«Ми планували зустрітися в Москві. Під синьо-жовтим прапором», - побратим загиблого Героя

14 січня, саме на свято Василя, у Гіркій Полонці було не до святкувань - тут усе село вийшло прощатися із бійцем 24-ої бригади Ігорем Климюком. Завжди життєрадісний хлопець загинув 10 січня поблизу Новозванівки.

Спогадами про найкращого друга поділився водій-механік БТРа 80-ої ОМБР Роман Ковальчук та молодший брат загиблого Героя Назар Климюк.

Ігор Климюк народився у селі Оконськ Маневицького району, де тоді проживала родина, та навіть «відходив» тут перший клас. Після цього родина переїхала до села Гірка Полонка, де Ігор Климюк проживав разом із мамою, батьком, молодшим братом Назаром та сестрою Ольгою.

Роман навіть не може пригадати, коли точно познайомився із Ігорем: здається, що дружили все життя. Хлопці жили поблизу та навчалися у паралельних класах, тож фактично разом провели дитинство.

«І в школі разом шкодили, і на дискотеки разом їздили, і до дівчат разом починали ходити. Дуже дружили», - зітхає друг загиблого. Пригадує, як ще у навчаючись в училищі, ходили вдвох за 15 кілометрів на дискотеку, аби позалицятися до дівчат. У них була компанія - 5 найближчих друзів. Потім хлопці разом працювали, бо отримали однакову професію – електриків.

«Ми все допомагали один одному, на виклики у свята їздили разом, аби нікому не було образливо», - сумно усміхається Ковальчук.

Хлопці навіть до армії пішли майже разом. Спочатку підписав контракт Роман, а через три місяці й Ігоря забрали на строкову службу. Вже незабаром Климюк також підписав контракт. Ковальчук зізнається - іноді думає, що якби він не підписав контракту, не підписав би й його друг.

«Він такий був, що якщо друзі пішли, то й він би вдома не всидів», - додає брат загиблого Назар. Йому важко говорити про недавні події, але про брата він згадує з теплотою та легкою усмішкою.

«Він з нами грався, коли ми були маленькі. Він був доброю людиною і дуже працьовитим. Мама його як щось просила допомогти, то він ніколи не відмовлявся, дуже любив її», - додає Климюк. Назар пригадує, що брат дуже любив капусту, тому завжди допомагав мамі шаткувати її – мовляв, щоб з’їсти, треба спочатку приготувати.

«Він був хорошою людиною, дуже добродушним. Не пригадую такого, щоб він не допоміг чи відмовився, він міг підтримати», - додав Роман. Ігор, за його словами, був веселим і відчайдушним хлопцем – таких у компаніях називають «заводілами». А ще пригадує, як хлопці в юності мріяли стати спортсменами і разом займалися паркуром. Тоді батьки вирішили, що то погана затія, і у хлопців з’явилося нове хобі - подорожувати та ходити в ліс з наметами.

«У Клима завжди все було добре. Я його ще у дитинстві так назвав, це потім стало його позивним. Навіть коли у нього щось не вдавалося, він вперто йшов до своєї цілі», - додає Ковальчук.

Брат пригадує, що Ігор отримав декілька повісток, але його не надто хотіли відпускати з роботи, бо був добрим спеціалістом.

«Можливість не йти була, але він так не хотів. Потім він взагалі вирішив підписати контракт», - додає Роман.

Зрештою, хлопець поїхав служити до військової частини в Полтаві, а згодом пройшов підготовку на військовому полігоні в Яворові. Хлопець розповідав рідним, що навчався в американських військових.

У вересні 2015 року хлопець поїхав в зону АТО і тоді телефонував другу – хлопці планували, як би зустрітися. За словами Романа, Ігор був патріотичною людиною. Хлопці навіть мріяли, як під синьо-жовтим прапором зустрінуться у Москві.

«Дуже хотіли зустрітися, але нас ніяк не відпускали. То так і говорили: давай зустрінемося в Москві, під синьо-жовтим прапором», - зітхає Роман.

Друзі часто передзвонювалися, перебуваючи в зоні АТО. Але намагалися не говорити про війну – частіше згадували веселі випадки з дитинства та юності, міркували, що робитимуть «на гражданці». У друзів був план – після демобілізації хлопці хотіли поїхати до Європи.

«В Польщу ми думали виїхати, чи в Німеччину. Ми просто хотіли трохи краще жити», - каже Ковальчук. Але друг не любив жалітися – коли рідні телефонували питати, чи щось потрібно, завжди відповідав коротко: все є.

Ігор Климюк мріяв приїхати у відпустку. Спочатку планував, що військових відпустять додому на Новий рік, згодом таку перспективу «відсунули» аж до травня.

«Напевно, небагато було охочих поміняти їх, вони в гарячій точці. Він взагалі за час служби у відпуску приїжджав зустрічати 2016 рік та ще в кінці лютого на три дні», - розповідає брат.

Востаннє з рідними Ігор Климюк спілкувався напередодні загибелі. Додому він телефонував через день, бо саме так домовлявся з мамою. Вона найбільше хвилювалася за сина, і саме вона отримала страшну звістку. Мама загиблого бійця була на роботі у Луцькому госпіталі інвалідів війни, коли повідомили, що на Сході загинув чоловік на прізвище Климюк. Двоє військових відвезли жінку додому, де й підтвердили, йдеться саме про її сина Ігоря.

«В це ще не віриться навіть. Як привезли його тоді в п’ятницю, а ти стоїш біля подвір’я і все одно не віриш. Заходиш в хату, а його немає», - зітхає Назар та додає: його брат був завжди усміхненою людиною. «Ми востаннє говорили десь за 4 дні до того, як це сталося. Говорили про відпустку. Хотіли вже нарешті зустрітися і відпочити і зустрітися, бо не бачилися вже майже два роки. Я йому ще кажу – зустрінемся, Клим. Добре відсвяткуємо. Але в його голосі я не чув оптимізму. Не знаю, може він і передчував щось, може втомлений був», - додає Роман.

Але зустрітися хлопцям так і не судилося – за кілька днів подзвонив друг та повідомив: Ігоря більше нема. Тож зараз їм залишається лише згадувати про минуле та відвідувати могилу свого друга - Героя, який поклав життя за Україну.

ТЕКСТ - Василина БОРУЦЬКА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.