Журналіст Ігор Чуб: «На початку 90-х було не легше»

Думка оформити в інтерв’ю інформацію, почуту від журналіста Ігоря Чуба під час однієї з розмов, виникла не одразу. Ну справді, хто гідний того, аби у нього взяли інтерв’ю? «Рішающі» чиновники. Моральні авторитети. Творчі люди. Успішні бізнесмени. Журналісти ж – по той бік «кадру». Їх справа – почути і передати.

Разом з тим журналісти завжди виділялися тим, що «знають багато». Хоча б через те, що постійно спілкуються з персонами із перерахованих вище категорій.

…Приблизно такими були мої міркування, коли запропонував Чубу написати інтерв’ю з ним. Домовилися, написали. Автор тексту подумав: якщо такий своєрідний експеримент виявиться вдалим (читай – «його позитивно оцінять читачі») – зробимо на ВолиньPost серію розмов з неостанніми журналістами Волині. Згода?

– Як став журналістом?

– Наприкінці 1989-го (чи то вже на початку 1990-го?) року багатолітня редактор відділу освіти волинської «молодіжки» - газети «Молода Волинь» - Мирослава Олександрівна Манелюк вирішила познайомитися з людиною, котра кілька разів перемагала на міських і обласних олімпіадах з української та російської мов.

– Це ти про себе?

– Так. Мирослава Олександрівна і посіяла у моїх мізках ідею стати студентом факультету журналістики Львівського державного університету імені Франка. Не знаю, як зараз, але у ті часи, перш ніж отримати запрошення на вступні іспити, потрібно було продемонструвати комісії творчий доробок – не менш ніж чотири газетні публікації, а після того, як творчий доробок буде продемонстровано, ще й пройти співбесіду.

Але переді мною стояла ще одна перепона – значно серйозніша, аніж творчі доробки, співбесіди і навіть вступні іспити.

– Необхідність дати хабар?

– Ні. Зовсім не те. Це затинання. Річ у тім, що твій співрозмовник затинався настільки, що для того, щоб перевірити, вивчив я напам`ять вірша або ж урок з історії чи ні, вчителі – Світлана Іванівна Янченко (мовник), Алла Володимирівна Борисова (історик) не дадуть збрехати – часом просили однокласників звільнити одну із парт, за ту парту сідав я і вірша напам`ять… писав.

Зрозуміло, з таким «красномовством» мріяти про журналістику було важко. Затинання й було тією «значно серйознішою перепоною».

Тоді, під час моєї розмови з Мирославою Манелюк, вона подивилася на свого гостя розчаровано: метод збору інформації шляхом спілкування для мене видавався малоймовірним. «Тобі залишається спеціалізація: публіцистика», – сказала вона мені, а я навіть тоді ще слова такого не розумів.

– І як викрутився? Розказуй, самому ж цікаво, ти розумієш :-)

– Допомогли Господь Бог, сила волі плюс характер й метод, що його сам і розробив.

Виявилося, затинання – не та проблема, яку неможливо подолати. Я проаналізував, на яких приголосних найчастіше затинаюся. Перш ніж вимовити слово з проблемними приголосними, швиденько підбирав синонім і вживав його. Скажімо «істина» замість «п-п-п-п-правда».

Таким чином і словниковий запас збагачував, і синонімічні ряди нарощував, і швидкість та оперативність мислення розвивав. (Сміється.)

Творчий доробок захистив, співбесіду пройшов, запрошення на вступні іспити отримав, вступні іспити склав. Тим більше у 1990-му усі вони були письмові — жодного усного — і це значно полегшило справу. Потім завдяки упевненості у тому, що можу говорити, як забажаю, «подолав» і проблемні приголосні. Згодом став працювати, причому писав не тільки публіцистику. (Посміхається.)

– Зараз би на журналістику вступав? Тиск на свободу слова, продажність професії…

– Тоді, на початку 90-го, зі свободою слова не було ж простіше! До 13 січня 1991 року – дня кривавого штурму Вільнюської телевежі – залишався ще цілий рік. До путчу — півтора. Була взагалі своєрідна епоха медіа, для нинішньої молоді незрозуміла – без інтернет-ЗМІ, які найважче піддаються цензуруванню, а значить, ще й без безлічі робочих місць.

Та й професія не була така «обласкана». От сьогодні кращим молодим журналістам, у тому числі студентам, вручається премія імені Анатолія Москаленка. Вручається помпезно – з висвітленням у пресі, показом по телебаченню.

А коли чи то у 1992-му, чи то у 93-му я став лауреатом всеукраїнського журналістського студентського конкурсу «Надія» - прототипу конкурсу імені Москаленка – мені просто передали з Києва почесну грамоту і начепили на дошці оголошень на факультеті привітання. Не зробили тоді мене знаменитим. (Сміється.)

Чи таке з нашого студентського життя: увечері буханка хліба – сто купонів, на ранок – уже триста! Стипендія ж за ніч втричі не індексувалася. Зараз такого немає, і вчитися, я вважаю, легше – було б бажання. Тож вступав би, звичайно…

– У той переломний час – на межі 80-х-90-х років – журналістам вірили?

– Так. Тоді, принаймні в Західній Україні, був неймовірний потяг до інформації! «Молода Волинь», до якої я мав відношення ще зі студентської лави, на початку дев`яностих мала найвищий тираж серед усіх обласних українських молодіжок!

До речі, у нас був дуже сильний курс… Олег Оленюк, наприклад, уже через якийсь рік після закінчення вузу працював у прес-службі Кабінету Міністрів України, а нині є заступником голови партії «Всеукраїнське об`єднання «Громада»; Руслана Москаленко (Ковальчук) працювала прес-секретарем міністра надзвичайних ситуацій Шандри; сказати про Любов Сорокіну, що вона працювала журналістом на «плюсах», є автором та режисером документальних фільмів, значить не сказати про неї нічого.

А ще моїм однокурсникам не треба було товкмачити про громадянську позицію. Вони, наприклад, Юра Крегель та Ігор Шумило, ледь отримавши студентський квиток, голодували під час «Революції на граніті» - не просто першого настільки потужного в Україні протесту, а й акції, яка не мала аналогів у Східній Європі, адже у Польщі, Румунії тощо усе організовували дорослі, а не студенти, учорашні діти...

Повторюся: у нас був дуже сильний і, я б сказав, правильний, курс. Просто у середині дев`яностих, коли білим світом гуляли папірці розміром у мільйон купонів, ти той мільйон отримуєш, купити за нього нічого не можеш, а у тебе народжується сім`я, то тричі подумаєш, йти працювати у журналістику чи їздити, скажімо, на Польщу, котра і для волинян, і для галичан під боком. Дехто пішов у бізнес, дехто – в СБУ, уже дослужившись до підполковника, дехто (всеукраїнська тенденція, нічого не вдієш) виїхав з України назавжди…

О, до речі, можу розказати цікаву історію зі студентського життя, серед героїв – сьогоднішні журналістські зірки. Розказати?

– Розказуй.

– …Осінь 1992-го року, частина першокурсників, серед них – нині знаменитий, справді яскравий журналіст Єгор Чичеринда, і я пишаюся студентським знайомством з ним – відзначають в одній з кімнат новосілля у студентському гуртожитку.

Вночі у гуртожитку розбиваються декілька шибок, на ранок деякі Єгорові однокурсники розуміють, що перебрали і це може загрожувати їм неприємностями.

Підходять до нас з Богданом Скавроном (ще одна дуже талановита людина з мого курсу, поет, журналіст з Франківщини), кажуть: ну, ви ж теж нас вітали з початком студентського життя, трохи з нами за одним столом сиділи, може, візьміть отих декілька розбитих шибок на себе? Вас із третього курсу усе одно вже не попруть, а нас з першого - легко…

Ми погодилися. Журналістська солідарність, єдність починаються ще зі студентської лави. (Сміється.) Наш курс узяв нас зі Скавроном на поруки, а Володимир Йосипович Здоровега, декан, не наполягав, щоб ми залишили стіни альма-матер.

– Як тобі трудилося у журналістиці в часи «кучмізму»?

– В журналістиці практично не трудилося. У газеті – так, у журналістиці – мало. Поясню. Майже усі роки двох термінів президента Кучми і трішечки вже за Ющенка – з кінця 1996 і по 2005 роки — твій співрозмовник був у газеті «Віче» керівником відділу реклами. Тож чи не єдиним моїм видом журналістики були публікації, спрямовані на поліпшення громадської думки — матеріали public relations.

Мені тоді було тільки 23, але вже тоді я розумів, що обласна загальноінформаційна газета мусить мати повноцінний відділ реклами.

Василь Васильович Простопчук, головний редактор «Віча», на щастя, не дуже й опирався, хоч дехто зі старших колег із сарказмом казав: «Я знаю більше людей, котрі платили б за те, щоб про них не писали, аніж тих, котрі хотіли б, щоб про їхній бізнес хтось написав в газеті, та ще й за гроші!».

Та я й сам знав багатьох таких людей з «тіні» по той і по цей бік закону. Бо ж кілька років у середині дев`яностих пропрацював редактором відділу права, тобто фактично репортером кримінальних хронік. Ну, але не могло ж таке бути вічно, і стартувати першим означало отримати у швидкій перспективі більшу частку тоді ще абсолютно хаотичного рекламного ринку.

Якщо резюмувати, у часи раннього президента Кучми мені більше могли подзвонити любителі душити свободу слова з числа кримінальних шісток, аніж з числа чиновників.

– Ти працював у Києві, у всеукраїнській газеті «День». Чув не від одного київського колеги, що регіональна журналістика – слабша, менш професійна… Погоджуєшся?

– Волинська журналістика, вважаю, якраз сильна. Я вже казав, що саме у «Молодої Волині» був найвищий тираж серед усіх українських молодіжок.

Візьми газету «Волинь-нова». Є ще в Україні хоч один регіон, де на кожен мільйон мешканців обласне видання має по 70 тисяч примірників тиражу? Немає! Ця газета не поступається накладом тому ж всеукраїнському «Дню».

Свого часу читав, що середньостатистичний волинянин витрачає на засоби масової інформації вчетверо більше, аніж мешканець деяких інших областей. А якщо людина купує, значить, продукт її задовольняє.

– На твою думку, волинські журналісти бояться волинську владу? Наприклад, Бориса Клімчука? От ти сам, до прикладу?

– Почну з того, що розмови з головами Волинської обласної державної адміністрації я мав лише тричі: у 2007-му господарем кабінету був Володимир Налькович Бондар; у 2009-му це було інтерв`ю з Миколою Ярославовичем Романюком; рік тому — з Борисом Петровичем Клімчуком.

Коли буваєш у приймальні, а потім і у кабінеті керівника виконавчої влади області раз на два роки, губернаторофобія виробитися не встигає.

Лише один раз я мав телефонну розмову з Борисом Клімчуком: коли для «Дня» наприкінці 2011-го писав про останню смертну кару в історії Литви, мені необхідна була консультація Надзвичайного і Повноважного посла України у Литовській республіці.

До речі, останнім у цій країні — у 1995-му — стратили замовника убивства саме журналіста: Вітаса Лінгіса з газети «Республіка»... Для литовців недоторканні не «народні» депутати, а працівники медіа. Тому-то Литва уже давно у європейському співтоваристві.

– Кого вважаєш своїм наставником у журналістиці?

– Другим – після Мирослави Манелюк – поводирем по практичній журналістиці вважаю Володимира Олексійовича Данилюка, головного редактора «Волинської газети». До речі, Данилюк – наймолодший заслужений журналіст України. Я, до слова, другий після нього отримав звання заслуженого у 36.

До речі, ще одну нагороду – «Людину року Волинського краю» у номінації «Журналіст року» – зі мною отримував журналіст Сергій Орлов. Отримував заслужено, я вважаю.

– І за що ж тобі його дали, звання «заслуженого», такому молодому і ранньому?

– За роботу і публікації у нормальній і впливовій газеті «Віче». Ця газета після мого нагородження написала, що у колективі, очолюваному заслуженим журналістом України Василем Простопчуком, трудяться чотири заслужені журналісти України.

Неважко здогадатися, хто відкривав очі керівництву виконавчої влади на таланти своїх колег. Це я без сарказму. До речі, чотири заслужених на невеличкий колектив в одній газеті, сімдесят тисяч тиражу на мільйон мешканців області в іншій — це хіба не ілюстрації твердження про непровінційність (принаймні за духом) волинської преси?

– Які найбільші проблеми української журналістики, на твою думку?

– Одна з них — бідність її читачів, глядачів, а отже, загальні хвороби українського суспільства. Якби український читач дозволив собі газети за ціною «собівартість видання плюс кошти, необхідні для його розвитку», у газет відпала б потреба розміщати ту ж таки так звану «джинсу».

Політики називають ЗМІ продажними, а між тим для забезпечення основ їхньої непродажності не зробили елементарних, але дієвих речей. Яких?

Наприклад, як медіа-менеджер з певним стажем переконаний, що жоден вид діяльності засобів масової інформації (а йдеться перш за все про діяльність рекламну) не мусить обкладатися податком на додану вартість так само, як уже тривалий час редакції видань не платять ПДВ з реалізації самих видань. Навіть настільки журналістський парламент, як той, каденція якого минає (і у якому — пані та панове Шевченко, Стець, Ар`єв, Геращенко, Герасимюк, той же Шкіль) поки що цього не зробив. А ти знаєш, що будь-яка редакція знайшла б куди скерувати різницю коштів. Чи є надія, що ПДВ з реклами для ЗМІ скасують? Ще років п`ять тому твій співрозмовник ставив це питання Андрію Віталійовичу Шевченку на одній із прес-конференцій.

– Ти – газетяр. Неодноразово я був свідком словесних перепалок між газетярами старшого віку і молодими журналістами-інтернетниками. Перші звинувачують інших у поверхневості і непрофесіоналізмі, молоді старших – у зарозумілості і чванливості...

– «Завжди добре, коли ворог перебільшує твої вади, а друг недооцінює твоїх достоїнств» – казав у творі Маріо П`юзо «Хрещений батько» дон Віто Корлеоне. Якщо ти з кимось із колег ворогуєш, ти уже в програші. Якщо перебільшуєш вади колеги, якого, до того ж, ще й називаєш ворогом, – у програші вдвічі, втричі. І неважливо, якого ти віку. Будь другом колезі, шукай його достоїнства!

– Чому ти залишив «Віче-інформ» після сімнадцяти років роботи у цій газеті?

– «Залишив» – не зовсім коректне слово. Видання є товариством з обмеженою відповідальністю, я є одним із його учасників, а, згідно закону про господарські товариства, кожен з його учасників має право брати участь в управлінні справами товариства.

– Тоді чому звільнився з посади заступника головного редактора?

– Звичайно, це не пов`язано із жодним конфліктом із головним редактором і цікаво тільки з точки зору маркетингу. Поясню.
Після 1998 року ми намагалися знайти для газети «Віче» певну нішу на ринку рекламних послуг. У 1997 році її шукати не треба було: весь рекламний пиріг, що в області йшов на друковані ЗМІ, ділився фактично між трьома газетами: «Волинню» Степана Дорофійовича Сачука, «Віче» та «Волинською рекламою» — «Вісник» Євгена Яковича Хотимчука тоді тільки набирав потужності. Тенденція збереглася і у першій половині 1998-го. До того ж, 98-й був роком виборів і теж свою копійку для ЗМІ дав (хоч і просто-таки смішну з точки зору сьогоднішньої днини).

З 1999-го, після того, як кількість рекламних видань зросла, ми стали спеціалізуватися на розміщенні іміджевих матеріалів. Дещо поступившись при цьому позиціями на ринку розміщення прямої блочної реклами. Втім якщо врахувати, що засновником «Віча» була одна із структур облдержадміністрації, а 2002-й ще й був роком парламентських виборів, у 2002-2003 роках фінансово виходило не надто вже й зле.

Після Помаранчевої революції облдержадміністрація вийшла із числа засновників, її місце за посередництвом зв`язків головного редактора посіло приватне підприємство — утворилася ТзОВ «Редакція газети «Віче-інформ». Твій співрозмовник, як ти знаєш, став заступником директора — головного редактора. Перейшли на повний колір. За рік оборот «Віча-інформу» виріс у два рази.

Зваживши на те, за яку фантастичну суму австрійський «Райффайзен» придбав після Помаранчевої революції «Аваль», не можна було не зробити висновок, що європейський банківський капітал продовжуватиме перти в Україну зі своїми пропозиціями, а вітчизняні банки змушені будуть відповідати — у тому числі за посередництвом реклами у регіональних ЗМІ.

Каюсь, можливо, ми надмірну увагу приділяли співпраці саме з банківською системою. Реклама депозитних, а особливо кредитних послуг, іпотечного кредитування, великі інтерв`ю з регіональними директорами банківських установ не злазили у 2006-2008 роках зі сторінок «Віча-інформу», і твій співрозмовник дещо розслабився. У 2009 внаслідок відомих у світі економіки та фінансів подій з рекламою стало важче, і ця розслабленість далася взнаки.

Та продовжу про роботу. Борги 2009 року допомогли гасити надходження, отримані внаслідок висвітлення президентських виборів-2010, далі настали місцеві вибори-2010, а потім, як і все хороше, вибори закінчилися.

Потрібно було думати, очевидно, про подальшу спеціалізацію рекламної діяльності видання. При цьому усвідомлюючи, що виборчої гривні у 2011-му не буде, що банківська система не рекламуватиметься тощо. Не додумався. Вирішив деякий час відпочити від цих думок за посередництвом роботи у Києві.

- Яка у тебе була зарплата У «Віче»?

- Висока. (Сміється)

- А конкретніше?

- Різна. Часом ні, а часом і достатньо висока.

- Цифру не назвеш? усім колегам цікаво? :-)

- Боюся, після моєї відповіді деякі колеги можуть образитися на своїх роботодавців. А я б не хотів, щоб ображалися на людей, котрі усе-таки створюють їм робочі місця.

- Є речі, які ти робив будучи журналістом і за які тобі зараз соромно?

- (Задумався) Соромно? Та ні, навряд.

- Не доводилося у замовних публікаціях хвалити когось - політика, товар, фірму, і при тому розуміти, що рекламований об'єкт - не такий, як ти описуєш?

- Я взагалі противник словосполучення «замовна публікація».

- Добре. Піар-матеріал.

- Є певні моральні речі, через які я не переступаю. Вони для мене - на кшталт пропаганди гомосексуалізму. Ніде, ні під одним матеріалом я не ставив іншого підпису, окрім як "Ігор Чуб". І ніхто ніколи не питав у мене: "Ігоре, як тобі не соромно?"

– Якось ти казав, що хочеш написати прозовий твір «Іларія». Про що він?

– Ще одне дуже особисте питання... Тобі розповідаю першому. «Іларію» я називаю містичним детективом, але сюжет заснований на реальних подіях.

Як ти пам`ятаєш, влітку 2010 біля обласного суду відбулися так звані «маски-шоу» — міліціонери прихопили щойно відпущеного на підписку про невиїзд директора одного з сільгосппідприємств. Адміністрація підприємства почала поширювати думку, що їхній шеф не винуватий — просто його таким чином через міліцію «пресує» по бізнесових справах найпотужніша волинська група компаній.

Та виявилося, що не у групі компаній справа. За роки свого газетярства я набув друзів ледь не у кожному волинському селі. Вони й поскаржилися мені на кріпацькі умови «роботи» у господарстві. Людям з «барського плеча» давали по 50 гривень, а між тим адміністрація знімала на свої потреби готівкою за рік не один мільйон доларів, попередньо взятих у багатьох банках в кредит під одну й ту ж заставу — так вийшло, що я отримав доступ до банківських виписок цього підприємства. Я взагалі вважаю, що для справжнього журналіста отримати банківські виписки — не проблема, але це уже діло друге.

У «Віче-інформі» вийшла низка журналістських розслідувань про діяльність цих діячів. Згодом мені селяни переказали, що представниці адміністрації підприємства, котрі ще залишалися на волі, їздили до відомої в області ворожки. Їздили, аби та наворожила, щоб мені та Іванові Жучку, мешканцеві села, людині із загостреним відчуттям справедливості, котрий і допомагав мені у написанні журналістських розслідувань, було дуже зле.

Через півроку дід Іван та мій тато у страшних муках помирають від раку. Помирають майже одночасно.

Не вірю у силу ворожок — цей твір просто буде даниною пам`яті Іванові Жучку та моєму батьку, тож я мушу його дописати, а потім і видати. За сюжетом журналіст знаходить ворожку, щоб помститися, але у її будинку зустрічає... юну дівчину Іларію, закохується і розуміє, що не може нашкодити її матері.

На деякий час ворожка їде в інше місто, а вони, виключивши мобільні телефони, влаштовують свою першу ніч. У ту ж ніч матері Іларії сниться страшний сон — наче з її дитиною сталася біда. Вона телефонує доньці — радіозв`язку немає. З жахливими думками ворожка сідає за кермо, щоб якомога швидше дістатися дому, але, перевищивши швидкість, гине у ДТП. Іларія розуміє, що коханий, виключивши телефони, непрямо винуватий у загибелі її матері.

За деякий час вони одружуються, у них народжується дитина. До міста приїздить однокласник журналіста, котрий наприкінці 90-х, прогорівши у бізнесі, змушений був змінити прізвище і, втікаючи від бандитів та кредиторів, назавжди залишити цю країну.

Друзі розговорилися, і виявилося, що це саме мати Іларії десяток з лишком років тому наворожила майбутньому емігрантові, що той може сміливо позичати величезна суми на розвиток свого бізнесу, і це саме матір Іларії він вважає винуватою у своїх бідах.

Емігрант досі ненавидить ворожку, хоч та вже й покійна. Кому ж він мститиметься? Невже Іларії, її доньці, дружині свого друга, матері щойно народженої дитини?

– Давай до іншої теми... У 2002-му ти балотувався по Любешівському району до обласної ради, у 2010-му — до Луцької міської. І обидва рази до рад не пройшов... Як ти вважаєш, чому?

– Щодо 2010 року, то тут усе просто. Днями у передачі «Прошу слова» на «Аверсі» я говорив, що ті вибори до Луцької міської ради змусили нагадати слова знаменитого англійського футболіста Гарі Лінекера: «У футбол грають двадцять двоє, а перемагають все одно німці». Так от на окрузі могло бути двадцять двоє, тридцять двоє, а перемагали усе одно висуванці «Батьківщини». Або «Свободи». Мене ж не висунули ні одні, ні інші (посміхається). І, до речі, я не вірю, що через два роки після місцевих виборів народ на Волині дивитиметься, чи веде кандидат здоровий спосіб життя, чи їздить з подарунками по будинках пристарілих або ж по садочках — з букварями та пензликами, чи висить на бігбордах. Схема стара: передусім партквиток, хто висунув, його позиція, а там побачимо.

Щодо 2002 року, то тоді від кожного району до обласної ради проходили четверо, мене серед них не виявилося, зате досвід ведення виборчої кампанії у «мажоритарці» (як, втім, і восени 2010-го) отримав безцінний. Хороший досвід отримав і восени 2011-го, коли у Києві мав можливість спостерігати за роботою прес-служби однієї з двох найбільш потужних опозиційних партій, так би мовити, зсередини.

– Розкажи про свій досвід співпраці зі штабом депутата Волинської обласної ради і, очевидно, майбутнього кандидата у народні депутати України Степана Івахіва.

– «Досвід» – це надто голосно сказано. Та й зі Степаном Петровичем я не спілкувався. Не встигли поспівпрацювати, на жаль...

– «На жаль»? Не отримав фінансово того, що запланував?

– Ні, передусім не тому. Скажу, що ще з 2008 року я є палким прихильником волейбольного колективу, який називався тоді «Волинь-Університет-ОДЮСШ». Ці дівчата кілька років були єдиною в області командою суперліги з ігрових видів спорту (згодом до них, ти знаєш, приєдналася «Волинь» футбольна), виступаючи у найвищому ешелоні задарма — за студентську стипендію. Це — подвиг, і усі, хто допомагав цій команді, були достойні, на мою думку, поваги.

Народний депутат України Микола Леонтійович Потапчук зі своєї кишені (бо в обласному бюджеті грошей не було) виділив — на моє прохання! — кошти для участі «Волині-Університету» у півфінальному, а згодом і у фінальному етапі Кубка України з волейболу сезону 2009 — 2010 (дівчата посіли у тому розіграші Кубка бронзову сходинку — найвищий на той момент результат у їхній спортивній історії), а я погодився підготувати з Миколою Леонтійовичем — тепер уже на його прохання — цикл інтерв`ю з ним. Мені хотілося бути вдячним. Третє місце у Кубку на той час для бідних волинянок було неабияким успіхом, адже, скажімо, знаменита запорізька “Орбіта” із суперліги вилетіла взагалі — тодішніх запорізьких високих чиновників волейбол, певно, не цікавив.

А коли перед сезоном 2010-2011 з`явилася людина, у якої виникло бажання постійно допомагати моїй улюбленій команді ще й матеріально, я подумки сказав: «Ну, нарешті!» Саме тому співпраця з президентом волейбольного клубу «Континіум-Університет» на парламентських виборах видавалася мені річчю абсолютно гармонійною... Але ж...

– Івахів – депутат обласної ради від Партії регіонів, а згаданий тобою Потапчук – депутат Верховної ради від «Батьківщини». Тобі все одно, з якою партійною силою працювати?

– Розумієш, коли людина продає хліб, вона не вимагає продемонструвати партійний квиток. Так вийшло, що саме це — хліб багатьох журналістів.

Розмовляв Юрій РИЧУК (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.