Де межі прощення?

Я навчився прощати, нічого не забуваючи. Саме тому я залишився жити в країні, яка назвала мене особливо небезпечним державним злочинцем за моє таке просте і зрозуміле людське бажання говорити правду. Саме тому я легко, без підступаючої до горла ненависті, спілкуюся з людьми, які супроводжували на муки і смерть моїх тюремних товаришів Василя Стуса і Валерія Марченка.

Але у мого бажання та вміння прощати є межі, саме тому я не став підтримувати колишніх радянських політичних в'язнів Левка Лук'яненка та Євгена Пронюка в їх прагненні побачити президентом України генерала Марчука, який керував раніше тим самим « політичним» П'ятим управлінням КДБ.

Давно знаю: ненависть руйнівна. За кожним здійсненим актом відплати наступає наростаюча емоційна порожнеча. Вдоволена ненависть заважає жити. Але існує ілюзія: винуватець твого болю має бути покараний, тоді і твій біль стане легшим. На жаль, помста діє як наркотик, вимагає все більшого підвищення дози.

Кілька днів тому телевізійна камера зафіксувала епізод професійного полювання на кроликів. Добре екіпіровані люди з найсучаснішою стрілецькою зброєю і дорогими оптичними прицілами стріляли по мішенях, що повільно рухалися. По беззбройних мішенях. Це були не кролики. Люди. Славне було полювання, близько ста уражень за день. Побачивши на екрані телевізора тільки один епізод відстрілу неозброєних людей, я зрозумів: прощати не можна. Держава, що практикує такі «виховні» відстріли меншості з метою корекції поведінки більшості, є злочинною державою. Президент, який очолює таку державу, не має права на прощення.

Давно сказано: якщо існує суспільний устрій, що потребує злочинців для виконання особливих завдань, можна бути впевненим, що такі злочинці завжди знайдуться. Тим більше, в посттоталітарній країні, що зберегла традицію державного заохочення «особіста » (тюремного ката, байдужого до об'єкта снайпера та їм подібним).

Але я знаю й таке: цей президент був висвячений у владу половиною населення моєї країни. Що з того, що я за нього свій голос не віддав... Мої співгромадяни захотіли зробити його президентом. А він, наш президент, зробив частину моїх співгромадян професійними мисливцями, що влучно стріляють по рухомій мішені. По будь-якій мішені.

Моральна інфляція - природний закон деспотизму. Випадково, незаслужено отримана незалежність мало змінила нас. Сьогодні я знаю: монополія деспотичної влади не може бути усунена частково. Вчора це здавалося мені можливим.

Жорстокість суспільної системи багато в чому залежить від того, якою мірою люди, що у ній живуть, переконані в її жорстокості. Ми, жителі Києва, Врадіївки та Львова сьогодні в цьому переконані. На відміну від деяких інших наших співгромадян, ми також переконані в тому, що не слід замінювати критерії моралі холодними критеріями користі.

У зв'язку з цим я задаю собі питання, яке раніше для мене не існувало: де межі прощення? Ні-ні, я не буду просити відповіді у генерального прокурора країни, у первосвященика церкви, у глави державного комітету з суспільної моралі, що аж ніяк не є антиподом «Беркута»...

Я повинен відповісти на це питання самостійно. Чітко розуміючи: ненависть справді руйнівна. І ще: помста - нице почуття. І таке: в моїй країні все ще жива традиція плазування і страху.

Де ж вони, межі прощення? Або інакше, мовою філософії: як практикувати терпимість по відношенню до поглядів і вчинків нетерпимості?

***

Мені не було страшно в дні протистояння Майдану і авторитарної влади. Хоча я й не вірив у швидку перемогу справедливості і законності. Я бачив, як змінюється моя країна, мій народ. Було ясно: колишній режим йде. Болісно, агресивно, криваво. Переміг Майдан. Не політики, що присмокталися до нього.

Сьогодні мені страшно. Все ті ж нікчеми, що забрехались, визначають майбутнє моєї країни. Все ті ж різноманітні депутати, стурбовані лише одним - своєю особистою участю в майбутніх виборах. Мстиві, аморальні нікчеми, легко і просто присмокталися до чужої перемоги. Гіркої перемоги, де в плямах крові на асфальті і бруківці не було ні краплі депутатської крові.

Марна перемога? Даремно віддані життя? Судячи з того, що відбувається в парламенті, все саме так. Гірко і страшно. Виниклі з політичного небуття Рудьковський і Ляшко, Фаріон і Мартинюк знову визначають майбутнє моєї країни. Страшне, гірке майбутнє.

Семен Глузман, правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, президент Асоціації психіатрів України, колишній учасник ініціативи “Першого грудня» (до грудня 2012 р.).

Джерело: zaxid.net