Сашко Положинський: «У рідному Луцьку дихається легше»

Нещодавно гурт «Тартак», який має луцьке коріння, відсвяткував своє 15-річчя. Цьогоріч колектив презентував новий, вже сьомий за ліком, альбом.

Однак лідера гурту Сашка Положинського цікавить не лише власна творчість. Він – один із небагатьох відомих українських музикантів, який завше висловлює свою патріотичну позицію.

Про політику, вибори та рідний Луцьк – у інтерв’ю ВолиньPost із Сашком Положинським напередодні концерту «Тартака» в Луцьку.

– Тебе нещодавно зарахували до рейтингу найвпливовіших людей Волині…

– Я ще й опинився у хорошій компанії – між Жулинським і Кривицьким.

– Так точно, але, схоже, ти маєш іншу думку з цього приводу…

– Усі подібні рейтинги – це або вкрай умовно, або вкрай суб’єктивно. Не думаю, що більшість людей, які увійшли до цієї сотні, дійсно здатні на щось серйозно впливати в цій області. Це стосується і мене.

Насправді є дуже багато речей, на які я хотів би мати змогу впливати. На жаль, я не відчуваю цієї впливовості. Так, є люди, які ставляться до мене з повагою, є люди, яким цікаво почути мою думку, є люди, які завжди готові висловити мені свою підтримку чи прихильність, інколи подяку. Але мій власний досвід показує, що коли доходить до якихось конкретних справ, то це все десь зникає.

– Хто сьогодні насправді робить погоду на Волині, в Луцьку?

– Я не дуже слідкую за усім цим. Але, звісно, завжди впливовими є люди, які знаходяться при владі. А люди, які поза владою, поки що не беруться впливати, хоча можуть. Люди можуть впливати, лише об’єднавши зусилля.

– Як часто ти буваєш у Луцьку?

– Як вийде. Зазвичай, якщо є концерти у Західній Україні, то намагаюсь заїхати до Луцька. Все-таки тут живуть мої батьки. І враховуючи те, що моя сестра мешкає за кордоном, то я змушений за двох відвідувати маму і тата. І це не якась важка повинність, бувати у батьків – неймовірна приємність. У нас прекрасні стосунки. До того ж я дуже люблю, як мама готує. Та і я намагаюсь робить батькам приємності – чи то добрим словом, чи то подарунком, чи то допомогою по господарству. Тобто найперше в Луцьк їду до батьків.

Але так само маю тут і друзів. Бачусь з ними. Мені у Луцьку добре. Мені тут комфортно, затишно. І якщо немаю нагальних справ, то можу приїхати до Луцька і побути тут. Влітку це гарно поєднується із відвідинами озер, восени – на гриби можна з’їздити, і на риболовлю мене іноді батько може витягти.

А ще я люблю місцеве повітря, тому що повітря у Києві, на жаль, не дає можливості надихатися, як слід. А на Волині я дихаю із задоволенням. У рідному Луцьку дихається легше.

Я себе киянином не вважаю, хоча мешкаю там з 99-го року. І прописка у мене київська, і квартира є.

– Наше місто змінюється?

– Змінюється, але, на жаль, не на краще. Я дуже вболіваю за Луцьк. Якщо у нас зроблять хоча б щось одне, за що не соромно, то натомість зроблять десять справ, за які соромно.

Ось, наприклад, той дитячий майданчик у центрі міста. Для чого він? Краще зробили б на місці фонтану скейт-парк. Молодь там постійно тусувалась і нині тусується. Це було б дуже сучасно. Це один із прикладів.

Я гуляю містом і помічаю, як асфальт тріскається, дороги ніби і латаються, але відразу псуються. От нещодавно ж тільки зробили відрізок дороги на вулиці Шевченка. Вже вона далеко не така, як у перші тижні.

Побачив якось дев’ятиповерхівку, яка стоїть за істфаком, і потішився, як її гарно пофарбували. Але невдовзі зустрів однокласника, який у тому будинку мешкає, і дізнався, що то є насправді. На жаль, це не початок загальноміської програми, це один-єдиний винятковий випадок.

Мені прикро дивитися, на що перетворився парк Ворошилова, що біля дитячої залізниці. Там ми колись дуже багато часу проводили. Зараз все таке жалюгідне, запущене, бідове.

– А в культурному плані?

– Я періодично потрапляю на якісь концерти і помічаю непоганих музикантів. Але загальне враження таке: добре, що є, добре, що намагаються щось робити, але, звичайно, є над чим працювати.

Не бачу я тут того руху, який був колись. Можливо, він є, але просто проходить повз мене. Здається, те, що є зараз, дещо не дотягує до того, що було колись. Але, мабуть, я сьогодні просто дивлюсь на це іншими очима.

Іноді в мене прокидається бажання їхати в Луцьк, мутити тут якийсь рок-клуб, створювати якийсь рух. Але такі ідеї зникають так само швидко, як і народжуються.

– Де в Луцьку тебе можна побачити?

– З друзями здебільшого зустрічаюсь на приватній території. Часто буваю у клубі «Оболонь», тут багатьох знаю, вважаю цей заклад рідним. У «Майдані» був усього кілька разів, хоча наш концерт там пройшов досить успішно. Можу піти боулінг пограти, у кіно сходити. Якось навіть з племінниками на картингах катався.

Але найкращий відпочинок у Луцьку для мене – це прогулятися містом, коли гарна погода.

– Чула, ніби ти маєш давній конфлікт із директором луцького Палацу культури Юрієм Войнаровським. Він і досі не радий, коли «Тартак» має в Луцьку концерти?

– Я би не назвав це конфліктом. Сам я спілкувався з Войнаровським дуже-дуже давно. Просто одного разу, коли в Луцьку організовувався концерт чи то до Дня міста, чи то до Дня Незалежності, гурт «Тартак» з подачі Войнаровського не захотіли бачити, мовляв, це нецікаво. Так принаймні мені переповіли. Я вже, якщо чесно, й забув цю ситуацію. Але тоді це було дуже показово і неприємно. Та й я не злопам’ятна людина. Можу, звісно, позлитись, але недовго.

– Лучанин Положинський ніколи не думав присвятити пісню Луцьку?

– Одна задумка в мене є. І я навіть думав, що якщо вже це робити, то не тільки одному, а спільно з «ФлайzZzою», ще з кимось. Думав навіть, можливо, Муху (Андрій Самойло – гітарист гурту «Бумбокс», – ред.) залучити при всіх наших особистих «симпатіях». Але така пісня поки не визріла. Не факт, що вона взагалі вдасться. Але хотілося б.

– Я бачила тебе на першому «Бандерштаті». Ти був і минулоріч. Варто проводити таке дійство?

– Люди, які організовують фестиваль, в праві наповнювати його таким змістом, як вважають за правильне. У «Бандерштаті» бачу багато хорошого, але є речі, які мені конкретно не подобаються. Найперше – назва. Особисто для мене «Бандерштат» асоціюється із піснею Братів Гадюкіних «Ми хлопці з Бандерштату». Це не луцька команда, і співали вони точно не про Луцьк. Я би зрозумів таку назву, якби фестиваль був мігруючим.

До речі, нещодавно «Бандерштат» мені виліз боком, бо одним із аргументів небажання бачити гурт «Тартак» у Любліні стало те, що ми виступали на фестивалі «Бандерштат», який нібито прославляє Степана Бандеру. Хоча насправді цей фестиваль прославляє не тільки його.

Для мене особисто Бандера не є таким символом українського націоналізму, як для багатьох інших. Мої симпатії на боці Шухевича, бо він для мене більш зрозуміла постать, ніж Бандера. У тому, що робив і як робив Бандера є дуже багато знаків запитання.

Більше того, я думаю, що такі діячі українського опору, як Степан Бандера і Симон Петлюра, значною мірою завдячують своїй популярності своїм ворогам та власним прізвищам. Радянська пропаганда вправно вхопилась за ці прізвища, які й так несуть у собі прихований негатив, і гарно розпіарила ці два імені. Петлюра – петля, Бандера – банда. Цілком ймовірно, що якби не радянські органи держбезпеки, то ці імена сьогодні б не звучали так гучно.

– Яка була перша реакція, коли ти дізнався, що «Тартак» не раді бачити у Любліні?

– Чесно кажучи, мене дуже розчарували поляки. До цього моменту я вважав Польщу більш-менш адекватним стратегічним партнером України серед усіх наших сусідів. Це країна, з якою можна було вести рівноцінний діалог. Мені здавалось, що поляки завжди демонстрували бажання знайти з Україною спільну мову, зблизитись, плідно співпрацювати на паритетних началах.

Але зараз я дещо змінив свою думку. Це стало для мене досить неприємним розчаруванням. І якщо раніше ми любили у Польщі виступати, хоча й робили це нечасто, то зараз у мене нема особливого бажання їхати туди з концертами.

– Але влада Любліна наче запевнила, що ще запросить «Тартак». Може, не все так погано?

– Обіцянка-цяцянка. Я надто багато обіцянок наслухався у своєму житті. Та й нам дуже хотілось виступити саме на цьому фестивалі. Ми сумлінно поставились до цього запрошення. До речі, на цей фестиваль нас запрошували вже вдруге, але минулого разу довелось відміняти дійство через загибель президента і багатьох посадовців у авіакатастрофі. Але претензій у нас до поляків немає, бо вони попередили заздалегідь.

– Покращення життя вже сьогодні відчуваєш чи настрій революційний?

– Мої революційні настрої живуть у мені десь приблизно з 2005 року, коли я переосмислив поняття революції. З того часу вони то закипали, то стихали, але були і є досі. А те, якою повинна бути сучасна революція я не готовий чітко сформулювати.

Насправді не штука знищити те, що є. Набагато важливіше зрозуміти, як творити нове. Поки я не знаю, як це робити, шукаю відповіді на ці запитання.

І питання не в протестах. Бо підняти людей на бунт, мені здається, не так уже й важко. Але протест заради протесту – це дурниця. Вийти і сказати, що влада погана, дуже просто. А пояснити, чому вона погана, якою вона повинна бути і хто має бути при владі – набагато складніше.

Якщо й виходити на революцію, то я хочу розуміти, хто після цього прийде до влади. У 2004 році, коли я як артист значну частину часу проводив біля сцени, бачив, кого і скільки було біля Ющенка в перші дні і кого і скільки стало в останні дні. Дуже багатьох людей мені б не хотілося там бачити. Більше того, багатьох я би й близько туди не підпустив. А коли вже почалась штовханина на сцені, коли почали ділити місця, хто ближче до вождя стоятиме на сцені, то вже тоді мені стало все більш-менш зрозуміло. Але в мені ще тоді жила наївна надія, що народ уже не дасть себе обманути.

– Сьогодні уже й не хочеться обирати з двох зол менше…

– Моє сумління не дозволяє мені голосувати за менше зло. Краще голосувати проти всіх, щоби зло, маленьке чи велике, знало, що є активні люди, які готові проти зла голосувати. Якщо ти голосуєш, скажімо, проти двох кандидатів, меншого і більшого зла, то ти голосуєш проти зла взагалі. Якщо ж ти голосуєш за менше зло, то ти все одно на стороні зла. Ось така моя позиція. Принаймні зараз.

– Ти вже думав, за кого голосуватимеш на виборах? І чи взагалі підеш на них?

– Я ще просто не знаю, що там криється за цими виборами. Я не дуже орієнтуюсь поки. Звісно, за комуністів, Литвинів чи Партію регіонів я ніколи не голосував і голосувати не буду. А стосовно КОДу, то там є надто багато людей, яких я вважаю злом, хоча там є і хороші люди. Але довіри до цього умовного об’єднання в мене немає.

На останніх кількох виборах я голосував за «Свободу». І робив це принципово. На зло всім іншим. Приблизно так це можна назвати. Тобто, голосуючи за «Свободу», я фактично голосував проти всіх інших. Але, на жаль, віру у себе «Свобода» поступово вбиває.

– Чому?

– Я не бачу змін там, де при владі «свободівці». Я не кажу, що «Свобода» погана. Я просто не вірю, що вона здатна змінювати на краще життя тих людей, які голосують за неї. Я продовжую брати участь у «свободівських» акціях, лишаюсь їхнім симпатиком, але я чекаю від «Свободи» підтвердження того, що вони на щось здатні. На жаль, поки цього немає.

Розмовляла Ірина КАЧАН (ВолиньPost)

Фото Володимира Шурубури зі сторінки Олександра Положинського у Facebook.

Довідка

Олександр Положинський народився 28 травня 1972 року у Луцьку. Освіта – вища економічна (економічний факультет Луцького державного технічного університету) та військовий інтернат у Львові.

У 1996 році заснував музичний колектив «Тартак», який сьогодні має сім альбомів: «Демо графічний вибух» (2001), «Система нервів» (2003), «Музичний лист щастя» (2004), «Гуляйгород» (2005), «Сльози та соплі» (2006), «Опір матеріалів» (2010), «Сімка» (2012).
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.