"У снігах" Василя Портяка

«Він знав свої гори, свій ґрунт, який скуповував усе життя морг до моргу, худобу на нім, знав коляду на Різдво, паску на Великдень і полонинський хід на Юрія. Про москалів Онуфрій не знав».

На днях мені порекомендували прочитати збірку новел Василя Портяка «У снігах». Там всього вісім новел і я вже себе налаштувала, що швидко прочитаю. Але не так все сталося, як гадалося. Довелося перечитувати двічі, настільки було важко переосмислити прочитане відразу.



Коротко і сильно. Недаремно ця збірка претендувала на Шевченківську премію. А письменника називають майстром малих форм. Ще зі школи можемо пригадати твори майстра психологічної новели Василя Стефаника, який глибоко переживав і пропускав крізь себе кожне слово, кожне речення, кожну написану ним історію. Часто повторював: «І все, що я писав, мене боліло». Те саме можу сказати і про Василя Портяка, це досить відчутно при прочитанні. Пронизує внутрішнім болем. Трагізмом. Кожен опис, діалог передає масу емоцій і той світ, в якому живуть герої, стає твоїм світом. Ти ніби бачиш все на власні очі, але допомогти не можеш. Співвідчуваєш та співпереживаєш. Те, про що пише Василь Портяк, йому надзвичайно близьке. Це події XX століття, у часи якого зростав, в якому були убиті батько і рідні дядьки тільки за те, що захищали рідну землю від радянських окупантів. Генетична пам’ять прокидається і в читача.

Тема УПА та «псів режиму» – основна тема новел цієї збірки. А ще там багато любові та людяності, без яких світ би не міг існувати. Як і без дітей та їх невинного погляду на життя. Нещасні бідні діти, від яких все ж віє світлом та добром.

Екзистенційність піднятих проблеми, експресіонізм, метафоричність, поетичність – все це є у збірці. Написана мовою, яку ще і досі можна почути у карпатському селі. А в тій мові – душа народу.

Емоційна напруженість, роздуми про свободу, життя, смерть. Сила болю, від якої стискається серце. Тривога. Їх неможливо осягнути відразу. Моментами я плакала, а образ сина дяка чи шестирічного хлопчика, який на мертвому тілі упізнав каптурики, які в’язала його мама таткові, який був ніби-то на Донбасі, а насправді воював в УПА; дівчина, яка свідомо лягає на гранату, тільки би її не збезчестив солдат; вагітна жінка, яку у живіт б’є озвірілий солдат - залишаться у пам’яті на все життя.

«Давали в школі одежину бідним і з багатодітних, хотіли і йому фуфаєчку дати, але чоловік з району вчув, що син дяка і заказав то».

«На Ільцях сеї ночі завісили Йвасюка, а з Прислопа дві родини в Сибір загриміли».

«Світу! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться…».

«Від дорослих чув, що солдати – «совіти», а в лісі – «наші хлопці».

«Він, падло, навєрно, нарочно ліг лицем на гранату – сказав Федьо. – Тепер попробуй вищітай родствєнніків».

Та слід завжди пам’ятати, що «минає світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває».

Новели Василя Портяка показують, що не все було однозначно і всі істини досить відносні. Своїм приходилося здавати своїх: радіохвилі приймача, снодійне у їжу. Солдат Леван виявився набагато людянішим за українця-односельчанина Федя. Слова дяка дзвенять у вухах, вночі - одні, а вдень -інші. Феномен УПА і досі добре не вивчений і навряд чи це вже зараз вдасться зробити. Але і там були різні люди, не завжди ідейні.

Не все так просто - ось про що пише Василь Портяк. І я з ним повністю згідна.

Але вірю, що ті безвинні люди, які віддали своє життя за незалежність України, на небесах!!!