Грузіє, любове моя!

За часів мого дитинства проходив щороку фестиваль «Київська весна», коли вся тодішня ВДНГ перетворювалася на величезну сцену, на якій, змінюючи один одного, співали, грали, танцювали народні колективи. Там я вперше й Мареничів живих побачила й почула.

Можна зараз по-різному оцінювати ставлення тієї країни до народного спадку. Це тепер я розумію, що весь фольклор, особливо український, ретельно фільтрувався. Цілий пласт народної творчості – власне, все, що хоч краєм торкалося теми національності, свободи, боротьби за щось, окрім радянської влади – було закреслено, заборонено, замовчано.

Але ж дух не заборониш! Тому до сих пір живий гопак – а не просто тому, що танець такий гарний і запальний.

Те саме й із танцями грузинськими. Вони зі мною теж з часів ще тих травневих виступів на «Веснах». І от чомусь саме грузини так запам’яталися! Недаремно, напевне, кажуть про якусь особливу нашу з ними подібність.

Грузія – вона теж різна. Як і Україна. Одних народностей мало не двадцять. Різняться між собою регіони – природа, клімат, культура. Різняться діалекти. Але попри це всі вони – грузини. Горді, нездоланні. Єдині.

І коли ми з вами дивилися «Сімнадцять миттєвостей весни» російською – вони мали свій повноцінний дубляж. Як і наші сусіди-молдавани, до речі. І вони не вважали, що коли німці говорять їхньою мовою – це кумедно. А коли вони говорять російською – не смішно? Отож.
* * *
А потім вибухнув Чорнобиль. І коли про небезпеку говорити стало можна, коли стало зрозуміло, що Україні потрібна допомога, що ми не спроможні в одиночку справитися з усіма виниклими проблемами, грузини одними з перших запропонували допомогу.

І нас, школярів, відправили на оздоровлення до літніх таборів на Кавказі. Думали – на одну зміну. Виявилося – на ціле літо.

Менших прихистила Калуга (привіт Азіріву!) - там нібито забезпечували кращі умови.

У нас вигод особливих не було. Туалети – на вулиці. Умивальники – там же. Душу немає. В банний день возили військовими «Пазиками» у військову лазню. Таборів піонерських в околицях багато. В усіх – наші діти. Лазня – за графіком. Зранку – дівчата, після обіду – хлопці. Ніхто не скаржився.

Ми не ходили в гори. Ми ходили в ліс. Вниз, в долину. Їздили на екскурсії до Тбілісі та Мцхети. Спогади – на все життя. Долина Кури, скелі. Фортеці, монастирі.

Тут же – базарчики. Поряд з виробами народних умільців – продукція місцевих кооперативів. Взуття, колготки, посуд, біжутерія. Для нас – все за диво.

Поверталися до Києва, сповнені вражень і подарунків.
* * *
А потім розпався Союз. Ніби як і сам собою. І стали ми замість «радянських соціалістичних» просто: Україна і Грузія. Якось жили, якось розвивалися.

А потім була війна. Мене той серпень застав у Болгарії. Новини – уривками, в кафе за обідом, болгарською. Розпач. Сльози. Відчай. Як же так? А де ж Європа? А що ж весь світ?

Лише тоді я дізналася, що Грузія – не така вже й цілісна. Що там є (були) Абхазія і Осетія. Що сусідня держава так активно набивається у родичі, що готова відкусити руку по саме плече. Що війна – це не кіно. Навіть не історія.

Війна – це трагедія. Для країни, для природи, для людей. Війна – це не героїзм, парад і фото на згадку. Це – смерть. Біженці. Хвороби й голод. Страх.

Результат: по тілу такої милої мені Грузії проліг кордон. Проліг просто через людські долі, сім'ї, життя. Воно для багатьох поділилося на "до" і "після".

Життя продовжує проводити паралелі між нашими народами. Той самий сценарій. Той самий страх. Той самий розпач. Невже історія мусить повторитися?
* * *
Грузія не відпускає. Дивлюся фото однокласника на лижах – і хочу! Розвішують афіші «Сухішвілі» - довго мріяла, нарешті вибралася. Море задоволення, емоції, сльози.

Натрапила на базарі на жіночку, що торгувала мімозою. Купила гілочку. Принесла додому частинку тропіків: пухнастий жовтогарячий привіт з Грузії!

Так хочеться, щоб у них все було добре. Віриться, що все добре буде й у нас.