Дуля в кишені

Як показують соцопитування, з-поміж державих органів та соціальних інституцій сякою-такою довірою серед народу користується хіба що Церква. Що, зважаючи на заяви одіозних служителів культу, саме по собі теж дивно.

Хоча - з якого боку подивитися. З огляду на перебування за радянських часів під фактичною забороною, гоніння на священиків і навіть на цілі конфесії, оголошення їх поза законом - цілком зрозуміло. Не заплямували себе святі отці, під утисками і навіть у підпіллі справляючи культові відправи.

Хрестили малих (і великих), вінчали, відспівували. Сповідали - й берегли таємницю сповіді.

Але ж були й інші, таке собі священицтво "на довірі". Про людське око - в церкві, а за сумісництвом - у геть іншій структурі. На півставки, чи як? Та Бог їм суддя! Совість у кожного своя, хай собі зі своєю самі й розбираються.

Довіряють люди Церкві - хвалити Бога! Бо ж більше вірити нікому, та й похвалити...

Зараз, коли говорять: посада - за сало, мають на увазі сьогодення. От раніше, мовляв, все було чесно. Наверх просувалися кращі. Професійніші, порядніші. Дозвольте засумніватися.

На перший погляд, соціальних фільтрів дійсно було багато. Виховання, освіта. Ініціативність. Участь у художній самодіяльності й гра в футбол "за ЖЕК" чи "за АТП".

І що, в результаті керівну посаду дійсно здобував найдостойніший? От прямо завжди-завжди?

А куди ж дівався син директора бази (тієї самої, де "всякий імпорт" і "дефіцит")? Зять голови профспілки? Кум начальника тресту? Хіба сиділи вони всі десь у конторах, рахували надої молока і тонни виплавленої сталі? Може, власноруч доїли чи плавили?

Вірите? Напевно, були й такі. Але переважна більшість влаштовувалася сама й прилаштовувала "своїх" на теплі місця. Щоб і зарплатою не обіжений був, і люди з повагою - як ідуть, то щось і несуть. І відпустка не в селі у тещі, а в який хоч би Кисловодськ. А то й у саму Болгарію!

Не часто, звісно, але ж перепадало!..Звичайно, хтось сумлінно працював на своєму місці, план виконував, звіти-папірці всякі.

Але значна частина "кар'єрно зростала". Ні в чому особливо не розбираючися, нічим занадто не переймаючися. В мутній водичці, як відомо, наверх піна спливає. А тому головне - лояльність.

А її й купити можна. Або зімітувати. Як і бурхливу діяльність, до речі.

А що ж видати за результат? Найпростіше – папірець. А що в папірці? А там вказано, кому що можна. Чи не можна. Чи навіть треба.

Якість цих приписів недаремно і тоді, й зараз викликала й викликає ВЕ-Е-ЛИКИЙ сумнів. Не в останню чергу й тому, що зрозуміло: взагалі-то не можна, але якщо дуже хочеться…залежно від обставин: схитрувати, трохи доплатити, домовитися, з ким треба. Або й просто проігнорувати, маючи на увазі лише власний інтерес.

От так і досі живемо. Тримаючи дулю в кишені.

Одні (і не завжди найрозумніші) пишуть закони, наперед залишаючи в них шпаринку для себе і прекрасно розуміючи, що сумлінно виконувати їх навряд чи хтось буде. А ті, інші, для кого ці закони, по ідеї, і створюються, теж не сильно з цього приводу переймаються.

Проте є правила, які ніяким ігнором не подолати і владним рішенням не відмінити. І навіть не про совість зараз, а про елементарні закони природи. Прорубуєш арку в несучій стіні - обвалюється півбудинку. Виходиш на червоне світло на дорогу - опиняєшся в лікарні. Це в кращому випадку. Ще приклади наводити потрібно?

От як би так все влаштувати, щоб закони були логічні й несуперечливі? А громадяни законослухняні й відповідальні? А контролюючі органи професійні й принципові? А суди чесні й неупереджені? А...ой, щось я задрімала, напевно...Насниться ж таке!