Художниця Тетяна Мялковська: «Волинь потрібно окультурювати і просвітлювати»

Член Національної спілки художників України Тетяна Мялковська протягом 15 років очолює арт-студію «П'ятерня».

Наша розмова про художника, як професію і як стан душі, про Бога, що надихає, про мистецькі реалії та перспективи Луцька, про благодійну діяльність та реабілітацію військових.






- Як і чому Ви вирішили стати художником?

- Ну, мабуть, тому, що в дитинстві я була дуже активна, навіть гіперактивна дитина. Мені хотілося всього нового спробувати. Коли мене питали: «Яку б професію ти б обрала?», я губилася. Я хотіла бути всім, що цікаве, модне, ексклюзивне. Тоді мені, мабуть, доводилось це брати і малювати, щоб почувати себе реалізованою.

Одного разу я дуже хотіла босоніжки. Дідусь каже: «Та намалюй собі». Після того, як я їх домалювала, я намалювала принцесочку в тих босоніжках. В мене склався такий спокій, ніби вони в мене насправді є. Коли наступного ранку прокинулася, вже й забула про ті босоніжки. Напевно, не так сильно я їх хотіла.

Відповідно я почала малювати і малюванням почала реалізовувати свої бажання, мрії, амбіції. Згодом це вилилось у професію, професійний рівень.

- Хто надихнув на такий вибір?

- У нас в родині були творчі люди. Мій вуйко, який жив у Львові, був художником. Він мав постійну роботу, але малювання і мистецтво було його хобі. Це займало весь його життєвий простір, весь його час. Я завжди ним захоплювалась, у нас були дуже гарні розмови. Моя мама дуже гарно малювала.

У неї більш поетична натура, вона поетка, але малюнки були досить гарними. І таке естетичне оточення, можливо, скерувало мій вибір навчання. Пізніше на мене великий вплив мав мій учитель. Учитель Самбірського училища, який виділив мене серед учнів. Сказав: «Будеш приходити до мене у другу зміну, займатися». Практично я училище закінчила у дві зміни. Після училища продовжила навчання в інституті. І так почала формуватися моя мистецька кар’єра.

- А хто надихає на творчість тепер?

- Я не можу сказати, що це «хто». Я вже вийшла на той рівень, що за всім бачу Бога. Тобто Бог стоїть за всім, і він мені промовляє через людей, дії, через показ якихось предметів, явищ або продукти творчості інших митців, художників. Надихатися я можу практично від будь-чого. Це можуть бути зовсім банальні, прості речі, які зазвичай кожен день ми бачимо.



- Ви член Національної спілки художників України. Це накладає долю відповідальності на Вашу творчість?

- Звичайно, це є відповідальність. Ти є член спільноти. Ти вийшла на зовнішній рівень взаємодії з іншими людьми. Ти не можеш вже собі казати: «Я так хочу чи я так не хочу, я буду виходити на виставку чи не буду». Я вже зголосилася з самого початку. Я мушу тримати ту марку, і відповідно підтримувати своїх колег, своїх друзів по мольберту, відповідно підтримувати культурний рівень як свого міста, так і області, так і України. Вже несеш певну відповідальність за те, на що ти зголосився з самого першого дня свого вибору.

МЕНІ ВЗАГАЛІ ЗАВЖДИ ЦІКАВІ ЛЮДИ

- А як народжуються роботи Тетяни Мялковської?

- По різному. Народжуються в основному в емоціях, в серці. Це якийсь стан піднесений, де ти починаєш візуалізувати внутрішньо. Іде спочатку внутрішній малюнок, внутрішня уява, внутрішня асоціація, але мусить бути старт від якогось враження, якоїсь емоції. Ти мусиш щось сильно пережити…і моментально пішов візуальний ряд, асоціативний ряд. Вже почалась картина.

А от в чому я її виражу, тут включається розум і переходить на якусь аналітичну, розумову діяльність. Це може бути картина, це може бути дошка, це може бути подія, це може бути подія, проект, текстиль, перформенс, або заняття з дітьми. У мене картина може бути втілена на уроці з дітьми. І це також буде картина, вона буде невидима, але зреалізована. Вона буде від початку до кінця пережита, і створена. Просто діти понесуть ці клаптики додому, і будуть з цим формуватися і рости. Це ті зерна, які ми закладаємо.



- А що зображаєте найчастіше? Які образи?

- Різне. Можуть бути якість квіти, пейзажна лірика. А можуть бути більш глибокі думки – люди. Мені взагалі завжди цікаві люди. Соціальний фактор мене не перестає турбувати, я переживаю як люди живуть, як вони сприймають світ, як вони сприймають життя і смерть, які вони. Мені дуже цікаві люди. Тому, коли малюю, у мене дуже багато зображено людей, або того, що пов’язано з ними.

- Багато художників сьогодні беруться за комерційну діяльність. Вони чи ілюструють книги, чи поміщають свої роботи на різноманітну продукцію. Як ви ставитесь до цього?

- Всі художники на планеті Земля, які жили, живуть і будуть жити займаютьcя комерційною діяльністю. Це наша професія. Ми професією повинні заробляти гроші, для того, щоб розвивати себе, розвивати свою професію, і за щось виконувати свої елементарні потреби і реалізовувати їх. Художник продає картини як продукт своєї праці, продає послуги як продукт освіти певного духовного і наукового рівня.

Тобто комерційність - це не є погано. Це одна із складових частин будь-якої професії, мистецької також. Коли вас купують , щоб надрукувати книги чи постери, чи реклама. Це добре, це непогано.

- Чи ви плануєте займатись такою діяльністю?

- Я цього не планую, можливо, тому що в іншій сфері працюю. Тому для мене менш актуальний цей напрямок. Якщо б мені зараз поступила пропозиція проілюструвати книгу, я б із задоволенням взялася за цю книгу. Звичайно, потрібно шукати і час, і натхнення.

Мушу пояснити: річ в тім, що людина перебуває в різних каналах свого осмислення,прийняття і репродукції життєвого переживання. Цих каналів може бути надзвичайно багато. Скажімо зараз я перебуваю в трохи іншому каналі. Але це один із періодів у житті. Був період, коли я активно працювала з текстилем. Було дуже багато замовлень, я просто не встигала видавати нагора різні хустки, парео, інші текстильні вироби, які зігрівали людей, створювали їм гарний настрій і прикрашали приміщення. Потім якось перейшов цей період, не через те, що був штучно поміняний, а просто якось інший період настав в житті.

МЕНЕ ЗАРАЗ ЦІКАВИТЬ ВОЛОНТЕРСЬКИЙ СПЕКТР

- Зараз ви проводите активну діяльність реабілітолога і педагога. Як виникла така ідея?

- Кожна людина мусить розвиватися. Навіть стоячи на місці, ми йдемо назад. Мені стало цікаво, я почала відчувати брак знань, брак тих кутів, під якими я б розглядала навіть своє життя і саму себе, свою реалізацію. Я почала вивчати, а вивчення приводить до накопичення, накопичення – до бажання вивільнити цей резерв, щоб звільнити місце для нових емоцій, вражень. Тому таким чином рухаємось. Вчуся-віддаю, знову вчуся, наступає період за періодом.

Духовно і психологічно настав період вибору пріоритетів. Це трапилось тоді, коли ми зазнали глибокого і сильного стресу починаючи від Майдану. Для мене цей стрес був настільки сильним, що… розумієте, будь-який стрес руйнує традиційні уклади. Після землетрусу ми відбудовуємо будинок і питання чи будеш його таким самим будувати чи щось покращиш, чи зміниш. Так само відбулося в мене. Я зазнала стрес. Струснуло сильно, я переосмислила пріоритети, зробила вибір, пере форматувала всю себе, стала на нові рейки і поїхала далі.



Це моя робота психологічного та арт-терапевтичного напрямку. Я хочу для себе і для інших знайти нове. Мене зараз цікавить волонтерський спектр, благодійний спектр, тому що чуюся в потребі внутрішній займати таку позицію.

- Чому люди сьогодні потребують арт-терапії?

- Я думаю, що вони її потребували, потребують і будуть потребувати. Так як потребують їжі духовної, фізичної. Річ у тім, що раніше я цього не розглядала, бо не знала наскільки це глибоко, мала мало знань і пізнань про такий варіант творчості, виховання, психології. Зараз про це більше стала читати і виявилось, що є потреба. Думаю, що потреба була, але була невидимою.

Знання дозволили включити ліхтарик, і я побачила скільки всього було непоміченим. Ці знання були поштовхом для того, щоб включився ще один ресурс, а цей ресурс потягнув за собою діяльність. Отаку діяльність, яка зараз є.

- Одна з останніх виставок «Я захищав свій світ». Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.

- Це не зовсім виставка. Це проект, породжений благодійним арт-терапевтичним проектом «Арт- постріл». «Арт-постріл» - це проект заснований для реабілітації бійців АТО, ветеранів та їхніх родин в постстресовому розладі, посттравматичному синдромі після війни. Я почала це робити 3 роки тому. Проект об’єднав волонтерів, художників, психологів на базі обласного госпіталю ми почали працювати, залучали родини хлопців.

Така діяльність призвела до накопичення картин, які почали експонуватися, щоб ще раз висвітлити цю проблему, ще раз її донести. І ще одна можливість заробити гроші, щоб допомогти цим хлопцям, а ще допомогти реалізувати цей проект. Було більше 13 виставок в Україні та за кордоном. Зараз одна із колекцій сакральної картини, так звані стріляні ікони, ікони інкрустовані кулями знаходяться у монастирі святого Василія Великого, де два місяці експонуються.



Потім вони поїдуть в Мюнхен, в українську громаду греко-католицької церкви в Німеччині. Окрім того, працюємо на базі госпіталю, на базі студії. Створюємо не тільки сакральні картини, залучаємо багато різних методик.

- Власне, про сакральні сюжети. Як бійці ставились до того, що їм треба зображати біблійні сцени, лики святих?

- Вони самі вибирали. Їм була запропонована тема: «Що їх зберегло? Що є життя?». І кожен розповідав, ми йшли крок за кроком до цієї теми. Це не просто «Сідайте малюйте Бога». Ні. «Що таке щастя? – Це життя? – А що таке життя? « Для когось це випадок, удача, жертовність. Каже: «Я дякую побратимам, що взяли кулю на себе, а я вижив». І коли ми далі задавали запитання, то остаточною відповіддю був «Бог», тобто «Я дякую Богу», «Дякую Всесвіту, дякую долі, татові, мамі». А в кінці Богу. «Що ти робив на передовій, коли було найважче? – молився. – Давай про це намалюємо».

Тоді це виливалося в картини. А теми були різні: найближчий твій святий, чи найближча історія з Біблії, притча, найближче свято. Дуже багато книг було переглянуто, багато варіантів запропоновано від чого відштовхнутися. Але знову ж таки дивитися лише всередину себе, в своє серце і це проектувати. Це проекція їхньої внутрішньої молитви, діалогу з Богом, подяки за те, що вони вижили.

- Як на вас впливає постійна організація цього лікування мистецтвом? Чи змінює?

- Дуже позитивно. Людина лікує людину, людина допомагає іншій людині. Коли я обговорюю якусь проблему і знаходжу відповідь, я її спочатку знаходжу для себе. І починаю в це щиро вірити, і пробую бути переконливою. Тільки тоді я можу віддати. Це однозначно має бути щире переживання. Тому, чим більше позитивно, чим більш щиро я переживаю, тим більше вирівнююсь сама і мій внутрішній стан. Я зустрічаюсь з великою кількістю людей, ці люди є настільки різні це момент коли ти можеш бути набагато більшою За допомогою спілкування з іншою людиною ти пізнаєш світ з іншого боку. Ніби ти отримуєш ще одну пару очей, пару вух, якими ти можеш бачити, чути відчувати. Ти стаєш через людей значно сильнішим, багатшим, глибшим. Це тільки позитивні емоції.

НАМ В ГОЛОВУ ВБИЛИ, ЩО ХУДОЖНИК - ЦЕ ТІЛЬКИ ПРОФЕСІЯ

- Крім занять з арт-терапії ви є керівником різних арт-студій. Розкажіть про це детальніше?

- Арт-студія «П'ятерня» була створена 15 років тому, для роботи з дітьми. Перша і основна її ціль була організувати дітей в навчально-освітній програмі. Це була альтернатива художній школі. Можливість лучанам навчати дітей образотворчому мистецтву ще й в такій формі. Іншими прийомами ніж в художній школі. З часом вона виросла, розширилась, трохи змінилась.

Сьогодні студія – це широка база з різними можливостями. Це робота з дітьми з чотирьох років, вікова педагогіка і психологія, арт-терапія. Є навчальні методики. Є підготовка вступу у вузи абітурієнтів, які щороку закінчують студію і вступають в найпотужніші вузи Європи. Це Краків, Варшава, Люблін, Львів, Київ. Кожного року ми маємо випускників, які там вчаться.

Це також група дорослих людей. Хоббі-група, куди люди приходять щоб відволіктися, переключитися від побуту чи складної роботи. Сьогодні студія презентує багато проектів: літні табори, благодійні проекти, інтенсиви, тижневі семінари. Там діти за допомогою мистецтва здобувають виховні моменти, засоби комунікації, соціальну адаптацію. Таких проектів є близько 10-12 на рік. Особисто я працюю зараз із двома центрами в Закарпатті і в мене постійні проекти з дітьми і з дорослими в Закарпатті.



Останній із проектів «Коло добра» - це Всеукраїнський проект. Ми були в Гошівському монастирі, працювали художники із Словаччини, України і Польщі з дітьми зі Сходу, з сірої зони, де розбомбили художню школу. Ми створювали картини. Зараз ці картини продаються в Софії Київській, для підтримки дітей з Надвірної з паліативного центру. Я вхожу в робочу групу, планую в скорому часі відвідати дітей в Надвірній, попрацювати з арт-терапевтично з дітьми.

- Пригадайте, щось особливе пов’язане з цими проектами?

- Кожного разу, на кожному проекті, кожному занятті є смішні якісь моменти. Коли хтось тебе дивує, когось дивуєш ти. Їх просто безліч. Ми вже їх навіть записували. Пригадати щось конкретне дуже важко, бо інколи в розмові почнеш якусь тему, і там згадаєш, і там. Такі цікаві, смішні речі. Важко зараз згадати.

- На такі заходи часто приходять непрофесійні художники. Як ви вважаєте потрібно народитися художником чи все таки цього можна навчитися?

- Річ в тім, що нам в голову вбили, що художник – це тільки професія. І щоб бути художником треба мати талант, треба вміти…що їх є одиниці. Не треба плутати. Є художники професійні, які творять продукти праці своєї професії, тобто твори мистецтва. Вони є в різних жанрах, видах і галузях. Це люди, в яких тип – людина-образ.

А є інші типи, не менш творчі. Це і людина-людина, і людина–діяльність. В тому плані кожна людина мусить розвиватися, якщо вона не розвивається, і вона не дотикається до цієї сфери, то вона ущербна, неповноцінна, негармонійна. Мистецтво - це вирівнювання психологічного і духовного внутрішнього середовища. За допомогою малювання людина саму себе лікує, чистить, надихає, мотивує. Це їжа для душі, і навіть добра клізма для того, щоб почистити все те, що повідкладалося. Невміле вивільнення призводить до агресії до само агресії. Це крики, конфлікти в родині.

А це тому, що людина вивільняє накопичений непотрібний, відпрацьований ресурс. Коли б людина частіше співала, танцювала і малювала вона б не мала тої само агресії. Вона б правильно вивільнялась від відпрацьованих емоцій. Ми не говоримо про найважливіші речі –це сповідь і причастя. Але не кожна людина є релігійна, не кожна людина готова до цього підійти. Але кожна людина може робити таке побутове мистецтво. Нарвав чоловік дружині квітів. Все – він творець. Поспівав – теж .Це не тільки йога голосу як зараз модно говорити. Потрібно проводити такі арт тренінги і самому собі піднімати настрій.

У БОЛОТІ ГЕНЕРУЮТЬ БАГАТО РЕЧЕЙ

- Ви дуже багато подорожуєте. Чи приємно повертатися до Луцька? Яким він є для вас?

- Мені запропонували роботу начальником департаменту у відділі культури креативного і творчого розвитку Луцька. І я якраз перебуваю у стані роздумів чи йти на цю посаду чи не йти. З одного боку я можу вплинути на культуру міста, можу своє бачення втілити і якийсь вклад зробити. Але з другого боку це мене зв’яже по руках і ногах, я втрачу ту свободу, І оту легкість в творчості. Адміністративна робота займе багато мого часу.



- Яким Луцьк є для вас?

- Достатньо застійним як болото. Але це не погано. Бо в болоті генерують багато речей. Це така буферна зона, архів, поєднання води і землі. Болота завжди бояться всі вороги, тому наступають на нього найменше. В тому є великий плюс,там багато чого зберігається. Волинь не дарма болотяна місцевість. І за рахунок своєї природної зони Волинь до сьогодні є колиска культури і мистецтва України, та Європи зокрема. Мені подобається той стан, єдине, що звичайно, змінювати треба, бо життя рухається. Треба себе позиціонувати, треба себе показувати. Бо бути відсталим – це не дуже добре.

Волинь потрібно окультурювати і просвітлювати. На Волині, за моїми спостереженнями, люди ліниві і мають проблеми зі смаком. Не дарма кажуть, «ти вділась як полішучка», і це не комплімент. Рівень попсової естради в нашому звукоряді, середньої якості салонного мистецтва – це обкладинка культурної спадщини Волині сьогодні. А це не так, тому що Волинь має достатньо претензій бути модерновою, досить сучасною.

Річ в тім, що це треба усвідомлювати і пропагувати. Для того, щоб це пропагувати, треба бути самому на тій хвилі. А люди, які в нас займаються організацією культурних заходів досить однобічно виховані і розвинуті. Тому хотілося б побажати Волині бути більш сучасною і швидшою в своїх проектах, реалізаціях. І вивчити історію Волині. Ніколи не думати, що Волинь почалася з мене.

- Чи є мистецькі задуми і мрії, які будуть реалізовуватися в Луцьку?

- Звичайно, є. В Луцьку мало мистецьких локацій, зокрема для молоді. Є якісь приватні кафе, аля-галереї, аля-клуби, але вони смішні і мізерні. Є у нас Спілка художників, яка старається… такий великий, знаєте, слон, який просто зранений, стоїть терпить. Вони молодці, ми молодці, що утримуємо цей культурний простір, ми не падаємо, не продаємось на дешеві салонні мистецтва. Цього дуже мало.

Мають бути муніципальні галереї. В цих галереях має бути музей. Не має бути один зашкарублий музей, в якому пахне нафталіном, і де, кричать «Не доторкайтесь ні до чого, бо розвадиться все, включаючи цей будинок». Закордоном люди в музеях мало що не сплять. Там вони і малюють, і діти на підлозі сидять, інтерактивні заняття проводять. Треба розширити локацію, щоб вивчати історію не в класах. І зробити моду на культуру та мистецтво.

Як сказав хтось з великих «Єдиний шанс залишити слід в історії – це залишити слід в мистецтві». Я б побажала Луцьку розширювати не мережу банків, кафе та ресторанів, а локацій для культурно – мистецької сфери.

ТЕКСТ - Олена ЛАУЩЕНКО, ФОТО - Павло БЕРЕЗЮК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.