Дніпропетровськi ракетобудівники прилаштували її на унікальні залiзничні бойові ракетні комплекси (БЗРК), що перебувають на озброєнні ЗС Росії. Фахiвці вважають її однією з найпотужнiших і найнадійніших МБР цього класу.
На озброєнні РВСП Радянського Союзу з 1983 року «Скальпелiв» мала 46-та Первомайська дивізія Вiнницької 43-ї РА. Саме підривом ШПУ наприкінці жовтня 2001 року й ознаменувало завершення ліквідації СНО в Україні. Самі ракети знищені.

Офіцери, прапорщики, сержанти i солдати 43-i Ракетної армiї стратегічного призначення, якi несли чергування шахтних ракетно-ядерних комплексів у постйнiй бойовiй готовстi могли захистити нашу країну від агресії в будь-який час. І їм випала тепер роль виконати найнебезпечнішу лiквiдацiйну роботу. Свій «дім», свій «щит» мусили руйнувати своїми руками. От що значить зробити «правильний» вибір. От що значить вибрати справжнього «провідника». Коли запорожці після вибору отамана, невдовзі у ньому розчаровувалися, вони не вагаючись, піднімали його на списи і обирали іншого, на один рік. А ми тепер – піднімаємо до щаблів Верховної Ради, та й ще даємо звання «Героя України»…

І як «нагороду» за свій чесний військовий обов’язок офіцери-ракетники отримали найбiльшу дозу опромiнення, саме ті, хто знiмав з ракет i вивозив у Росію 1272 ядерні боєголовки у шаленому темпi. Це було надважке, нечуване в свiтi випробовування - злив ракетного палива. З кожної з 130 міжконтинентальних балiстичних ракет РС-19 (сестра «Сатани»), перед тим, як вийняти її з шахти і знищити, воїни 43-ї ракетної армiї злили по 30 тонн палива, 60 тонн окислювача, пiдготовили до транспортування, і з надзвичайним застереженням перевезли до спецсховищ, де азотом видули отруту до останньої краплi. Концентрацiя парів i ракетного палива у повiтрi робочої зони в ходi їх зливу перевищувала допустимi норми у 50-80 разiв (п’ять десятитисячних міліграма на кілограм повiтря смертельні для людини!).

Якихось соціальних гарантiй для воїнiв ракетної армії, якi отримали перевищені дози опромiнювання і отруєння парами ракетного палива, хоча б на рiвні чорнобильців, влада в Українi не забезпечила. Хіба це своя влада?

З ракет злили й утилiзували 13 тис. тонн ракетного палива. 175 шахтних пускових установок i 17 унiфiкованих командних пунктiв «рекультивовано» до зеленого газону, а ракети знищенi під контролем постерiгачiв зi США. Слiдом за цим у 2002 роцi була розформована 43-ракетна армія, яка була головним ракетно-ядерним щитом держави. “Капітулювали“ останні дві ракетні дивізії, 18 елітних полків, знято з бойових позицій 176 міжконтинентальних балістичних ракет СС-19 “Стілет“ і СС-24 “Скальпель“, а самі позиції зруйновано і зрівняно з землею. Тобто, з димом і курявою пущено майже все, що колись вознесло Україну до рівня третьої в світі ракетно-ядерної держави. В часи «холодної війни» у військовому протистоянні 43-я ракетна Армія вижила і вистояла.Але не вистояла перед своїми доморощеними і чужоземними «голубами миру».

Те, що було «не по зубам» заокеанським генералам, вдалося їхнім і нашим політикам «без краваток». Високоякісну стратегічну ракетну зброю українців знищено ж руками українців! Вінницькі генерали рапортували: «Наказ виконано достроково!». Українські генерали не тільки увінчали себе нищенням потужної і обороноздатної України, а ще добре при цьому нагріли руки. Як кажуть, в народі: «Кому война, а кому мать родна». Мільйони доларів виділених на ліквідацію нашої стратегічної ядерної зброї потекли до новоспечених фірм – вінницьких «Струм», «Юнія» та дніпропетровськоЇ «ОІК». В той час, коли державні військові організації «залишилися з носом», без роботи і коштів. Журналістське розслідування підготовлене за матеріалами депутатського об‛єднання «Антимафія» та за сприяння інших принципових офіцерів і генералів було опубліковано на сторінках парламентської газети «Голос України».[8]

Ракетнi вiйська України припинили iснування. Попутно було розорене Харкiвське вище вiйськове училищеі іменi маршала Крилова, яке випускало спецiалiстiв для РВСП.

Так була знищена ракетно-ядерна армiя стратегiчного призначення. Обеззброєна третя в світi за військовою могутнiстю держава, яка була гарантом не тiльки власної безпеки від будь-якого агресора, вона була здатна не допустити всесвітнього ядерного апокаліпсису. Найосвiченiшi офiцери, елiта української армiї, були викинутi на соціальний смітник суспiльства: стали бездомними i безробiтними. Майже у половини воїнiв з пiдроздiлiв зливу ракетного палива з ракет отримали хронiчне отруєння, що призвело до вiдхилення імунологічних параметрів.

У 80% обстежених - переокислення лiпiдiв. Сталося так, як прогнозували військові науковцi-медики: переопромiнювання i отруєння призвело до астеневротичного синдрому і депресії, злоякісних новоутворень, втрати працездатності і передчасної смертi здорових без обмежень офiцерiв.

-Хто і коли мав право вирiшити, що Україна повинна знищити не тільки ядерні боєголовки а й уніфіковані найсучаснiшi команднi пункти, унiкальнi шахтно-пусковi ракет i наймогутнiшi та найнадійніші у своєму класi мiжконтинентальмi балiстичнi ракети, здатні виносити на орбiту Землi мирні вантажi? Упродовж бiльш як 22 років нам так i не дали відповіді на це запитання, - з гіркотою констатує офіцер запасу Володимир Плєшко.

Це був прихований військовий злочин по відношенню до своєї держави. Можливо ще повернеться наша доля, прийде український уряд спитає тих «героїв»: чию волю виконували вони.

Однак, можливо вони прикриються, мов фіговим листком тим Договором про непоширення ядерної зброї, який Україна визнала і зобов’язується не порушувати. Так, у 1994 роцi Україною був пiдписаний договiр, вiдповiдно до якого вона відмовилася не тiльки вiд стратегiчної, а й вiд тактичної ядерної зброї в обмiн на гарантiї з боку США та Росiї.

Вийти з нього - це вийти з режиму гарантiї власної безпеки і стати на одну дошку з Іраном, - так думали тодішні «гаранти» держави. Щоб поставити на бойове чергування перший ракетний полк, Радянському Союзу, крім ракет, потрібно було паливо для них, апаратура навігації, управління, телеметрія й контроль. Необхідно було побудувати нові шахтні або пускові установки і підготувати бойові обслуги.

Ракетнi вiйська тiльки в одному випадку можуть бути чинником стратегiчного стримування - якщо ракети озброєнi ядерними боєголовками.

Тому що, «Сильних поважають. Слабим співчувають».

3.Скорочення чи капітуляція?

В липні 2004 року Президент України Л. Кучма своїм Указом затвердив Воєнну доктрину України. Цей документ мав би об’єднати політичні, воєнні, економічні й науково-технічні аспекти в забезпеченні оборони народу.

Розмитість більшості формулювань у цьому важливому документі відразу кидається у вічі. Так, наприклад, за ст. 5 доктрини: „... Основними реальними та потенційними зовнішніми загрозами національній безпеці України у воєнній справі є: нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь...”

Отже, воєнні угруповання біля наших кордонів мають Росія і НАТО. Північно-східна сусідка вже понад 10 років воює в Чечні, силоміць розмістила свої військові бази на Кавказі і в Молдові (під виглядом миротворчих сил), висуває територіальні претензії до України (Тузла, Крим, Севастополь), а наші керманичі та короткозорі політики, двієчники від історії на всіх каналах і шпальтах волають про важливого „стратегічного партнера”, що ми „братья-словяне”, що „нам нечего делать», що «у нас обшчая история, корни» і т.д.п. чи сліпі, чи дурні?.. Але «п’ята» колона завжди була такою.

Для забезпечення воєнної безпеки України ст. 8 доктрини визначає принципи підвищення взаємосумісності із збройними силами держав – членів НАТО і ЄС, а ст. 9, акумулюючи недавній досвід Тузли, нарешті проголошує, що умовами забезпечення нашої військової безпеки і кінцевою нашою метою є вступ до НАТО.

Ще один „вагомий науковий внесок” здійснили автори доктрини, коли в ст. 24 доктрини фактично закріпили правоохоронні органи над Збройними Силами держави. Дослівно це звучить так: „Завданням інших військових формувань та правоохоронних органів у мирний час є участь у стратегічному плануванні застосування Збройних сил України, здійснення разом із Збройними силами України підготовки та забезпечення готовності до спільних дій з метою оборони держави”. Тут автори доктрини знехтували навіть ст. 17 Конституції України, де чітко визначено, що на Збройні сили покладається „оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості”.

Така „воєнна доктрина” не врахувала морський компонент безпеки і морські інтереси України. Читаючи її, складається враження, що Україна не має 1650 км. морського узбережжя, морських транспортних шляхів, риболовецьких зон. „Наша воєнна доктрина перетворює Військово-морські сили України на човниковий флотик”, - зазначає київський політолог Сергій Перекута.

Така доктрина не визначає головного – воєнної організації держави. За такої теорії і практики реформування воєнної сфери невдовзі ми залишимось без війська.

Відомий політичний діяч, екс-народний депутат України, екс-голова РНБОУ Євген Марчук на запитання тележурналіста у програмі „Саме той»[9] із сумом тоді констатував:
- Ми сьогодні єдина країна, яка по кількості безквартирних офіцерів на першому місці.

А в свій час, будучи міністром Збройних сил України, ініціював проведення чергового етапу реформування Збройних сил України. Основною ідеєю такої „реформи” являлося значне скорочення армії. Відсутність комплексного підходу і реального економічного обґрунтування цього процесу потягнуло за собою непорозуміння в реалізації програми конверсії та утилізації озброєнь і крім того, призвело до „вибуху” на ринку праці і додаткового навантаження на бюджет. Невирішена проблема невідповідності в пенсійному забезпеченні військовослужбовців, які вийшли на пенсію в різний час та багато інших проблем.

Ще з ініціативи Верховного Головокомандувача Збройних Сил України (Л. Кучми) законопроект «Про реформування Збройних Сил України» (2004 р.) передбачав скорочення армії на 80 тисяч у 2004 році, на 75 тисяч у 2005 році і так далі. Під гучною назвою «реформування» Збройних Сил – відбувалося практично скорочення та руйнація українського війська. Такий висновок зробив Георгій Манчуленко – народний депутат України, секретар Комітету ВРУ з питань національної безпеки й оборони ще у 2005 році. Згідно такого «реформування» Україна до кінця 2005 року повинна була мати лише 200 тисяч чоловік війська. А що таке 200 тисяч вояків? У Богдана Хмельницького військо налічувало – 300 тисяч козаків! А в той час, коли у Німеччині нараховується 380 тисяч вояк, у Франції – 334 тисяч, в Туреччині – 570 тисяч чоловік.
Зате, зростав генералітет. На початку ХХ століття в громадянську війну ми пам’ятаємо, що були «офіцерські полки». Тепер можна формувати «генеральські полки». Лише у 2008 році до Дня незалежності отримали генеральські пагони і лампаси біля ста офіцерів. Кількість генеральського складу у нас перевищила армію Німеччини в п’ять разів!

В той час, коли державні чиновники дрімають, а керманичі зайняті глобальними справами, громадськість України стурбованість свою виявляє як тільки може. Так, 12 серпня 2004 року члени севастопольських організацій КУН та „Просвіт” провели пікетування штабу ВМС України. Близько 100 учасників тримали гасла: „За 10 років правління Кучми не закладено жодного корабля для ВМС”, „Україні потрібен міцний флот, а Кучмі – парадний”, „ЧФ Росії – геть з України!”, „Де кошти за оренду?”, „ЧФ Росії, поверни все, що вкрав у нашого народу” та інші

Учасники пікетування свої вимоги сформулювали у відкритому листі на адресу Президента України, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради, Генпрокурора та міністра оборони. У звернені, зокрема, зазначалося, що влада не бажає мати міцний флот, який би гарантував народу захист з моря, був продовжувачем силових традицій запорозьких козаків...

„Останні владні рішення щодо флоту, а саме: вивести 14 кораблів ВМС із Севастополя в Донузлав, мати в перспективі штаб ВМС не в Севастополі, а десь в Криму, засвідчують капітулянтську позицію нинішньої влади перед Росією і її намагання заволодіти Севастополем.” Через десять років ми станемо свідками злочинної і цілеспрямованої руйнації Збройних сил України і для чого це творилося.

У 20013 році Кабінет міністрів України відкритим текстом заявив, що військо наше скоротиться вдвічі, з 184 тисячі – до 120 тисяч чоловік. Мовляв, армія уже в наступному році перейде на професійну основу. Весною 2013року пройде останній набір призовників до українського війська. Тобто, “…последний аврал наступаєт“.

У підсумку, ми матимемо власне чистку Збройних сил від неугодних за певними критеріями. Спектр критеріїв різний і водночас суперечливий. Порівняйте: війську не потрібні спеціалісти з вислугою 25 (згодом і 20) років, і в той же час в армії не знаходять нині місця 1900 випускникам ВНЗ, а наступного року - не знайдуть місця 1700 молодим лейтенантам, а ще через рік - 1200!

Керівництво Міноборони після експериментів із „нелітаючими” льотчиками з Харківського інститут ВПС вирішило цей експеримент поширити на всю армію одночасно і зробити Україною країною „невійськових”. Новоспеченим лейтенантам невимушено дають зрозуміти: бери диплом і,.. на всі чотири боки. За таких умов в українського війська майбутнього немає.[10]

Ну, добре. Скоротили – почистили армію, зменшивши її до мінімуму. І що ж, жить стало краще у війську? Воно стало потужнішим і міцним? Проте, зі штабу Міноборони ми часто чули, як лунало «SOS!». Немає чим кормити вояк!, то світло відключають в частинах, то не вистачає пального підняти літаки у повітря і десантникам провести парашутні стрибки і т.п.

Відомий політичний діяч, екс-народний депутат України, екс-голова РНБОУ Євген Марчук на запитання тележурналіста у програмі „Саме той”(29.07.2004р., 1915 год.) із сумом констатував:

- Ми сьогодні єдина країна, яка по кількості безквартирних офіцерів на першому місці.

- Сьогодні при виході на пенсію, той хто виходить матиме пенсію вищу, ніж оплата в офіцера, який служить.
Кореспондент( Костянтин Жура)

- Україна йде до НАТО чи не йде?

- Україна йде сама до себе. Міноборони не допустить повторення Склинівської трагедії. Найближчим часом не будуть проводитись подібні шоу.

А в свій час, будучи міністром Збройних сил України, ініціював проведення чергового етапу реформування Збройних сил України. Основною ідеєю такої „реформи” являлося значне скорочення армії. Відсутність комплексного підходу і реального економічного обґрунтування цього процесу потягнуло за собою непорозуміння в реалізації програми конверсії та утилізації озброєнь і крім того, може привело до „вибуху” на ринку праці і додаткового навантаження на бюджет. Невирішена проблема невідповідності в пенсійному забезпеченні військовослужбовців, які вийшли на пенсію в різний час та багато інших проблем.

В Міноборони катастрофічно не вистачало засобів для використання своїх професійних обов’язків. Тоді, коли у Франції щорічно виділяється на потреби армії понад 30 млрд. євро. Згідно Конституції на оборону повинні виділяти не менше 3 % від ВВП (внутрішній валовий продукт) країни. На папері їй виділяється біля 2% ВВП, а реально уже протягом декількох останніх років наша армія отримує до 1,5% . Це уже не тільки нездатність забезпечити потреби армії, але і невиконання Основного Закону. А там чітко написано:
«Збройні Сили України – військове формування, на яке покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканості».

Давно вже відомо, що народ, який не хоче кормити свою армію – годує чужу, тобто окупаційну. Так було у всі часи.
Основна доля витрат, більше 60% військового бюджету йшла на «підтримку штанів» - утримання особистого складу. А на розвиток озброєння, військової техніки та інфраструктури – трохи більше 16%. В той час, як Польща витрачає на особовий склад третину від загальної суми своїх армійських витрат, Франція і Турція – біля 40%. Всі ці держави виділяють більшу, ніж Україна, долю на розвиток – від 20 до 40 відсотків.[11] Українські вчені розробили понад 140 найновіших видів військового озброєння, техніки і обладнання. Їх продають до багатьох країн світу. Колишні міністри ЗСУ, останні які були, взагалі, громадянами сусідніх країн, спромоглися закупити для наших військових лише декілька видів.

Тут треба криком волати і вити совою: «Що ви робите?». На вищі державні посади заздалегідь призначалися міністри, які були скомпрометованими, завербованими, слухняними або цілковито сліпими і бездумними, непрофесійними маріонетками чи прислужниками інших держав та політичних сил. І кричали, і гукали, і писали. «Нинішня влада робить все, аби звести нанівець Українську армію»,- такий висновок зробив київський професор Г.Щокін.[12]

4.Армія – чи ополчення?

А тепер поглянемо, що мала українська армія, яке їх озброєння і на що вона здатна?

ТАБЛИЦЯ

Кількість одиниць в середньому, як і у провідних європейських країнах.[13] Але часто у війську більше драяли, підфарбовували техніку, ніж використовували її на навчання. Навіть офіцери, які служили не один рік, часто не мали можливості потренуватися на реальній техніці.

Пілоти жалілися на мізерну практику польотів, ракетники часто лише імітували стрільби. Тому не витримували генерали і подавали рапорти, як це зробив командуючий Повітряними силами України Іван Руснак, бо боєготовність військової авіатехніки складала лише 30-35%.

Наш Головнокомандувач ще у 2008 році з гіркотою заявляв журналістам, що основні види озброєнь готові до виконання бойових дій лише на 20-30%.

А що взяти із старої техніки? Адже по рівню оснащеності озброєнням і технікою ЗСУ знаходяться на рівні… початку 1990-х років, - зробив висновок Юрій Зущик, військовий оглядач журналу «Кореспондент».[14] А танкам – то взагалі уже по 40 років. Армійські патріоти намагаються замінити старі Т-72 на Т-84 оплот, який вартує 25 млн. гривень. Однак, стоїть дилема: що купувати новий танк, чи гречку для стрільців?

Тому експерти дуже низько оцінювали боєготовність ЗСУ. «В пределах локального конфликта малой интенсивности ВСУ еще способны противостоять противнику. Но при полномасштабном конфликте - сомневаюсь», - відзначає військовий експерт Сунгоровський.[15]

«Холодним душем» для наших політиків став військовий конфлікт Росії з Грузією. За декілька днів російські війська вивели зі складу протиповітряну оборону і оволоділи повним пануванням в повітрі. Далі – все від рішучості сухопутних і танкових корпусів. Якби не сміливість чотирьох президентів, в томі числі і нашого В. Ющенка, то і Тбілісі було взято блискавично. «Бліц-кріг» ХХІ століття. Переможців не судять.
Замість післямови.

За Україну постійно йде шалена боротьба. Поки що, на вищих семи рівнях ведення війн: організаційному, хронологічному, психологічному, інформаційному, економічному, духовному. Ми втрачали позиції незалежності щодня, щомісяця, щороку. Тихо, без шуму, навіть під «пляски Вєрки Сердючки», «95-го кварталу», «Танцюють всі» і т.п. Давно є очевидним той факт, що Росія не визнає української держави і робитиме все можливе, аби обернути її на сателіта Москви, втягуючи її, мов пилосос у «митний союз», «єдіний простір» тощо. Позиція Спілки офіцерів України є відмінною від політиків –лібералів: «Україні потрібні потужні і боєздатні Збройні сили, які будуть гарантом Незалежної України,- заявив В‛ячеслав Білоус, голова Спілки офіцерів України, народний депутат України другого скликання. –Ми свідомі того, що українці повинні вчитися жертовно утримувати своє національне військо, як найголовніший гарант своєї безпеки. Висновок очевидний: або ми не віримо у свої сили (сили нації), або ж Бог карає народ такими поводирями за гріхи.»[16]

Лiмiт часу у нас вичерпався. Величезний гнiв визрiвав в українському народi. Значно збільшувалася кiлькiсть людей, якi готовi до активних форм боротьби з антиукраїнськими чужинськими силами в Українi. У 1994 роцi їх було 23%, у 1998 - 39%, у 2000 - 42%, на початку 2006 року - бiльш як 60%. Це середнi цифри. Останні акції опозиції показали, що люди уже не байдужі. Крапля, що переповнила чашу терпіння настала в кінці 2013 року, коли влада вкрала у народу останню надію – стати асоційованим членом ЄС. Люди вийшли на Майдан, на якому ще не бачили справжнього Провідника. Їх зустріли силовики палицями, газом, кулями.

Українське суспiльство балансує на межi великих соцiальних потрясiнь. 2013 рік, рік Ворона, (за арійським календарем), що означає про прихід чистильника, який розпочав очищувати Україну від корупції і деспотизму режиму Януковича. Рік минув. Євромайдан переміг ціною жертв Небесної сотні. Але до остаточної перемоги ще далеко. Шлях важкий і тернистий. Адже «мертвий тягне живого». Бог нам не дав відстрочку, щоб реанімувати Збройні сили України до сучасних вимог. Поки що, їх приведено у повну бойову готовність.

Першого березня настав Новий рік – рік Півня (арійський календар). А це - рік суду, розкриття. Рік Півня проганяє всю нечисть. Це бойовий священий тотемний птах українських козаків! На відміну від півня, відомого «східним гороскопом», це Півень – воїн, реформатор. Йде вперед по велінню серця. Вони рішучі і відважні. Не зачіпає нікого, поки не зачіпають його. Він не ховається в кущі. Півні – лицарі, активні і безстрашні. Не роблять поспішних висновків. Хоробрі і можуть повести за собою.

• Тримаймо порох сухим. Бо береженого – Бог береже, а козака – шабля.

P.S.

Василь Зілгалов, кореспондент «Радіо Свободи» задав питання
Олегу Гордієвському, колишньому полковнику Головного розвідувального управління КДБ СРСР та агентом спецслужб Великої Британії (1974-1985 роки). В СРСР Олег Гордієвський був засуджений до кари смерті, котра не скасована в Росії й до сьогодні. Колеги Путіна в ФСБ вважають, що Гордієвський був агентом західних спецслужб, котрий завдав Москві чи не найбільшої шкоди за всю історію правління тут тоталітарного режиму і спецслужб.

- Який Ваш прогноз розвитку подій в Україні?

– Я думаю, що Україна зміцниться і її міліція, армія будуть сильнішими і зможуть контролювати ситуацію у Східні Україні, де є загроза Росії. І сама система демократії в Україні під впливом Заходу окріпне. Україна дійсно стане оплотом демократії на Сході. Це дуже важливо. Що така велика, розумна країна, з таким талановитим та освіченим народом буде зміцнювати Європу. Це дуже добре.

Література
1.“Комуніст“, 01.02.2007р.
2.“Інформаційний бюлетень“, №5.08.02.2007, -с.5.
3.“Вечірні вісті“, №039(095), 1-7.10.2004р.
4.“Голос України“, 12.01.2002р.
5.“За Українську Україну“, 14.11.2002р.
6.“Голос України“, 14.11.2002р.
7.“Від клинка до ракети“, в-фільм ВТ, М.Андрушко, В.Люпа та ін..
8. Бень А. Капітуляція, або Хто і як обеззброїв третю в світі ядерну державу.-“Голос України“, №207, 08.11.2005.
9.“Саме той“, Волинське телебачення.29.07.2004р. 10.“Без цензури“,14-20.05.2004р.
11.Зущик Ю.,“Корреспондент“, 19.01.2008р.
12.“За Українську Україну“, 24-30.01.2006р.
13.“Корреспондент“, 19.01.2008р.
14.Там же.
15.Там же, -с.27.
16.“Інформаційний бюлетень“, №4(847), 28.01.2010,- с.5