Депутат Осіпов: від протистояння Луцька і Замостя виграє «третя сторона»

На останній сесії Луцька міська рада обговорювала звернення Ради міста Замость, в якому польські депутати висловили невдоволення з приводу надання Луцькою міською радою почесного громадянства Степанові Бандері. Тоді луцькі обранці так і не дійшли згоди – відповідати поляка жорство, відповідати м’яко чи не відповідати взагалі? І що це – чергова спроба луцьких депутатів «потовкти воду в ступі», довго і гаряче обговорюючи чергове політичне питання, чи принципова для міста проблема, яка вимагає зваженого рішення. На цю тему – кілька питань депутату міськради Андрію Осіпову (ВО «Батьківщина»).

– Ви – один з прихильників встановлення пам’ятника Степану Бандері у Луцьку. Пригадую, навіть якісь публікації вашого авторства були в інтернеті. Одна називалася «Пам’ятник Бандері: нагальна національна потреба». Відтак, як на вашу думку, повинен реагувати Луцьк на закиди сусідів-поляків?

– Взагалі, можна реагувати по різному. Можна зустрічним звинуваченням: адже не лише поляки під час війни зазнали кривди від українців, а й українці – від поляків. Можна вказати полякам на те, що не варто втручатись у справи суверенної держави. Можна змиритись і погодитись з депутатами міста-партнера та скасувати рішення про почесне громадянство Степана Бандери.

Але що це дасть!?

Знаєте, я не дам прямої відповіді на ваше питання. Бо перед тим, як відповісти на питання «як має реагувати Луцьк?», ми повинні тут, у себе з деякими питаннями розібратися.

Адже це звернення поляків не є випадковим. Воно – свідчення того, що українці і поляки лише в дорозі до порозуміння. Але ми його ще не досягли.

Колись польська інтелігенція, осмислюючи причини, через які Польща втратила державність, прийшла до висновку, що «без вільної України не може бути вільної Польщі». Що Львів – українське місто, а Вільнюс - місто литовське. Якщо вірити джерелам – ці висновки дались полякам не просто, багато що довелось переосмислити. Але виявляється, що це лише вступ до теми порозуміння.

Час усвідомити і те, що насправді незалежною Україна може стати, здобувши духовну самостійність. Для цього українці повинні зректись нав’язаних їм «героїв» і встановити своїх, відмовитись від «імпортної» історії і написати свою. Це має бути історія заради самоусвідомлення себе для свого майбутнього, а не для стосунків з «братніми народами». Доти, доки цього не станеться, Україна буде млявою і невпевненою, буде хитатися між «рускім міром» і об’єднаною Європою.

Від цього українського гойдання Польща і поляки нічого доброго не мають і не матимуть. Європі потрібна самодостатня Україна, а не радянський муляж.

– Чи допоможе справі самоусвідомлення постать Степана Бандери?

– По-перше, Степан Бандера – це не вигадка націонал-радикалів. Він є помітною частиною історичної свідомості українців, які звільняються від комуністичної облуди. Бандера є символом безкомпромісної боротьби зі всіма ворогами української державності. Нація, яка переживає відродження, потребує таких символів як кисню.

По-друге, а хто довів, що він був нацистом чи фашистом? Хто довів, що вояки ОУН-УПА були нацистами?

Це радянські ідеологічні штампи, якими користуються ображені та вороги української незалежності. Радянська ідеологія, наприклад, стверджувала, що Пілсудський, був фашистом. На їх думку фашистами були всі, хто не «дружив» з товаришем Сталіним.

І тут полякам доречно нагадати: операція «Вісла» проводилась саме за дорученням Сталіна. Тодішній маріонетковий уряд Польщі ніколи б сам не наважився зачіпати «братніх» українців.

До того ж замислимось, а чи всі поляки нині відрізняють сучасного українця від радянського українця? Чи всі поляки поділяють думку, що без вільної України не може бути вільної Польщі?

Минуло сім десятків років. Невже ви вважаєте, що сприйняття України поляками як, скажімо, «країни, якій вони мають право вказувати», настільки поширене у наших західних сусідів?

Будь-які стереотипи можуть довго жити в суспільстві, особливо, якщо людям «підказують», як думати і чинити…

– Тобто? Ви натякаєте на якусь чергову «операцію спецслужб»?

– А давайте вникнемо в «історію питання». Я поцікавився: виявляється, Луцьк має партнерські угоди з десятьма зарубіжними містами. З них – шість польських, одне литовське, одне грузинське, одне китайське і одне білоруське.

Білоруси, китайці, попри свої ідеологічні особливості до такого звернення не додумались. Литовці – мають власний досвід антирадянського партизанського руху. Грузини переживають національний ренесанс.

Тепер щодо польський міст. Обуритися нашим рішенням щодо Бандери не додумалися ні в Ольштині, ні в Білостоці, ні в Торуні, ні в Любліні, ні в Жешуві. Тільки в Замості.

В Ольштин під час операції «Вісла» вивозили холмщаків. Білосток – це Підляшшя, в якому усіх православних вважали білорусами, там «Вісла» торкнулась лише окремих українців. Не знали польсько-українських чвар ні Торунь, ні Люблін, ні Жешув.

Залишається Замость. Навколо цього міста до проведення операції «Вісла» мешкало чимало українців. Частину з них примусово переселили в УРСР, частину на землі, які до 1946 року заселяли німці. Колишні українські поселення залюднили поляками. Словом, є з приводу чого сперечатись.

Тепер просто задумаймося, до чого може призвести суперечка, спровокована заявою депутатів Замостя? Може початись сварка, можливі взаємні образи. В сварку втягнуться тисячі з обох сторін, і всі попередні зусилля з примирення зведуться нанівець.

Хто від цього протистояння виграє? Звісно «третя» сторона! Її представники не лише в Росії, їх не бракує в Україні. Для них європеїзація України – страшніша за смерть.

Це в разі, коли Луцьк відповість різко, гостро. Іншій варіант: лучани скасовують своє рішення. Сигнал для організаторів операції – «можна продовжувати» . Претензії виставляють містам Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини. Ті з «відповіддю» не зволікатимуть. Сварка! Хто виграв? Вона ж – «третя» сторона. Хто програв? Україна і Польща.

– Якось надто дріб’язковим видається привід, аби з нього виріс масштабний конфлікт, вигідний, з ваших слів, «комусь»…

– Масштабні справи часто розпочиналися з «дрібних» непорозумінь. Ще зі школи пам’ятаю, що І-а Світова війна розпочалася в інциденту в Сараєво… Чи стане Луцьк другим Сараєво залежить від багатьох чинників. Легковажити тут не можна.

– Добре, тут, як то кажуть, «поживемо - побачимо». Але дозвольте вернутися до першого питання. Все таки – як ви вважаєте на найдоцільніше реагувати Луцьку на заяву польського Замостя?

– Ніяких поступок, але і ніяких різких заяв.

– Мовчати?

– Ні, чому ж. Просто зробити те, що досі не зробили: запросити поляків до відкритого діалогу на тему неоднозначних питань нашої історії.

Формула дії дуже проста: порозумітись можна лише, пробачивши один одному. Пробачити можна, лише зрозумівши один одного. Зрозуміти один одного може лише той, хто здатний, бодай на мить подумки поставити себе на місце свого опонента.

Полякам не потрібно зрікатись своїх героїв, бо їхні герої – це їхня самосвідомість і самодостатність. Українцям – так само.

Тому треба говорити. Говорити на теми: «УПА – Армія Крайова», «Пілсудський – Бандера», «Поляк – Українець» тощо…

– Малоймовірно, що навіть якщо лучани дійдуть такого взаєморозуміння з депутатами з Замостя – це вирішить проблему. Ви ж кажете, що вона – глибша. У самосвідомості, у «нашіптуванні», у стереотипах…

– Звісно, вести діалог повинні не тільки і не стільки депутати. Це має бути українське та польське студентство, професійні історики, політологи, журналісти. Багато можуть зробити священики Київського Патріархату, УАПЦ, Римо-католицької та Греко-католицької конфесій.

Ніколи на території Польщі не стоятиме пам’ятник Бандері, а в Україні – Пілсудському. Ніхто не зобов’язує вклонятись кожній могилі, але це не означає, що на неї можна плювати.

Розмовляв Сергій ЮРЧУК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.