День, про який ми не задумуємося

3 травня в усьому світі відзначають Всесвітній день свободи преси. На жаль, про цей день, який по праву можна вважати професійним святом журналістів, не знають навіть самі працівники медіа. А в Україні День журналіста помпезно святкують 6 червня – з нагородами, грамотами, преміями від тієї ж влади, яку повинні контролювати медіа. Як зазначає журналіст «Української правди» Сергій Лещенко, це приблизно те саме, що м'ясник мав би вітати корову з Днем яловичини.

За інформацією Вікіпедії, Всесвітній день свободи преси відзначають щорічно з ініціативи представників незалежної преси країн Африки, його схвалила Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО). Дату 3 травня обрано не випадково. Саме цього дня 1991 року в столиці Намібії представники незалежної преси країн Африки підписали Віндхукську декларацію, у якій містився заклик до урядів держав світу забезпечувати свободу преси та її демократичний характер. У декларації підкреслювалося, що найважливішою складовою частиною будь-якого демократичного суспільства є вільна, плюралістична й незалежна преса.

Що ж ми маємо в Україні? Спроби цензури, тиску на ЗМІ, які обстоюють думку, відмінну від думки влади, самоцензуру журналістів. І що глибше опускатися з центру в райони, то ці речі стають більш вираженими, навіть гіпертрофованими.

Ось нещодавно Freedom House «порадувала», що 2011 року Україна опустилася в рейтингу свободи преси на дев’ять позицій і тепер посідає 130 місце зі 197, розділяючи його з Південним Суданом. Поки що Україна входить до групи держав з частково вільним станом свободи преси, проте займає в цій групі останні позиції. А тому якщо тиск чинної влади на медіа і далі триватиме, то 2012 року можемо опинитися й у групі країн, де, на думку Freedom House, свободи преси нема.

Волинські реалії журналістики, напевно, є зрізом стану самого суспільства. Бракує не лише цехової солідарності, як, приміром, у медиків чи в таксистів, бракує поваги до колег. Типовими є конфлікти по лінії «молоді журналісти – журналісти старшого покоління». Замість старшим колегам вчитися мобільності й новітніх підходів, а молодшим – життєвої мудрості та вміння побачити глибину проблеми, звинувачують одні одних у непрофесіоналізмі.

Можна сподіватися, що журналіста підтримає лише рідна редакція, рідше – неформальні міжредакційні об’єднання. В інших випадках підтримка зводиться до дулі в кишені або відстороненого споглядання проблеми.

Так, кожне ЗМІ має власника, інтереси якого так чи інакше мусить враховувати в редакційній політиці. Можливо, зараз прозвучать у мій бік звинувачення в тому, що журналіст має бути незалежним і не зважати на інтереси власника. Проте ми живемо не в Данії, Нідерландах чи Німеччині, де підтримка медіа середнім класом формувалася десятиліттями. Ми живемо в українських реаліях, на які треба робити поправку. Це не означає, що до незалежності прагнути не варто. Але, як зазначає політолог Сергій Рябов, «незалежність – це вільний вибір своєї залежності». Тому об’єктивно завжди будуть фактори, які журналістові доведеться враховувати.

Водночас має бути межа компромісу журналіста зі своєю совістю. І що вища ця планка, то краще для суспільства. Якщо такої межі немає, тоді варто назватися політтехнологом й жити з чогось іншого.

Як пише волинський журналіст Ігор Чуб, ми не «шості-нуль-шості»! Чи все-таки наше свято 6 червня?

Андрій ЛУЧИК, редактор «Хронік Любарта»