До зброї, козацтво!

«ДО ЗБРОЇ, КОЗАЦТВО, ДО ЗБРОЇ!
Литаври на сполох гудуть,
Прокляті ординці грозою,
На землю Вкраїнську ідуть»

* * *

Ці слова із патріотичної пісні «вихлюпнулись» із мого поетичного багажа, коли Російська федерація порушила всі міжнародні і правові норми і вторглася на територію незалежної держави – України. Відкрита військова агресія проти суверенної країни викликала стурбованість у всьому світі. Кримський пів-острів, невід’ємна і складова територія нашої держави, за день була повністю окупована із моря і суходолу.

Українські військові частини, дислоковані в Севастополі, у Феодосії, Керчі та інших містах опинились в блокаді озброєними до зубів російськими спецвійськами. Весь світ побачив, як більше десяти російських гвинтокрилів перетнули наш повітряний простір і вторгся на нашу територію. Президент Путін звернувся до російської Держдуми, яка одноголосно санкціонувала агресію і окупацію частини території України. Отже, Російська федерація розпочала війну проти України.

А вірніше, вона давно уже вела війну проти України. Тільки це була прихована війна, що мала іншу назву: економічна, газова, ідеологічна, інформаційна, духовна. Тепер Росія нарешті скинула фальшиву маску «брата-славяніна», мирної овечки і показала всьому світові своє справжнє звірине, агресивне обличчя. Час вибраний для війни дуже вдалий. Економіка – на «лопатках», банківсько-фінансова система в повній дірі, Збройні сили України – демонтовані і майже роззброєні, внутрішні війська – деморалізовані. Президент – втік. Уряд тільки-но сформований, ще не освоївся в роботі, не організував вертикаль влади на місцях.

А на місцях, у східних і південних областях – підняли голови проросійські сили, так звана, п’ята колона, яка відкрито розпочала закликати перейти під юрисдикцію Росії, вчиняючи самосуди над євромайданівцями і вивішуючи триколірні прапори сусідньої держави. Однак російські шовіністичні яструби прорахувалися. Весь народ України на другий день вийшов у всіх областях на багатотисячні мітинги в підтримку уряду своєї держави, готові зі зброєю в руках захищати свою територію, свободу і суверенітет.

Захищати зі зброєю, а не палицями, якої, на жаль, у нас не має. Історія повторюється майже з точністю через сто років по тому. Я намагаюсь подати читачу лише факти, які виявляється, мають вперту річ.

У 1917 році на Україні також перемогла національна революція. Народ вибрав перший парламент – Центральну Раду на чолі з Михайлом Грушевським, секретарем – Володимиром Винниченком. Але як соціалісти вони відразу оголосили, що нам армії не потрібно, воювати ми ні з ким не збираємося, проголошуємо нейтралітет і т.п. У своїй програмі вони проголошували: «…скасування постійної армії і заміна її народною міліцією; вирішення справи війни референдумом…».

При цьому навіть видали три Універсали у яких відкрито закріпили, що Україна, «не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…», проголошує Українську Народну Республіку. Яке холуйське приниження зазомбованих малоросів!.. В 1917 році на одному із мітингів у Києві біля будинку М.Грушевського маси українських патріотів вигукували гасла: «Слава Україні!».

А її власник М.Грушевський відповідав: «Да здравствует демократическая Россия!». Але і цього виявилось замало для новоспеченої більшовицької влади. Ленін пояснював Каменеву: «Давайте мы, великороссы, проявим осторожность, терпение и т.п. и понемножку заберем опять в руки всех этих украинцев, латышей…».

І почав потихеньку забирати. Спочатку, 12 грудня 1917 року в м.Харкові Ленін організовує бутафорну із більшовиків-космополитів (п’ятої колони), так звану, радянську владу – «Рабоче-крестьянское правительство Украины». На кого це «правительство» могло спиратися? Лише на багнети російських більшовиків. Після нахабних ультиматумів до Центральної Ради, Ленін розпочинає відкриту агресію проти України.

Він направляє туди каральну армію під командуванням Серго Ордженікідзе, Антонова-Овсієнка, а потім полковника Муравйова. Чисельність їх була незначною, але і ту навалу червоних «босяків» не було кому зупинити, розбити і знищити. «Відсутність у Центральній Раді мілітарної сили,- писав член Центральної Ради П.Христюк,- щоб могла стати супроти війська Совітської Росії Народних Комісарів в поході проти самоопреділення України…» срияло створення хаосу, громадянської війни і руїни.

В умовах громадянської війни, наростаючої воєнної конфронтації з урядом Радянської Росії Центральна Рада робить останню спробу втримати владу своїм четвертим Універсалом. Вона проголошує 22 січня 1918 року незалежність Української Народної Республіки: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Нарешті розродилася ліберальна демократія України. Та час згаяно. Армія розпущена. Єдиного авторитетного Провідника нації – немає.

Без України голодна Росія не змогла втриматись довго і тому мертвою хваткою вчепилася за життєсполучну артерію свого сусіда. 15 січня 1918 року російський Радянський уряд (Раднарком) видає декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА). Запам’ятаймо: не 23 лютого, а 15 січня!
РСЧА насправді створена Леніним та Троцьким для вторгнення в Українську Народну Республіку, соціалістичну за змістом соціальних завдань і демократичну за свободою волевиявлення. Я не випадково виділив «вторгнення», бо це була пряма агресія, інтервенція у незалежну самостійну державу.

Загарбники поводилися як жорстокі окупанти. Перед їхніми «подвигами» бліднуть «заслуги» попередніх окупантів нашої Вітчизни: від Андрія Боголюбського і Петра 1-го до турків з татарами. Більшовицькі «брати» навіть не приховували мети – вони прагнули окупації України. «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины – нет России, - повторював Лейба Троцький агентам-агітаторам, яких відправляв для здійснення диверсійних актів. – Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней Советская власть, и мы с вами. Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши». Слова більшовицького комісара Троцького виголошені майже 100 років тому актуальні і на сьогоднішній день.

8 лютого 1918 року Муравйов вступив до Києва, де почався червоний терор.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

Діючи за соціалістичними гаслами, політики Центральної Ради в 1917 році перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема С. Петлюри і П.Скоропадського створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов’язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші). Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилося «згори». Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Фактично, це була зрада.

Голова Центральної Ради М. Грушевський був геніальним істориком, науковцем, проте далеким від реальної політики. Він у тиші кабінету міг ночами писати про події, які минули, але не міг швидко визначитись і рішуче діяти у щоденному і бурхливому житті. А воно вимагало стійкості, рішучості, волі і національної гордості, сміливості і впевненості у своїй правоті. Не в ті сани хлопці сіли…

Якби честолюбивий і гордий, шляхетний і мужній генерал П.Скоропадський не подав у відставку 26 грудня 1917 року, про що потім до кінця днів своїх жалкував, то його 60-тисячний кінний корпус легко міг відбити всі агресивні атаки російських агресорів. Тоді Україна пішла б іншим шляхом. Не було б і героїчних Крут, крові і руїни у громадянській війні. Не було б і «червоної окупації», і голодомору, і репресій 30-х років, і багато чого іншого. Україна тоді б мала розвиток як Польща і Фінляндія, Прибалтійські республіки тощо. Але в істориків не прийнято говорити в умовному часі: «якби» та «коли б»…

Фатальні помилки соціалістів Центральної Ради, а вірніше - зради, обернулися для України справжньою катастрофою. Уже пізніше С.Петлюра напише: «Не такі страшні московські воші, як українські гниди». А сучасний філософ і письменник Олесь Воля написав ще влучніше сказав: «Розумні слабаки – найпідступніші руйначі влади».

Сучасні «розумні слабаки», як президент П.Кравчук, Л.Кучма та два Віті, чи то цілеспрямовано, чи то з невігластва, як двієчники від історії, планомірно розвалювали та знищували боєздатність Збройних Сил України під виглядом, так званого, реформування. Україною правили ті, яким вона зовсім була не потрібна.

Складається враження, що наші екс-керманичі – були ніби резидентами іноземних розвідок, які робили все, щоб Україна втратила свою обороноздатність, щоб літаки не змогли піднятися в повітря, кораблі – вийти в море, ракети – влучати в ціль, а вояки - виконувати військовий обов’язок. Уже тепер, після перемоги Майдану, ми дізнаємося із ЗМІ, що навіть Міністерство оборони України очолювали громадяни… Росії.

На мою думку – це повинно кваліфікуватися, як справжній державний злочин. Знищувати у 90-х роках ядерний щит України, третьої країни світу за ядерним потенціалом, під гарантію безпеки… Росії. Можна було ліквідувати стратегічні ядерні боєголовки, але залишити хоч тактичні, для оборони, як стримуючий фактор. Так ні. Все порізали, все понищили. А що не змогли, то передали «братньому народу – Росії». Якщо уже вони забули свою історію, бо вчили її за «Кратким курсом історії КПРС», то де було РНБО, радники, підрадники, які повинні були нагадати першим особам держави прості і гіркі факти історії. Московщина ніколи для нас не була братом.

Починаючи з 1654 року відразу після Переяславської угоди, у всіх містах Гетьманської України почали насаджуватись московські гарнізони, які утримувались за рахунок місцевих жителів. На вимогу московського царя Петра 1-го Мазепа мусив відправляти тисячу козаків для будівництва на болотах Петербурга. А коли гетьман повстав проти деспотії і тиранії царя за свободу і незалежність України, був підданий анафемі і проведено небувалий терор проти козаків. Досить згадати столицю гетьманської держави Батурин, де вчинено справжній безпрецедентний геноцид проти мирного населення.

Історія є не тільки вчителька життя, а й та, що суворо карає за невивчені уроки. А уроки історії прості і повчальні.
Наші предки з молоком матері всмоктували природу істину, що «Свобода тримається на вістрі списа». Вони знали, що «береженого – Бог береже, а козака – шабля».

Ця древня мудрість була закладена в генах пращурів і передавалася з покоління в покоління. Тому, що знали: сильних поважають, а слабим співчувають. Бо сила Закону в тому, що він служить Силі. Отже, й порох завжди тримали сухим.
Про молодь – золотий фонд кожної нації, дбали особливо прискіпливо. Хлопчиків виховували в дусі лицарської відваги, охоронцями своєї землі. Тобто воїнами. Ініціації над ними проводили уже на третій день після народження, потім в три роки, сім і в шістнадцять.

Кожний юнак міг вправно фехтувати, влучно стріляти і «реп’яхом» на коні сидіти. А воїн – завжди належав до вищої касти у суспільстві (з чотирьох), який піднімався над шудрами і вайшами. Воїни-кшатрії стояли лише нижче брахманів-волхвів і жреців. Після фізичної і духовно-енергетичної досконалості деякі з них також могли перейти у стан брахманів.

Отже, щоб перейти до стану воїна, потрібні були неабиякі зусилля прикласти в психофізичному плані. Зате охороняти свою землю, Батьківщину – було найсвятішим обов’язком. З давніх-давен наші предки називали захисників батьківщини «Лицарями Сонця», «Лицарями Правди й Добра». Саме слово «лицар» розшифровується як «лице - Сонця», т. е. лиц-ар, що означає світлий, правдивий. Праведний шлях наших лицарів неодноразово розвіював орди шахраїв і лихварів, грабіжників і окупантів України. Тисячі лицарів стали національними героями. Про них складено безліч дум і пісень. Вони стали яскравими прикладами геройства і відваги для наступних поколінь. Тому що правдолюбство і правдоборство – ось їх першовизначні рушії.

Це князь Святослав-Хоробрий, якого по праву називали сучасники - Святославом-Завойовником. За висловом М. Грушевського, це був «козак на престолі». За його коротке князювання (939-973) Київська Русь простяглася від моря до моря. Як нині співаємо у Гімні: «Встанем браття всі до бою, від Сяну до Дону…». Варто було б путіним і К0 прочитати його біографію та дізнатись про військові звитяги київського князя, перш ніж розкривати рота про Крим та Севастополь.

Кожна вільна людина як у Київській Русі, так і в Козацькій республіці мала право носити зброю. Тільки раб був позбавлений такого привілею. Після зруйнування Катериною 11 Запорізької Січі було введено заборону на зброю, бо козаків-воїнів цариця намагалася перетворити в рабів-кріпаків.

Російські більшовики також ввели сувору заборону на особисту зброю. Свої репресивні органи – ЧК, ГПУ, НКВД, «красную гвардію» вони озброїли до зубів, які з перших днів жовтневого перевороту розпочали кроваві репресії проти власного народу. Таким чином, весь народ влада тримала у «ежових» рукавицях, перетворивши країну в «лагер», хоч і назвала соціалістичним.

Отже, народ – беззбройний, беззахисний від озброєних бандитів, грабіжників, окупантів, а влада в особі міліції, прокуратури і суддів не забезпечує їм повноцінного захисту. Тому народ України повстав за гідність і волю, за свободу і честь. Прикро і боляче було захисникам Майдану, коли їх, мирних мітенгувальників розстрілювали мов куріпок на полі, а вони не мали чим боронитись. З палицею та дерев’яним щитом проти вогнепальної зброї нічого не вдієш. А якби була і у майданівців відповідна зброя, то і жертв стільки не було. Тоді б подумали і самі «беркутята» та снайпери, чи варто їм захищати ті «золоті унітази», коли і вони можуть стати жертвою захисників євромайдану.

Тепер, коли Майдан переміг, коли Правда та Воля перемогла, коли почалася люстрація суспільства проти глобальної корупції, варто і нам повернутися до козацьких часів. Адже вся Україна була покозачена, в тому числі і Волинь. Козацька нація, найдивовижніша нація у світі,- за визначенням французького філософа і поета ХУ111 ст. Вольтера,- негайно повинна повернутися до витоків своїх пращурів, знову стати вільною і незалежною. А вільна людина – має право носити особисту зброю. Зброю, яка здатна захистити не тільки особу, а й свою хату, маму і Батьківщину від агресора і окупанта. Вся країна повинна стати армією, як це є уже у Швеції. В кожного дієздатного чоловіка під ліжком лежить автомат або кулемет, камуфляж і сталева каска.

Російська окупація у Криму знову розбудила у нас козацький дух предків. Тисячі добровольців пішли до військкоматів записуватись до лав Збройних сил України.
Нижче наведемо уривок з промови червоного комісара Льва Троцького, яка увійшла в історію як «Инструкция агитаторам коммунистам на Украине» виголошену ним у 1918році перед відправкою червоних опричників на Україну:

«Товарищи!

…Вы,… отправляетесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине… Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцу нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы.

Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны - каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою "самостийнисть" и живут - то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав…»

P.S.

02.03.2014

Київ. Збройні сили України приведені у повну бойову готовність. Відповідне рішення ухвалили в неділю на екстреному засіданні парламенту, яке пройшло в закритому режимі. Також Верховна Рада вимагає виведення російських військ з території України та закликає держави-гаранти і міжнародні організації захистити суверенітет та територіальну цілісність України. За словами в. о. президента Олександра Турчинова та прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, вони сподіваються на мирне вирішення конфлікту і докладають для цього усіх зусиль.

А поки що, ми гукаємо на всіх мітингах і площах: «Слава нації!».

У відповідь чуємо: «Смерть ворогам!».