Одна ніч у Самообороні міста Луцька

21.02.2014

Я люблю своє місто. Я бачив багато країн, гарних і розвинених затишних міст. Але я люблю Луцьк. Сьогодні я не міг залишитись осторонь, і буду вночі охороняти своє місто. Сьогодні буду охороняти сон брата, його дружини і донечки, багатьох інших знайомих та незнайомих мені людей.

Чергувати випадає із такими ж хлопцями із Самооборони та Ванею, слідчим карного розшуку. Наш район – це вулиці Грушевського та Перемоги. Захищені ми одним бронежилетом та кийками внутрішніх військ, які ті напередодні добровільно здали народу.

21.00 – перший дзвінок на телефон екстреного виклику 102. Причина: жінка викликає міліцію, тому що чоловік не впускає її додому. Назвали вулицю, квартира 47.

Включаю GPS у телефоні, йдемо за адресою. А ось і будинок, п’ятий поверх, якраз навпроти вікон мого брата.

Нас зустрічає жінка. П’яна жінка… Вона заявляє, що чоловік не пускає її додому, до дітей. На стукіт у двері відчиняють швидко. В квартирі досить голосно лунає музика, а в дверях, посміхаючись, стоїть молодий п’яний хлопець двадцяти семи років.

Наш із Самооборони впізнає у ньому свого доброго друга. З цікавістю спостерігаю, як вони вітаються «по-братському», обнімаючись, кулак в кулак, виясняють «що за проблеми тут в тебе». В цей момент із-за дверей тихенько висуваються маленькі носики, з’являються двоє діток – дівчинка двох і хлопчик чотирьох років. В душі перший раз «йокнуло».

Згадав. Діти… У мене теж діти. Виховна розмова швидко закінчується, і чоловік запевняє, що все залагодить, прогуляється у дворі, провітриться. Ваня серйозно дивиться на молоде подружжя.

Рухаємось до вокзалу, оскільки необхідно перевірити інформацію про прибуття «тітушок» поїздом з Ковеля. Проходимо 500 метрів і знову виклик. Квартира 47. Знову хтось когось не впускає. Розділяємось: троє ідуть на вокзал, а ми з міліціонером повертаємось до «знайомого». Жінка чекає нас на вулиці, в одній футболці. Холодно, один градус вище нуля.

Піднімаємось у квартиру, і я прошу дозволу зайти. Хрущовка. Як здали після будівництва, так і ремонт не робили: фарба скрізь облуплена, лінолеум в дірках. Навпроти кімната, яка одночасно служить і татовим кабінетом, і дитячою. В ній стоїть комп’ютер, з якого голосно лунає музика, на підлозі близько десятка м’яких іграшок, серед яких спить ще якийсь п’яний чоловік. В залі, як в орендованій квартирі, стоїть сервант і чашки від мами.

Зазирнув у кухню: на підлозі бруд не менше сантиметра, немитий посуд стоїть у важких тазах прямо на підлозі. Босоніж вбігає дівчинка, я хочу її перехопити, але ж… Таке палке бажання взагалі її забрати звідси, від цього бруду і перегару, але ж... Після короткої розмови приймаємо рішення забрати чоловіка з собою на чергування, щоб провітрився. Підсміхуючись, хлопець іде за нами під голосні прокльони жінки.

На вулиці виникає наш перший політичний конфлікт: п’яний чоловік звинувачує нас в тому, що працюємо на Америку. Тепер ми усміхаємось, мовчки в думках з Миколою-афганцем рахуємо отримані гроші від ЦРУ. На вокзалі ми зустрілись з нашими хлопцями і разом знайомимось із «шерифом» вокзалу, щирою і усміхненою людиною, яка пропонує нам дуже смачну каву. Дівчата-касири запитують, яке у мене звання, на що я зі сміхом відповідаю – підприємець.

Повз нас проходить чоловік сорока п’яти років, поспішає на другий поверх. На наше запитання, куди він направляється, відповідає: «На кудикіну гору». На моє зауваження, що треба бути більш ввічливим з незнайомими людьми, на диво зупиняється і відповідає, що направляється в готель на другому поверсі, бо там проживає наразі. Я його проводжаю до номеру. Незнайомець постійно оглядається, потім раптово зупиняється і запитує: «Хочеш зарізати?».

Він дихає на мене легким алкогольним перегаром. Дядько, дрібний бізнесмен з Дніпропетровська, впевнено заявляє мені, що у нас в місті анархія, що немає ніякої влади. Спокійно йому відповідаю, що зараз влада – це наш Микола, «Свєтік» і я. Ми влада, та ще й така, що взяток не бере і не п’є. Розвертаюсь і йду, а наздоганяють мене слова, що Біблію треба більше читати.

2.00 – Усі заходимо в кабінет вокзальної міліції. Працює телевізор, «5 канал» повідомляє, що в Києві працює снайпер з СВД. Микола пояснює нам, як працюють «п’ятірки» силовиків на чолі зі снайпером, які калібри у автоматів. Про калібри мені не цікаво слухати. Я бачу кров. Багато крові. Гинуть люди. Гинуть українці…

Знову виклик, потрібна підтримка автопатрулю біля магазину «Кутовий». Взагалі, ми здійснюємо чергування пішки, але зараз найближче до вказаного місця. Тому швидко сідаємо в мою машину і вперед. Під’їжджаємо до стадіону, бачу хлопця, які втікає до «Променя». Ваня швидко починає командувати: зупиняти машину не поруч, на об’їхати на 20 метрів вперед. Педаль гальма до підлоги, втікач різко падає на капот і Ваня «бере» його. Під’їхали ще машини патрулю.

Працівники міліції обшукують хлопця і знаходять в його рукаві газовий ключ, а в кишенях ще якісь незрозумілі гачки. Дивлюсь на них, молоді і гарні хлопці. Відвозять затриманих у міський відділок міліції. А ми повертаємось на вокзал. Знесилено сідаю на лавку, ноги незвично гудуть. Хлопці тихо розказують непристойні анекдоти, щоб не розбудити кількох пасажирів. Ваня тихенько підходить до мужчини навпроти. Прислухаюсь.

- Коля, ти знову п’яний. Йди спати додому. В тебе така гарна донечка.

- Дві – тихо, зітхаючи, каже чоловік.

Згадую своїх дітей, діток в квартирі 47…

4.30 – Роз’їжджаємось додому. Ваня їде на роботу писати рапорт про минувшу ніч. Прощаємось.

Вдома буджу дружину, бо забув вдома ключі. Роздягаюсь, йду спати. Син голосно сопить в своєму ліжечку. Маленька доця лежить між мною та мамою.

Торкаюсь губами до її лобика, а здається що торкаюсь губами до дітей з 47 квартири, доньки брата, хворих діток працівниці з роботи, маленькому сину сестри з Курська… Я охороняю вас сьогодні, бережу ваш сон… Я – Українець.