«Нотатки мандрівника» Богдана Коваля: Ліниво-працьоватий південь Іспанії

Герой сьогоднішнього випуску – Богдан Коваль влітку побував у Іспанії.

Звідти він привіз теплі спогади про літо та розвовів усе ВолиньPost.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ НОТАТОК МАНДРІВНИКІВ

ТАКОЖ СЛІДКУЙТЕ ЗА СТОРІНКОЮ РУБРИКИ В FACEBOOK

Україна є центром Європи, хоч і більшість українців не вважають поки свою рідну країну справді європейською. Побувавши на Заході та провівши більшість часу в Іспанії, хочу розповісти про все по порядку: про свої враження та емоції від того омріяного для багатьох і для мене Старого світу, що водночас так близько і так далеко від нас.

Приниження українців. Звичайно, прочитавши підзаголовок, можна подумати, що я маю на увазі нелюбов європейців до українців. Насправді ці люди дуже і дуже дружелюбні до нас, а розповім вже зовсім про інше. Перед тим як поїхати до Європейського союзу потрібно отримати шенгенську візу. Щоб це зробити, для початку необхідно записатись в чергу, яка може тривати декілька місяців. Очікуючи, треба підготувати всі документи, заплатити офіційний внесок в консульство та за візу.

Потім потрібно піти в візовий центр, де хмара людей, хоч все і організовано по-європейськи, бо є електронна черга. Нібито звичайна процедура, але ось тут починається найцікавіше. Водночас, коли нам обіцяють полегшення візового режиму з Євросоюзом, країни зони Шенгену вводять нові правила, за якими необхідно здавати відбитки пальців, а ще окрім цього кожному п'ятому відмовляють у видачі візи, а тим п'ятим може бути будь-хто.

А перш ніж отримати результат ви змушені ще раз постояти в двогодинній черзі, щоб забрати паспорт, не знаючи чи є там віза. Я вважаю, що це є певне приниження, адже так Європа вкотре показує, що недуже нам довіряє, хоч водночас і визнає Україну своїм стратегічним партнером, але, напевно, не українців.

Від Луцька до кордону. Моя дорога в Європу розпочалася, звичайно, з України. Виїхавши з Луцька, проїхавши не зовсім хорошими дорогами до кордону із Польщею потрапив на пропускний пункт "Устилуг", де ще такої черги ніколи не бачив, а тому, не пробувши там й 5 хвилин, розвернувся і попрямував на "Угринів" у Львівській області. Вся справа в тому, що тут неможливо провести жодну контрабандну продукцію, бо на цьому контрольно-пропускному пункті усі автомобілі ретельно оглядають. А ось в "Устилузі" панує цілковитий хаос та постійні черги з людей, котрі вичікують потрібну для них зміну на митниці, щоб провести бензин, цигарки та інші товари.

А ось вже на кордоні мені знову довелося залишати свої відбитки пальців, щоб вкотре перевірити чи справді це Богдан Коваль їде в Польщу чи, можливо, хтось інший. Вся ця процедура, звичайно, ще більше гальмує процес проходження митниці, який і так завжди надто тривалий, а також залишає неприємний осад на мріях про європейське майбутнє України.

Дорога в аеропорт. Пройшовши всі контролі та нарешті потрапивши до Польщі, вирушаю в аеропорт Варшави імені Фредеріка Шопена. Чому я взагалі поперся у Варшаву на літак? Чому не летів з України? В нас й так дуже крутий і великий аеропорт "Бориспіль"? Та все тому, що так набагато дешевше, якщо навіть і врахувати витрати на візу.

Квитки з Борисполя коштували у 2 рази дорожче, а зі Львова ще дорожче, а ніж з Києва. Ось такий парадокс в повітряному просторі України, яка досі так і не підписала договір з Європейським союзом про "вільне небо", що в свою чергу Європа зробила вже давно.

Malaga International Airport. Міжнародний аеропорт Малаги. Тут я вже зрозумів, що покинув Європу та потрапив у південну країну Європейського союзу, де завжди не прибрано, все неохайно, а людям на все начхати. А ще він вкрай дивний, бо тільки тут пасажири, які прилітають і відлітають, перетинаються в одному залі, що спричиняє дуже довгий шлях до багажу і є незручним. Останній раз я таке бачив у фільмі "Сам удома 2. Нью-Йорк", де Кевін виходить з літака в зал очікування, а не в зону прильоту.




Exit to the city. Прямо в аеропорту мене зустріли знайомі, в яких я власне й жив протягом тижня. Разом з ними поїхав до свого тимчасового дому на комфортабельному автобусі з кондиціонером за 3 євро.



Вулиці Малаги. Перше, що відчув - жахливий запах вулиці. Смердить чортом, як би сказала моя мама, і теж саме подумав й я. Місцеві жителі вигулюють собак просто на тротуарах, а через відсутність дощу всі ці запахи вже в'їлися в землю, стіни, стовпи та нікуди не зникають.



Європейці надто вже розбещені. Не всі, звичайно, бо це не можна сказати про німців, поляків чи австрійців, які просто виховані інакше, та й про багато інших європейських народів, але от південні країни, то тут вони аж занадто ліниві. Починаючи з Португалії і закінчуючи Грецією - усе південне узбережжя Європи.



Як прибирають вулиці мені вдалося побачити в центрі Малаги під час масштабного свята Ферія, на яке навіть банки кредити видають.



Житло в Малазі. Тут нікого не здивую, але, звичайно, найдорожча нерухомість є на березі моря - 500-600 тисяч євро за квартиру, а вже за декілька сотень метрів від берега можна придбати невеличкий будиночок за 40-50 тисяч євро. Проте, більшість іспанців надають перевагу все ж знімати житло і роблять це навіть на пенсії.

Напевно, так їм зручніше, хоч для наших людей то є дуже дивно і я особисто не до кінця зрозумів, чому вони так роблять, адже оволодіти власною житловою площею вони мають можливість через низькі відсотки за кредитами.

Зарплата і пенсія. Зарплата, яку мають комунальники, а це приблизно 1000 євро і більше + повний соціальний пакет та страхування. Така заробітна плата вважається досить високою. Зазвичай, там люди отримують в середньому 800 євро на місяць, хоч і оплата праці потижнева.

А от пенсію в цій і в багатьох інших цивілізованих країнах кожен собі сам відкладає. І чим більше ти залишаєш з молоду на старість, тим більше будеш мати.

Пляжи. Про це теж повністю в відео розказав, а тому нічого додати, окрім того, що мені той пляж дуже вже нагадує Маямі, хоч і водночас "кафешки" на березі в типовому західноєвропейському стилі.





Погода в Іспанії. Якщо чесно, то особливої різниці між погодою в серпневому Луцьку та такій же ж Малазі не відчув, бо і там і там було дуже спекотно. Але є одна відмінність. Та спека, яку я застав на південному березі Іспанії, все ж для місцевих є певним полегшенням, бо за день до мого приїзду були сильні вітри з Африки, які за словами жителів регіону, спалюють все на своєму шляху, а особливо шкіру. Говорячи про решту території цієї держави, то на півночі погода абсолютно не відрізняється від нашої, бо так само там є і сніг взимку, і дощі не раз в п'ять років, як на півдні.

Загальне враження. Південні іспанці, з якими я власне й познайомився, є вкрай лінивими людьми, які звикли жити добре, не працюючи та не знаючи англійської навіть на рівні "How much is it?", що викликає багато труднощів в розумінні при найменшому спілкуванні із місцевими, хоч все ж в магазині ZARA дівчина-консультант мене чудово розуміла та залюбки відповіла на усі запитання англійською. Там вперше відчув себе людиною в цій країні :)

Для андалузійців головне, щоб було море, сонце і свято, яке в них ледь не щодня, адже навіть до Різдва вони починають готуватись ще в листопаді. Всі празники, звичайно й не перерахую, як і наші, але українці їх святкують набагато скромніше та у визначений термін, а не за 2 місяці. Вже про це писав, але вони кредити беруть, щоб щось там відсвяткувати. А суть Ферії, найбільшого літнього свята, так і не зрозумів. Все, що побачив, то є вкрай п'яні іспанці, яких по-черзі "відкачували" швидкі.



Звичайно, рівень життя в Іспанії, порівнюючи з Україною, то десь так на відстані Землі до Місяця, бо там все зроблено для людей, починаючи з прибирання вулиць і закінчуючи медичною системою, яка є досконалішою за нашу. А дороги! Та навіть полякам до них ще далеко й далеко. Там вперше я побачив обмеження швидкості в 120 км/год.



Якби південні іспанці працювали, як українці, то навіть не уявляю, як би вони жили! Чому пишу саме про південних іспанців, андалузійців? Та тому, що вони, по-перше, вкрай відрізняються від північних, каталонців, які все ж ближче до Європи, а, по-друге, на півночі цієї країни я ще поки не бував, хоч і за словами місцевих, то там ще кращий рівень життя, бо в них принаймні немає сієсти (перерви на обід).

В неділю магазини взагалі не працюють. В будні починають вони свою роботу з 9-10:00 години, а вже о 14:00 закриваються на сієсту, а чи відкриються знову ввечері, то вже невідомо. Приблизно такий же ж графік й в банків, до яких я так і не зміг потрапити, бо вони вічно зачинені були.

Особисто я так жити не хотів би, бо вже надто непосидючий, щоб працювати тільки 3 години в день.

Та ось, що все ж вражає. Щойно від'їжджаєш від міста, як одразу починаються теплиці, які здається займають усю земну площу. Ось там-то люди справді працюють. А засаджують тут всі вільні клаптики, щоб отримувати більше урожаю. Тут не ростуть помідори чи оливки хіба на камінні, а от на схилах гір, де ще земля - є. І от чому такого немає в Україні? Невже ми не можемо виробляти продукти харчування навіть для Європи на своєму родючому грунті? Звичайно, по 3 врожаї в рік в нас збирати буде важко, але все ж... Тут, напевно, потрібна підтримка сільського господарства з боку держави, бо, думаю, наші люди до праці завжди готові.


ТЕКСТ - Богдан КОВАЛЬ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.