Богдан Мороз: «Повір у себе - повірять усі інші»

Кажуть, щоб досягти своєї мети, потрібно багато працювати. Та що ви знаєте про тих, хто зміг піднятися на омріяний п'єдестал? Нам вдалося поспілкуватися із людиною, яка не з розповідей, а з власного досвіду, знає настільки важко йти до своєї життєвої цілі, і який він - смак перемоги над самим собою.

В ексклюзивному інтерв’ю для ВолиньPost – президент федерації тайського боксу Волині, старший тренер з тайського боксу, ММА та кікбоксингу – Богдан Мороз.

Який він, шлях від маленького хлопчика з Торчина до успішного спортсмена у США? З чого все розпочалось?

Розпочалося все із бажання, бажання стати спортсменом. На мене дуже вплинув фільм із Ван Дамом «У пошуках пригод», він став хорошим стартом. Я почав вдома займатись біля свого улюбленого горіха, я оце заїжджав, дивився, він уже великий став як і я.

В той час нічого не було, усе що я робив, це зовсім не те, що я зараз можу дати своїм хлопцям, адже вони розпочинають у хорошому залі, під наглядом хорошого тренера. Але ми тоді щось знаходили, читали книги про єдинобоства, багато що робили неправильно, як наслідок, зараз є проблеми і травми.

Було дуже важко, бо ніхто не розумів, навіть батьки не вірили, що я на правильному шляху, і дивувались моєму захопленню. Сусіди говорили: «Дивіться він мішка б’є, краще б пішов грядку перекопав. Скільки злості в ньому, якщо він так б’є, уявіть, що він з людьми буде робити». Перший мій спорт - це було дзюдо. Я ходив у спортзал боротися, зрозуміло, що це було таке смішне дзюдо, хлопці були хто в чому, без кімоно. На жаль, так склалося, що секція закрилася і цей спорт перестав існувати у нашому місті.



Почав займатися сам, дивитися, що старші хлопці роблять. Коли переїхав до Луцька, побачив оголошення на стовпі про кікбоксинг в «Динамо», пішов займатись. Це був важкий шлях, багато як хороших, приємних спогадів, так і складних моментів.

Перший бій для спортсмена запам’ятовується назавжди. Яким він був у Вас?

Перший свій бій пам’ятаю дуже добре. Це було в Луцьку. Вийшов на ринг і, зі страху, так врізав супернику, що ніхто не очікував. Я переміг у першому раунді. Мені це дуже сподобалось, такий дух суперництва, плюс, я завжди хотів бути найкращим, найсильнішим. Але підтримки так і не було, рідні не вірили в мене, звісно, що зараз усе змінилося, мої батьки пишаються мною.

Але спочатку ніхто не бачив перспективи у моїх заняттях спортом, і навіть сьогодні часто батьки дітям кажуть, що вони спортом грошей не зароблять. Так і напишіть, що це неправда. Якщо ти нормальна людина, ти заробиш кошти, навіть роздаючи рекламні буклети на вулиці, або зможеш ручку продати так, що все твоє життя зміниться. Але це залежить від людини, одному дай мільйон доларів - він їх витратить і буде знову бідним, інший – з простої ідеї зробить бізнес. Так і в спорті: повір у себе - повірять усі інші, а якщо сумніватимешся, нічого не вийде.



На початку Вашої спортивної кар’єри, що було найважче?

Найважче спочатку було усе: інколи не було де жити і що їсти, не було в чому тренуватись, а дуже хотілось. Умов не було ніяких, найважче - це було перетерпіти цей момент, повірити самому, що все вдасться. Чесно скажу, були переломні моменти, коли хотілось здатися, але руки не опускалися, а лише підіймалися вище.

В мене є така історія: ми колись з другом ішли в спортзал, в нас були гроші лише на рогалик за 25 копійок, такий з повидлом, маленький, і молоко – літр на двох купили. Ми, як завжди, весело йдемо, я цю пляшку молока підкидаю, і вона впало і розбилась. Ми ввечері їли з водою цей рогалик, і тепер постійно, коли зустрічаюсь із другом, згадуємо це розбите молоко.

В чому особливість тайського боксу?

Це – один із найжорстокіших видів спорту, для сильних характером людей. Але, як ми на сьогодні бачимо, і жінки, і чоловіки ідуть на одному рівні. Цей спорт дуже дисциплінує, не варто багато говорити, краще прийти і спробувати, щоб самому зрозуміти, що таке тайський бокс.



Чи є критичний вік спортсмена?

Нема і хто б вам що не говорив - вікових обмежень просто нема. Люди починають займатися в 50 років і виграють змагання.

Як часто Ви зустрічаєтесь з несправедливістю в спорті?

В Україні завжди, кожного дня і всюди, починаючи від міської ради, завершуючи спорткомітетом, справді, 90% усіх, хто при владі, роблять бізнес. Вони просто не хочуть допомагати, а інколи навіть і заважають. Яка ж це справедливість, коли мені, як тренеру, замість того, щоб займатись із дітьми, треба займатись оформленням та веденням безлічі документів.

Ще є такий фактор, як «українська заздрість». Я люблю Україну, я люблю своїх хлопців, але у 2015 році, коли я виступав на Чемпіонаті світу з К1 і тайського боксу, виступав одразу в двох версіях, на моєму ринзі був суддя з України, президент федерації кікбоксингу України.

Я - президент федерації тайського боксу на Волині, це дві різні федерації, але наш клуб в Європі знають і нас запросили. А цей суддя злився, що ми не поїхали на змагання від його федерації, підходив до організаторів і вимагав, щоб нас зняли, вигнали, бо ми не від його федерації приїхали на змагання.

І так трапилось, що суддею мого бою був саме він, я вдало провів поєдинок, технічно переміг суперника, він лежав на ринзі і лікарі його повертали до пам’яті. І тут оголошують, що він виграв, бо український суддя мене дискваліфікував за жорстокий бій. Я міг це оскаржити за 300 євро, але для нашої команди це були дуже великі гроші, для усіх я й так був переможцем. Мене багато хто запитував, як так, ти з Луцька, суддя зі Львова - що ви не поділили? Оце, мабуть, була найбільша несправедливість, з якою я зіштовхувався.



Ви уже декілька років живете та тренуєте спортсменів у США. Як вдалося вийти на такий рівень?

Коли ми їхали в Ялту, в 2014 році, на Чемпіонат світу з тайського боксу, я казав хлопцям, що буду жити в Маямі, Флориді. Вони сміялися з мене, не вірили. Насправді, в мене є чіткий план: займатись спортом довго, і ось нещодавно виповнилось 20 років, як я розпочав. Зараз я живу у Флориді, неподалік від Маямі, тренуюсь у хороших спортзалах, подорожую Америкою, бо мене запрошують, і постійно кажу своїм хлопцям: чіткий план завжди діє.А якби я колись написав, що хочу Ламборджині і будинок, вони в мене теж були, адже я переконаний: які цілі ми ставимо - такі результати і отримуємо.

Я не можу сказати, що мені там добре чи погано, мені хочеться додому, в Україну, бо тут мої хлопці, мій спортзал, в який я вклав душу, але також в мене є сім’я, для якої я хочу хорошого життя. Я не хочу, щоб моя дочка приходила зішколи і плакала, бо їй сказали намалювати крокодила, а вчителька поставила їй погану оцінку,бо він вийшов не гарний.

Або кажуть якусь іграшку робити, бо це розвиток. Та який це розвиток? Я вважаю, що вивчити три мови – оце розвиток. Допомагайте дітям: хоче займатись комп’ютерами – віддайте в комп’ютерну школу, хоче малювати – віддайте малювати, співає – зараз багато вокальних конкурсів. Підтримуйте своїх дітей! Сьогодні всі двері відкриті, вся планета відкрита, а ми сидимо тут в Україні і на всіх злі, бо, мовляв, всі дурні, а ми – розумні, в усіх погано, а в нас – добре.

Якби Ви оцінили рівень спорту в Україні та у США?

Візьмемо останню олімпіаду. Яка команда виборола найбільше золота? І всі будуть казати, що наші спортсмени хороші, а там - погані. В них настільки високий рівень спорту, що моїх би спортсменів, усіх, хто в залі, кожного дня показували б по телебаченню. Там навіть на аматорських боях завжди присутнє телебачення, беруть інтерв’ю і навіть транслюютьу прямому ефірі. І це я не кажу про професійних спортсменів, я кажу лише про тих, хто має перші поєдинки. При усіх школах є хороші спортзали, всі умови для розвитку.

Тому говорити про рівень спорту в США та Україні, це те саме, що порівнювати економіку Рожища і Нью Йорка – це точне порівняння, хто б що не казав. До речі, в США товстих людей менше, ніж у нас, а дай нам такий доступ до їжі, як в Америці, то мені страшно навіть уявити, що б було.



Ви живете в США, ваш клуб «Пітбуль» працює у Луцьку. Яку перспективу розвитку Ви бачите?

«Пітбуль» в майбутньому буде великою мережею, і те,що я переїхав, це є розвиток. Якщо я буду сидіти на місці, ми дійдемо до якогось рівня і зупинимось, а я їжджу, хлопці їздять, клуб розвивається. Отже, будуть нові досягнення, нові знайомства, нові клуби і буде у Флориді клуб «Пітбуль», і у Європі і в усьому світі.

«Пітбулівці» - хто вони?

«Пітбулівці» – це адвокати, юристи, лікарі. Це прості працівники, бізнесмени, прокурори, підприємці, це жінки і чоловіки: у нашому спортзалі ви зустрінете представників усіх професій та вікових категорій, це навіть цілі сім’ї – приходить чоловік, жінка, троє дітей і всі з захопленням тренуються.

Ви ініціатор проекту «Кращий спортсмен». Програма має уже свої результати, двоє бійців їздили на тренування в Тайланд. Як заохочувати найкращих плануєте надалі?

Я їздив багато світом, і якось, спілкуючись зі своїм другом, я сказав, що поки ми не покажемо, як живуть там, і як можна жити, ми нічого не змінимо. І тому вирішив, що спортсменів треба кудись відправити, окрім змагань. Я хотів, щоб вони пожили там, не хвилювалися, як перед боєм, а просто жили і побачили іншу сторону життя. Я вибрав Тайланд, тому що щодо цієї країни нема візових труднощів. У квітні я сказав: «Тренуйтесь, і хтось із вас обов’язково поїде».

Звісно, ніхто не повірив, бо це дуже великі кошти. А Сергій Снитюк і Роман Демчук повірили і почали працювати над собою ще більше. Наприкінці року я зробив офіційне нагородження кращих і вони полетіли за новим досвідом. На зборах я сказав, що наступного року полетять четверо, планували, що двоє з них - в США, але поки складно з візами, тому, на разі, знову Тайланд. Ще в мене є хороша ідея - нагородити і найрозумніших спортсменів нашого клубу, якщо вони своїм розумом зможуть вступити у якийсь ВИШ закордонний чи коледж.

Я допоможу з оплатою дороги, проживання і харчування, і це буде для усіх хорошим шансом витягнути щасливий квиток в життя. Від них потрібно зовсім небагато: відвідувати тренування, не бути в «дурних» компаніях, а якщо раптом помітять із спиртним чи цигаркою, доступ до залу буде заборонений. Це жорстоке правило, але це для тих, хто хоче брати участь в конкурсі. Якщо спортсмени будуть правил дотримуватись, то в кінці року здадуть тест TOEFL на знання англійської мови і вступлять у ВИШ, який оберуть, а я фінансово підтримаю повністю.

Тобто, навіть ті, хто лише зараз приєднається до клубу «Пітбуль», але протягом року виконає усі умови, має шанси витягнути щасливий квиток?

Я скажу, навіть 3 квитки. Мені, безперечно, дуже важко фінансово, я не настільки багатий, але хочу це зробити, а якщо хочу – то обов’язково зроблю. Це реально дуже хороша підтримка хлопців, які не мають тут нічого. Торік ми відправили двох, цього року – чотирьох, наступного – десять, а потім і п’ятдесят.

Тільки так ми змінимо хоч і не всю Україну, але частково молодь і її світогляд. Тільки так вони будуть прагнути змін, стануть амбітнішими, добрішими і відкритішими. Чому люди злі? Я вірю, що тут важко жити, всім важко. Проте якщо ти прокинешся зранку і скажеш, що в мене все добре, то і буде добре. Тому я хочу щоб ця програма мала успіх.



Які курйози та смішні ситуації зі спортивного життя запам’яталися найбільше?

Ми їхали четверо: Я, Роман, Сергій і Тарас зі змагань у Європі. Банк заблокував рахунки, а в нас лише яблуко і маленька пляшка води. І ми це яблуко ділимо на чотирьох в автобусі, а німці здивовано дивляться і починають пропонувати соломку, печиво, щоб ми поїли. Саме в цьому і відчувається справжня єдність команди.

Що Вас мотивує?

Як бути молодим хлопцем чи дівчиною і не хотіти бути кращим учомусь. Не можеш бути кращим в спорті, будь кращим в музиці, математиці, стань успішним бізнесменом, хоч в чомусь стань кращим - оце мотивація. Але в нас уже так прийнято, що, яке б не було свято, на столістоїтьспиртнею. І в моїй сім'ї це було, але я, на щастя,цементально переріс, я утримавсявідцієїтрадиції. Я хочу,щоб наші діти мали гідний приклад.

Щоб дитина пишалася мамою і татом, а не батьки їдять пельмені, а хочуть, щоб дитина їла вівсяну кашу. Та ніколи такого не буде! Діти наслідують батьків і піддаються впливу, тому потрібно своїм прикладом показувати, як правильно. Колись я обов’язково зніму відео з Ван Дамом, де він усім передасть привіт, адже саме він мотивував мене свого часу.



Про що Ви мрієте?

Я мрію про хорошу велику родину «Пітбуль» по всьому світу. Про хороших спортсменів, а які, я не сумніваюсь, стануть зірками. Я з тих людей, які вірять що мрії - реальні,якщо ми чогось справді хочемо і прагнемо – ми це зробимо. І, найголовніше - побільше позитиву й усмішок, а поменше - шкідливих звичок.

Спілкувалася Вікторія ПОЛІЩУК


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.