Олександр Свирида: «Хто знає, як стати мільйонером – той стає»

Один з «батьків» «Торчин продукту» Олександр Свирида запевняє, що нині живе за рахунок вдалого продажу акцій компанії Nestle. Без сумніву, він – найуспішніший з піонерів волинського підприємництва, адже бізнес–формулу «створив–розвинув–продав» зумів втілити до кінця.

Чи можна сказати так про Свириду–політика? Був нардепом, був заступником міністра фінансів. Сьогодні – один з вісімдесяти депутатів Волинської обласної ради. Проте і попередні «кульбіти» його біографії, і риси характеру Свириди наштовхують на думку, що його політична кар’єра поки що піку не пройшла…

Про інтуїцію у бізнесі, часи Кучми і режим Януковича, вибори до Верховної Ради та непорядок в рядах опозиції – розмова з Олександром Свиридою.

Я ХОЧУ БУТИ КАНДИДАТОМ ВІД ОПОЗИЦІЇ ПО ЛУЦЬКУ

– Вас, виявляється, нелегко піймати в Луцьку. Ви багато часу проводите у столиці. У вас там бізнес, політичні питання чи, можливо, весняний «шопінг»?

– Ні, у більшості це приватні питання. Трішки бізнесу, але у більшості приватні питання. Лише останнім часом я часто їжджу до Києва.

– Ваше ім’я вже перестали асоціювати з бізнесом.

– Це правда, я бізнесом практично не займаюся.

– Від чого залежать ваші плани на цьогорічні вибори до Верховної Ради? Будете висувати свою кандидатуру?

– Я у свій час, приблизно рік тому, сказав: якщо складеться ситуація, і мене підтримають, то я можу піти по мажоритарному окрузі міста Луцька. Але мусить бути певний збіг обставин.

Ми бачимо, яка політична ситуація в державі і на скільки повинні сконцентруватися люди і їх політичні представники (лідери опозиції) для того, аби діючу владу законно усунути від влади.

Тут багатьом доведеться зменшити свої амбіції, не рватися у бій, якщо не складається ситуація. Ми повинні вийти на формат погоджених представників від опозиції.

Конкуренції між ними не повинно бути. Вони повинні на собі консолідувати всі голоси, які в більшій мірі цю владу не люблять, ненавидять або розчарувалися у ній. Для того, аби цій владі поставити бар’єр, опозиція мусить бути об’єднана.

Очевидно, що я хочу, аби погодженим кандидатом від опозиції по Луцьку був я. Але якщо ним я не буду, то проблем не буде: хай перемагає хтось інший.

Я розумію складність переговорного процесу в Києві і те, що мають бути враховані інтереси всіх опозиційних сил. Там є також амбіційні лідери, які певним чином себе не заплямували співробітництвом з владою.

– Ви зазначили, що бачите себе кандидатом від опозиції…

– Так, я можу виграти округ у будь–якого провладного кандидата.

– Якось раніше ви казали, що вам вибори до парламенту «не цікаві». Що змусило ваш інтерес знову з’явитися?

– Все тече, все міняється. В тій системі, яка була до обрання Януковича президентом, вибори були мені малоцікавими. А на сьогодні я розумію, що коли держава має величезні загрози, то хтось має звалити на свої плечі вагу відповідальності. Мені, як казав герой фільму, «за державу обидно».

Я розумію, що десь в опозиції будуть проскакувати тушки. А я тушкою не буду, не є і не був. Мене неможливо купити. Мене не цікавлять гроші.

– Неможливо купити, але можна, наприклад, залякати...

– Ні, неможливо мене залякати. Існуюча влада може зробити що завгодно. Але всіх вони залякати не здатні. Локально можна тиснути. Якщо хочуть тиснути по бізнес–питаннях – та немає в мене бізнесу якогось такого! Хай дрібниці якісь закривають, хай тиснуть. Я не залежу від влади.

– Тобто у вас є надійні фінансові активи, які дозволяють впевнено триматися. Вони зберігаються за кордоном?

– За кордоном нічого немає. Все в Україні, але вони стабільні і дають мені можливість нормально працювати.

– Ви зазначили, що виграєте у будь–якого кандидата. І навіть в Бориса Клімчука?

– Якщо Борис Клімчук піде по місту Луцьку, я буду з ним боротися і я його переможу.

– Які у вас стосунки з Клімчуком? Ви якось зазначали, що «дуже ліберально» ставитися до влади.

– Нормальні людські стосунки – і з Олександром Башкаленком, і з Борисом Клімчуком. Я в певній мірі цим людям співчуваю, адже вони повинні виконувати роботу представників Януковича на Волині. Їхнє управління є об’єктивним, однак у політичній частині вони змушені виконувати дуже негативну функцію, адже це обличчя Партії регіонів.

– Ігоря Палицю називають кандидатом по Луцьку. Він сильний конкурент?

– Сильний. Це поважний бізнесмен. Але його перемогти реально. Але і кандидат від опозиції може програти, якщо себе дискредитує, не приділить увагу потрібну виборам.

Десь повинна бути впевненість, що людина не зрадить. Наша виборча система недосконала. Потрібні відкриті виборчі списки. Коли формується рейтинг партій навпаки: партія одержує не ті голоси, які за неї віддали, а ті голоси, які віддали за її кандидата, скільки проголосували людей за кандидатів у межах України.

Є загроза того, що в київських штабах сюди пришлють людей, що не зовсім правильно.

Я прогнозую, що в мене невеликі шанси стати кандидатом КОДу, може 5%, виходячи з компромісів і того, що є багато амбіційних політиків, які представляють невеликі партії (Кириленко, Наливайченко, Тарасюк, Гриценко і так далі).

При відкритих списках зникнуть кишенькові партії. Як тільки сильні особистості, електоральні лідери стануть формувати рейтинг партії. Тоді не буде водіїв, секретарів в списках. Цей закон, який є, – компромісний.

Але він повинен змінитися тоді, коли опозиція виграє вибори, і наступний парламент варто формувати за відкритими списками. Якщо ж ні – буде відкат назад на користь «регіонів».

Ще одна проблема в тому, що опозиція об’єднується в боротьбі з владою. Цього мало. Виграли. А на другий день що? Що будуємо? В кожного власне бачення. Потрібно виписати певні базові принципи і від них не відходити.

МІГ БИ ОЧОЛИТИ ОСЕРЕДОК «БАТЬКІВЩИНИ», АЛЕ НЕ ХОЧУ РОЗХИТУВАТИ СИТУАЦІЮ

– Скільки коштує стати нардепом?

– Це питання складне і конкретної відповіді не має. Можна вкласти 10 тисяч, 100 чи мільйон. Давайте складемо перелік витрат. Якщо кандидат йде від опозиції, то ці сили делегують у виборчі комісії своїх представників. Вони можуть десь розраховувати на винагороду, а десь і ні.

Якщо ми говоримо про незалежних або провладних кандидатів, то їм однозначно доведеться оплачувати всіх тих представників, які повинні бути в комісії. Особливо це стосується так званих незалежних кандидатів, адже вони насправді є представниками влади. Це одна з найбільших статей витрат, адже представників у виборчі комісії треба забезпечити апаратурою (фотоапаратами), транспортом, аби вони могли саме контролювати хід виборів, були озброєнні.

Якщо ми говоримо за передвиборчу кампанію, то якщо кандидат хоче про себе заявити виборцю, то він повинен витрачатися на зовнішню рекламу, агітаторів, штат. Суму неможливо чітко окреслити, але я думаю, що бюджет кандидатів від опозиції повинен складати суму від 50 тисяч гривень і вище.

– Коли дивишся на конфлікти у фракціях «Батьківщини» Волинської обласної та Луцької міської рад, складається враження, що у цих фракціях – повний безлад. Натомість на нещодавній виборчій конференції ви вчергове вибрали Анатолія Грицюка. Що це – таки ознака стабільності чи «вибори без вибору»?

– Кандидатури були і вони обговорювалися в кулуарах. Але тут спрацювало залізобетонне правило: ми не можемо займатися внутрішнім розбратом. Навіть якщо щось комусь не подобається. І попри негативні риси Анатолія Петровича Грицюка.

– А складається враження, що цим розбратом таки хтось займається, причому – систематично…

– Навіть той факт, що Анатолій Петрович отримав практично одноголосну підтримку, свідчить про те, що багато людей переступили через власні переконання для того, аби не було розбрату.

Те саме стосується переговорів з нашими колегами по опозиції: ми повинні шукати компроміси. Тому ці чутки трішки перебільшені, і «Батьківщина», як показала конференція, єдина монолітна сила.

Інше питання, що ми відрізані від більшості ЗМІ, влада нав’язує свою інформаційну компанію і намагається вбити між нами клин. Це по великому рахунку на Волині не вдалося зробити. А те, що є якісь різнобачення, то це нормальний робочий процес.

– Кажуть, саме вас розглядали як такого, хто може замінити Грицюка на посаді голови обласної «Батьківщини».

– На даному етапі теоретично і практично я дійсно можу очолити осередок. Але я не вважав для себе правильним в даній ситуації робити конкуренцію. Це було б неправильно і послаблення опозиції. Тому я проголосував за Грицюка.

– Якось ви, коли були ще головою фракції в обласній раді, зазначали, що всі кандидати від «Фронту Змін» є тушками. Зараз ви з ними дружите?

– Можливо, я таке сказав спересердя, як кажуть. Бо не бачив у тих кандидатах реальної опозиційності. Я зараз не критикую їх і ніякого негативу не висловлюю.

Як показав досвід, я певною мірою був правий, адже «Фронт Змін» знайшов іншого політичного лідера – Ігоря Гузя. Я мав на увазі те, що люди, які репрезентували Яценюка, були залежними від влади. Гузь не залежить від влади. От і все.

Це нормальний лідер «Фронту Змін» з тої точки зору, що влада не може на нього натиснути, нагнути і змусити грати під свою дудку.

– У вас партія просить гроші?

– Опозиція має великі проблеми з фінансуванням, і кожен член партії старається чимось допомогти. Я не виняток. Крапка.

– Юлія Тимошенко має шанс взяти участь у наступних президентських виборах?

– Переконаний, що у неї є політичне майбутнє і при чому велике. Приклади в історії подібні були. Той самий Джавахарвал Неру, Ганді з Індії. Чи Нельсон Мандела з Південноафриканської республіки. Чехія – Вацлав Гавел.

ПРИ КУЧМІ РЕЖИМУ НЕ БУЛО

– Чим відрізнятимуться вибори, що будуть, від попередніх парламентських?

– Зараз в Україні править режим. Ніколи в Україні режиму не було, жорсткого такого контролю за виборами і намагання їх фальсифікувати. Зокрема, застосувати адміністративний ресурс. Також жорсткої централізації не було.

– А при Леонідові Кучмі?

– Ні, при Кучмі була конкуренція різноманітних політичних сил на виборах. Якщо згадати ті каденції, то там парламент був демократичний. Навіть Олександр Ткаченко керував радою, і Плющ, і Мороз. А це в якійсь мірі опозиційні до Кучми люди.

Тоді була конкуренція і певний об’єктивний процес. Об’єктивний при тому законодавстві, яке тоді було. Якщо мова йде про мажоритарні вибори, то була конкуренція.

– Якось один з журналістів висловив думку, що при Кучмі ще боролися ідеями, а нині лише бізнесом. Ви погоджуєтеся з цим твердженням?

– Кожна політична сила, що бореться за владу, бачить двоєдину задачу. Це є розвиток країни. І один бачить це в тому, аби економіка росла, створювалися робочі місця, ріс життєвий рівень громадянина. А інший розвиток економіки старається скерувати на якісь власні сили, збагачення чи сім’ї, чи людей навколо себе.

Я би не відділяв ці поняття: що при Кучмі було так, а при Януковичу по–іншому. В кожній країні політична сила, яка бере владу, старається збагатити країну: одні кошти тратять на своїх людей, а інші – на своє оточення.

На жаль, це стосується України. Просто при Януковичу це загострилося, адже менша кількість олігархів мають доступ до державного бюджету. Раніше були якісь тендери, а нині, коли продається «Укртелеком», то зрозуміло, хто його має купити.

При Кучмі все–таки такого не було. А зараз зрозуміло, де чиї вуха стирчать.

– Кучма може повернутися в політику?

– Час Леоніда Кучми минув безповоротно. Оцінку його діяльності робити передчасно, бо писати історію потрібно про людей через десятки років. Тоді зовсім інше бачення.

Його період управління державою був драматичним. З одного боку, він прийшов у 1994 році, коли ми не мали держави. Він виконував двоєдину функцію: становлення держави зі всіма інститутами та зміна суспільно–політичної формації.

Ми жили у період соціалізму, а треба було будувати капіталізм. Це було зроблено невдало, відбулося велике розслоєння людей, погано була проведена приватизація.

Україна перебувала під впливом Росії і постійно існувала загроза: а чи не буде дороги назад до матушки–Росії? Кучма з цією задачею справився, він не допустив перекосів у національній політиці, вів відбалансовану мовну політику, не дав в Україні розвиватися двомовності, при ньому створили Конституцію (хоча і з певними недоліками).

Але ми пам’ятаємо скандал навколо Гонгадзе, що лишила величезну пляму навколо репутації Кучми і інші скандали. При тому що я криміналу йому «не шию». Він був гарячою людиною, міг сказати, що там хтось такий–сякий.

Я переконаний, що ніяких кримінальних вказівок він не давав, і мою правоту підтверджує 2004 рік. Кучма міг застосувати будь–які заходи. Розігнати Майдан силою і таке інше. Але він такої команди не дав і, навпаки, певною мірою його лінія поведінки посприяла тому, що переміг Ющенко.

Це свідчить про те, що Кучма не ніс на собі нічого кримінального. Це добре, бо це був президент держави, який репрезентував країну десять років. Правління Кучми – не суцільна чорна чи біла смуга, а з напівтонами.

Справедливіше його діяльність буде оцінити через 20–30 років. Бо може таке виявитися, що Кучма був тим президентом, який вніс найбільший вклад у розбудову держави.

– Кажете, Кучма сприяв тому, що Ющенко прийшов до влади... Якось схоже, на мою думку, сприяли Ющенко і Тимошенко тому, що державу очолив Віктор Янукович.

– Виходячи з принципу не критикувати опозицію, аби її не послаблювати, я утримаюся від коментарів. Років через 20–30 історики напишуть. Конфліктність, яка була, не була результативною.

– Бізнесу легше жилося у часи Кучми чи зараз, у час Януковича?

– Їх не можливо порівняти, бо при Кучмі не було режиму, країною не правила «сім’я».

– Ви відчуєте вплив «данєцкіх»?

– Ми бачимо по Україні рейдерство донецьких, сім’ї донецьких. Сторінки преси просочуються інформацією, що хтось переписав на них власність, пакет акцій чи щось подібне.

Дехто розписує це детально в інтернеті, при чому, перебуваючи за кордоном, бо побоюється за власне життя.

Ми говоримо про крупний бізнес, але я не представник крупного бізнесу, на мені нічого такого не записано.

Якщо влада Януковича збережеться ще років десять, то навіть дрібний і середній бізнеси перейдуть під їхній вплив і патронат. Є навколо влади «опришки», які повинні забезпечувати силові структури і все таке.

Якщо донецьких невеличкий завод чи кіоск не цікавить, то цих «опришків» цікавитиме. Якщо влада не поміняється, то через 10 років все буде зачищене і перейде під їхню владу.

ТОЙ, ХТО ЗНАЄ, ЯК СТАТИ МІЛЬЙОНЕРОМ, НИМ СТАЄ

– Зараз ви купуєте майонез марки «Торчин»?

– Майонез споживаю, небагато. Від того, аби назвати конкретні марки, утримуюся, аби не рекламувати.

– Ви не шкодуєте, що продали свою частку в компанії і позбулися бізнесу?

– Ні, не шкодую. Це було рішення всіх 12 акціонерів: чотирьох поляків і вісьмох українців. Рішення було солідарне. І як показала практика – ми зробили правильно.

Нові власники «Торчину» внесли свою систему управління, бачення, вони наростили присутність на ринку і на сьогодні займають лідерські позиції. Те дітище, яке було створене, лише розвинулося, збільшилося, і абсолютно мені ні про що не шкода.

– Ви може назвати суму, яку отримали від продажу?

– Не буду називати. Це те, за рахунок чого я можу спокійно жити, казати, що я незалежний від влади, на мене неможливо натиснути. Я від влади незалежний. Були в свій час мною подані декларації, суми, а тому влада оперує тими цифрами.

– Ви вже підготували декларацію? Скільки у ній нулів?

– Я не державний службовець і декларацію не подаю.

Тут питання в іншому: в державі декларування неправильне. В існуючих деклараціях треба вводити накопичувальні рахунки. Якщо ви в тому році заробили мільйон, а цьому році його не заробили, то ви в цьому році показуєте нуль і все. Хоча мільйон і є. Це умовно я кажу.

Ці зароблені суми не факт що зникли: вони просто тепер у нерухомості, на рахунках чи в банці закопані.

– Як стати мільйонером в Україні?

– Той, хто знає, як стати, – стає. Той, хто знає, як навчити, – вчить. Маю на увазі викладачів у вузах чи школах, які знають краще економіку, ніж практичний бізнесмен, але нічого з цим не можуть зробити. Той, хто може стати, має відповідний хист, вміння працювати, – стає.

Але, ви знаєте, не в грошах щастя. Хтось має зарплату вчителя і живе щасливо. Інший має десятки мільйонів і себе жаліє. Цифра «мільйон» – вона дуже аморфна.

– Кажуть, що мільйонери ніколи не говорять про перший зароблений мільйон, бо здобули його нечесним шляхом.

– От якраз я можу розповісти: я його заробив, продавши «Торчин продукт».

– Як ви починали бізнес?

– Тут посприяли наші контакти з польськими партнерами. Вони нас тормошили і казали: ви дивіться, що робиться в Польщі – через 5–10 років таке буде у вас.

У часи перебудови в Радянському Союзі везли маленькими машинками техніку у Польщу. Це все припинилося у 1992–93 роках. У них утворився власний виробник. І тоді товар пішов назад: з Польщі в Україну. Возили все. «Варшавський» базар називали так тому, що він був переповнений польським товаром.

– Як ви познайомилися з поляками?

– Це була звичайна торгівля: вони возили товар туди–сюди. В 1994 році поляки запропонували виробництво перенести в Україну, адже хто тут першим це запустить, той виграє.

Першу лінію ми запустили газованої води в пляшках. Ми були другі виробники в Україні. Тоді був завод продтоварів з цехом в Торчині.

Я прийшов до директора і запропонував взяти в оренду цех для виробництва. Він каже: «Ні, в Луцьку цех не дам, а от в Торчині є цех, і там півроку не було ніякої роботи».

В ньому займалися випічкою. Ми їхнє обладнання зсунули до вікна, а на вивільненому місці поставили лінію з бутелювання води.

– Де взяли устаткування?

– В Польщі купили. Польські партнери знали, де комплект можна купити недорого. Паралельно завезли обладнання (примітивне причому) для виробництва кетчупів, гірчиці, майонезу.

У нас не було мети щось зробити, продати, а після нас – хоч потоп. Ми все–таки хотіли зробити продукт, торгову марку, інтуїтивно це робилося. Хотіли бути пізнаваними.

Гарно пройшли кризу 1998 року, коли всі зупинилися, національна одиниця обвалилася в два рази. Це був переломний момент, адже ми не лише не зупинилися, а за 3 місяці в чотири чи п’ять разів наростили всі об’єми.

Знаходили нові підходи. Наприклад, вперше запустили низькожирний майонез. Був «Провансаль» 67% олії, а ми запустили «Салатний» 30% вмісту олії. Нині кожен виробник вже робить декілька лінійок по жирності, а ми були перші. Саме цей майонез не дав зменшити обсяги продаж. Всі інші зупинилися, а ми наростили.

Це цінували наші партнери, дистриб’ютори по всіх областях, адже їм потрібно було щось продавати.

– Як швидко вам вдалося повернути ті кошти, які ви інвестували у виробництво? Коли настала точка беззбитковості?

– Нам не вдавалося це відбити до моменту продажу самого «Торчину». Ми жили на достатньо скромні доходи, всі партнери. Все, що ми заробляли, реінвестувалося на розширення і розвиток виробництва.

Тому що наростити і зробити настільки масштабне виробництво без інвестицій неможливо було. Інвестиціями тоді були і певні кредити, які польські партнери позичали в Польщі, і у вигляді сировинних матеріалів переправляли до нас.

Наприклад, плівку пакувальну, бо її не робили в Україні. Вони це купували і давали нам безоплатно. Для нас це був як кредит, але ми за це не платили.

Що означає отримав отоварений кредит, за рахунок якого можна в 5 разів збільшити виробництво? Кредитні ставки в Польщі тоді були 5%, а у нас 25–30%. В цьому була величезна різниця. Ми несли курсові збитки. Впала національна гроша одиниця, і кредит товарний, який був у 2 мільйона доларів став 4 мільйонами доларів.

Але ми не зупинилися. Інакше нас би банки розібрали, як у Польщі, так і в Україні. Цей порятунок став експансією розвитку фірми на ринку. Прийшов момент, коли великі продажі перестали використовуватися виключно на обслуговування боргів. Коли там з’явився інвестиційний ресурс, ми стали цікаві «Нестле», яке згодом його купило.

МЗДА БУЛА, АЛЕ РЕКЕТ НЕ ЧІПАВ

– У мене бізнес 90–тих років асоціюються з рекетом і бандюками. Як ви мирилися з цими явищами?

– Якось нас рекет ніколи не чіпав. Ми були самодостатніми. Певні запобіжники були. У нас працювали колишні працівники МВС, 1–2 юристи. Цього було достатньо, аби нас рекет не чіпав.

– А послугами охоронців ви користувалися?

– Не було. І ні в кого з компаньйонів не було. Ми офіційно працювали і платили податки. Якщо були гроші, то не по кишенях, а в банках.

Забрати «Торчин» – це на той момент означало забрати борги. Більше того, нас завжди наші польські партнери нас попереджали: «Хлопці, не бавтеся з податками. Якщо ви ухиляєтеся від податків, то це не бізнес, а кримінал». Прибуток має бути в продукції, а не в тому, що десь податки не заплатили.

Оптимізація була, наприклад, з точки зору сплати відсотків у банку, коли використовували польські кредити, а не українські. Була оптимізація з експортом. Але кримінальних схем не було взагалі.

Наших польських компаньйонів, які возили крохмаль, білий порошок, польські спецслужби підозрювали в якихось незаконних операціях. Свердлили дно фури, аби з мішка з дна взяти попробувати: що то є?

Потім поляки совали їх по судах, виграли всі суди, митниця заплатила збитки. Митники помислити собі не могли, що це таке, коли в день по дві фури стабільно щось возять. Вони два роки пресували поляків і намагалися на чомусь зловити. Потім побачили, що дійсно компанія чиста.

– До речі, як тоді діяла митниця: вимагала хабарі з бізнесу?

– Митниця як тоді, так і зараз діє однаково. Хабарі вимагають. Яким чином? Чи можна провезти, не заплативши хабар? Можна. Але збитки будуть більші, ніж хабар заплатити. Тому що митниця має технологічний час затримки машини. В них є наприклад доба. Простій – це заплатити транспортнику 100 євро в день. Дешевше митнику – 200 гривень. Кожна машина, яка перетинає кордон, платить якусь мзду. Я це називаю відкритим текстом.

– І ваша компанія платила мзду?

– І наша компанія. Ми не платили митникам, а брокерським компаніям, так само, як і більшість. Те, що я кажу, то це не значить, що хтось біжить і напряму митнику дає гроші. Є посередники. Я стверджую, що митниця бере, але це умовно стверджую. Адже я не бачив, як напряму посередники ці питання вирішували.

Але я передбачаю, що кожна машина щось коштувала, інакше вона би простояла зайвий день. Коли ми говоримо про боротьбу з корупцією, то воно має бути економічно відбалансовано.

Мотиви для митників мають бути настільки жорсткими, аби він не міг машину протримати зайву добу.

– Кажуть, що багато колишніх рекетирів – нині успішні бізнесмени. Хто ці люди?

– Я рекетирів в очі не бачив. В мене була ситуація, коли я сидів в офісі, прийшли якісь два хлопці, щось почали натякати. «Мутна» така розмова.

Я їм задав питання: хлопці, хто ви такі, від кого і чого хочете? Потім наш юрист каже: ти їм задав таке питання, яке їм як серпом по одному місцю. Бо для них питання: хто ви і від кого – вбивчі питання, бо вони змушені давати на них відповідь.

Ці хлопці промовчали, втекли і після того не приходили.

СУСІДИ В КОНЧА-ЗАСПІ ВІДОМІ, АЛЕ СВІТИТИСЯ НЕ ЛЮБЛЯТЬ

– Що сталося після продажу «Торчин продукту»? Ваші компаньйони, як і ви, пішли з великого бізнесу?

– Багато компаній нині діючих виросло з тої системи, яка відома як ТМ «Торчин продукт» або ТзОВ «Волиньхолдинг». Це супермаркети «Колібріс», які були дочірнім підприємством. Один з акціонерів створив сітку магазинів «Пелікан». Один створив завод «Руна». Кошти, які компаньйони отримали від продажу, вони інвестував їх туди, куди вважали за потрібне. Ми підтримуємо зі всіма нормальні дружні стосунки.

– Куди інвестували гроші ви?

– Я інвестував певною мірою в «Руну», інші – в об’єкти нерухомості, землю під Києвом. В 2002 році була унікальна ситуація. Ціна тоді і зараз за землю відрізняється разів у 50. Я це зробив інтуїтивно, стихійно.

– У вас, наскільки мені відомо, є ділянка в елітному районі Конча–Заспа під Києвом.

– Там будинок.

– Хто ваші сусіди? Відомо, що Конча-Заспа – улюблене місце народних депутатів, олігархів та держслужбовців.

– В основному там люди відомі, але всі вони не хочуть себе популяризувати. Я утримуюся.

– У Луцьку ви володієте значною нерухомістю?

– Значної немає.

– До того, як ви почали вести бізнес, ви були керівником регіонального відділення Фонду держмайна. Вам допомогли зв’язки приватизувати цех у Торчині?

– Ні. Цех був взятий в оренду. А приватизували його ті люди, які у ньому працювали. Потім вони нам продали свої паї. Якогось такого зв’язку не було.

– Хто був головою наглядової ради «Волиньхолдингу»? В однаковий час у ЗМІ публікували як ваше ім’я, так і вашого партнера Андрія Новака.

– Назва посади не мала ніякого значення. Головою наглядової ради був я, але це була більш представницька посада. А генеральним директором був Новак. Це була більш управлінська, оперативна посада. В його руках було зосереджено управління.

– Наскільки відомо, Андрій Новак після продажу «Нестле» покинув Україну та поїхав у Швейцарію. Вас запрошував?

– В даному випадку запрошення не мають значення, бо я Україну не покину. Я її люблю, це моя батьківщина. Тут мої діди, прадіди, діти. Я буваю в тих країнах, але мені там набридає на третій день. Інша культура, інші звичаї. Подивитися можна, але не більше того. В мене немає бажання туди їхати – що там робити?

– А в гостях у Андрія Новака ви були?

– Ні. Справа в тому, що його дружина – моя кума, а тому вони завжди по приїзді в Україну приходять до нас.

НЕ ДАВАВ ПІДСТАВ СТАВАТИ МОЇМ ВОРОГОМ

– Ви допомагали своїх дружині в розбудові рекламної агенції «Факторія»? Це жіноча забаганка чи рентабельний проект?

– Рентабельний, інвестиції були порівняно невеликі. Я не жалкую, що вклав гроші, бо маю вдома душевний спокій.

Активна людина, яка замкнута в чотирьох стінах і без дій, починає займатися деструктивом. І коли приходить додому – чоловік це, чи жінка – вона збавляє енергію на нього.

А так займається улюбленою справою і все добре. Є домогосподарки, яким подобається сидіти вдома, але є інші – для кого робота, самореалізація має важливе значення. Моя дружина відноситься до другого типу.

– Ви нещодавно відкрили фітнес-клуб.

– Так, ви питали, чи маю я крупний об’єкт нерухомості. Оце найбільший. Цей фітнес–клуб – це не бізнес, він не приносить доходу.

– Навіщо він вам тоді потрібен?

– Для задоволення власних амбіцій, що я відкрив не ресторан або клуб, а те, що сприяє здоров’ю нації. Хоч маленьке, але люди ходять. Той бізнес покриває лише витрати на себе.

– Ви самі займаєтеся фітнес–клубом чи, можливо, ваші діти?

– Я не займаюся, там є директор. Я лише питаю: як справи, що треба. Інвестиції там не завершені, я хочу поставити там сонячні батареї.

– У вас були певні конфлікти з жителями того будинку на Київському майдані. Чим вони завершилися?

– Це не конфлікти. Це одна незадоволена жінка накручувала всіх сусідів, придумала, що там має бути лазня, позбирала підписи сусідів і тиражувала їх у різні інстанції: міську раду, прокуратуру, генеральну прокуратуру. І кожна інстанція делегувала свою перевірку.

Відкриття банального фітнес–клубу затягнулося через це на рік.

У нас інвестор не захищений від такого тиску. У Києві приходять так звані екологи і кажуть: тут має бути будинок і три дерева. Не дамо їх зрізати. Але ж можна збоку посадити інші дерева. При таких підходах в принципі не можливо нічого збудувати. Кожен день простою дуже дорогий, дешевше від цих екологів відкупитися, але це кримінальні речі.

Я думаю, що на Волині подібні речі є. Є звичайно справедливі нарікання, коли виростає будинок, затіняє чи заважає. Наприклад, з тим же ж кафе «Буратіно». Ще один поверх нормально, а другий поверх…

– Наскільки зараз узагалі легко відкрити бізнес?

– Зараз таких особливих проблем немає: в когось більше часу, в когось менше часу на ці речі затрачається. Але проблема тут в іншому: людина яка займається бізнесом, повинна розуміти, хто буде її клієнтом, прийде і заплатить.

Не важливо, хто клієнт: суть в тому, чи ти зможеш забезпечити якісну послугу чи товар. Багато хто відкриває магазин в тому місці, де немає клієнта.

– Якими ще видами бізнесу ви зараз займаєтеся, окрім фітнес–клубу?

– Виробництво біопалива.

– Як зараз виглядає ваш робочий день?

– Я змушений приділяти час кожному напрямку. Політика займає багато часу. Якогось визначеного графіку немає, працюю по потребі.

– Маєте хобі?

– Гірські лижі. Їздив в Буковель, Драгобрат.

– За кордон часто їздите?

– Ні, не часто.

– Куди у вас остання віза відкрита?

– В Польщу традиційно. Але я з нею їжджу і в Угорщину, Австрію. В минулому році друзі запросили в Хорватію, попробував вперше, що таке яхта.

– У вас багато ворогів?

– Є з кимось неприязні стосунки. Але я би хотів думати, що ворогів у мене немає. Таких підстав я нікому не давав.

Розмовляла Тетяна ГРІШИНА (ВолиньPost)

Довідка

Свирида Олександр Миколайович народився 8 липня 1967 року у Луцьку.
У 1984 р. закінчив Луцьку ЗОШ №2.
У 1986–1987 рр. – служба у лавах Радянської армії.
У 1990 р. закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю технологія машинобудування. Інженер–технолог.
З 1990 –1991 рр. – інженер–технолог державного підшипникового заводу №28 у м. Луцьку.
У 1991–1992 рр. – заступник директора з економіки малого підприємства «Кайбер».
З 1992–1994 рр. – начальник відділу управління економіки і ринку Волинського облвиконкому, начальник регіонального відділення Фонду державного майна України по Волинській області.
З 1994–1998 рр. – голова правління ВАТ «Волиньхолдінг» (ТМ «Торчинпродукт»).
З 1998–2002 рр. – народний депутат України ІІІ скликання, член бюджетного комітету, голова підкомітету з питань видатків. Разом із Ю.В.Тимошенко, О.В.Турчиновим, Є.І.Кирильчуком співавтор Бюджетного Кодексу України.
З 2002–2003 рр. – заступник Міністра фінансів України (фінанси виробничої сфери). У 2003 р. закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом за спеціальністю державні фінанси. Економіст.
У 2003–2006 рр. – голова наглядової ради ВАТ «Луцькфудз».
З 08.09.2005р. – член партії ВО «Батьківщина». Депутат Волинської обласної ради кількох скликань.
(З сайту Волинської обласної ради)

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.