«Давати голодуючому не їжу, а вудку», - Олексій Кушнєр

Надавати допомогу тим, хто дійсно її потребує. А ще своїм прикладом вчити людей робити хай невеликі, але добрі справи.

Такими принципами керуються у своїй роботі координатори Волинського центру допомоги учасникам антитерористичної операції.

ВолиньPost розпитав у керівника Олексія Кушнєра, які труднощі доводиться долати волонтерам та які проблеми вирішувати.

– Насамперед, я не стільки керівник Центру, я сам є учасником антитерористичної операції, бойових дій. Тому, фактично, це і в моїх інтересах, щоб закони, зокрема ті, що написані для бійців АТО, виконувалися.

Все те, чим займаюся зараз, в загальному я робив і раніше. Тобто те, що стосується волонтерської допомоги. Моя позиція така: війна не закінчена і люди, які зараз на Сході, потребують допомоги так само, як і ті, що повернулися, – розповідає про роботу в Центрі Олексій.

– Моє призначення для мене, та й в принципі для всіх людей, які мене оточують, було досить несподіваним. Не знаю, за які це мені заслуги чи за гріхи, але, якщо так сталося, значить так має бути. Я буду робити максимально, скільки зможу.

Центр, фактично, є підвладною структурою, але на громадських засадах. Чи не заважає така співпраця з владою чи, навпаки, дає свої преференції?

– Ні, нам це повністю допомагає. Я не отримую від влади зарплати. І елементів впливу на мене так само немає. Єдине, що можуть зі мною зробити, – звільнити. Це все.

Люди, які є координаторами Центру, працюють на волонтерських засадах. Як їх можна покарати? Не дати їм зарплату чи премію? Заборонити щось робити? Ми будемо робити цю роботу в будь-якому разі - чи за підтримки влади, чи без.

Чи є схожі структури в інших областях України та чи координуєте свої зусилля з ними?

– Найголовнішою передумовою є те, що в Україні з’явилася така особлива каста, як учасники бойових дій, демобілізовані. Це люди, які потребують підтримки зі сторони влади.

Що стосується Центрів, то такі структури вже створені майже в усіх областях або перебувають на моменті становлення.

На Волині, скажу відверто, влада досить лояльно поставилася до Указу Президента про створення координаційних центрів. Якоїсь протидії я не побачив. Мене можуть звинуватити в тому, що я став провладним, але я знаю ситуацію в інших областях, тому можу з певністю казати, що там не настільки добре все пройшло, як у нас. Там була протидія як зі сторони влади, так і волонтерів.

Які питання вам вже вдалося вирішити?

– Є дві основні категорії проблем. Якщо говорити загалом, то 95 відсотків бійців, які повертаються зі Сходу, потребують, передусім, психологічної допомоги. Комусь більше, комусь менше, але майже всім вона необхідна. Ми проводимо психологічні тренінги. Непоодинокі випадки, коли хлопців, які потребували ургентної психологічної допомоги, завозили в психіатричну лікарню в Липини. На мою думку, це один з найбільш важливіших напрямків роботи.

Так, питання виділення пільг та землі теж важливі. Але є категорія людей, які потребують ургентної допомоги. Ми звісно можемо це афішувати, називати суху статистику. Але не робимо цього.

Справа в тім, що в нашому суспільстві немає практики звертання до психологів чи психотерапевтів. Якщо на заході це є нормою, то у нас, якщо сусіди довідаються, що ти відвідуєш психолога, будуть тицяти в тебе пальцями чи називати хворим. Є проблеми, якими ми займаємося, але які не висвітлюємо. Це залишається в нас.

Є моменти, які не вирішуються легко. Скажімо, питання надання статусу УБД військовослужбовцям, які перебували в зоні АТО до моменту розбивання її на сектори.

Є моменти, коли, до прикладу, загиблий воїн є сиротою, а його вагітна дружина перебуває з ним в громадянському шлюбі. Юридично вона не має права на пільги. Але якщо після народження маляти визнати батьківство, тоді дитина буде мати можливість і вчитися, і лікуватися за кошт держави.

Так от, ми підняли півобласті, щоб взяти біологічний матеріал від загиблого, оскільки його мали поховати на наступний день.

Ви співпрацюєте і з психологами, і з юристами. Такі люди є в Центрі чи долучаєте спеціалістів зі сторони?

– Нам допомагають багато волонтерів юристів та психологів. Зокрема, це юристи Василь Нагорний, Наталія Ариванюк, з психологів одним з координаторів є Олена Зверєва, яка займається психологічною реабілітацією ще з часів Майдану.

Але багато питань вирішуємо просто: заходимо в Інтернет, піднімаємо ту чи іншу правову базу, телефонуємо в ту чи іншу службу. Потреби, щоб в Центрі постійно сидів юрист, фактично немає.

Важливо розуміти, що робота, якою ми займаємося, важка, і вона не є оплачуваною. А всі ми люди, і нам потрібно за щось жити. Тому спеціалісти займаються основною своєю практикою.

Робота центру – це, передусім, робота з людьми. Більшість із бійців АТО потребують допомоги, і їм не важко допомогти. Але найбільше, що їм потрібно, щоб їх хтось вислухав, почув їх. А ще знати, що є люди, які роблять для них щось просто так.

Скажімо, днями їздили з демобілізованим бійцем у Володимир-Волинський, щоб підняти накази про його службу. Він не міг повірити, що ми заправили за власні гроші автомобіль, поїхали з ним і не хочемо від нього за це нічого.

Бійці АТО повинні усвідомити - не всім бути воїнами. Є люди, які можуть набагато більше зробити хороших справ тут, в тилу. Але в нас немає культури.

Я спілкуюся з багатьма атошниками і, буду відвертим, серед них є досить хороші, адекватні люди, а є й такі, які вимагають всіляких преференцій тільки тому, що воювали. Тому вбачаю позитив у тому, що Центр очолив саме учасник бойових дій.

В мене немає ореолу воїна. Я, фактично, пережив те саме, що й вони, хтось з них більше, хтось – менше. Але я знаю, що вони відчували в той чи інший момент свого життя. Це пафосно звучить. Але я, як людина, не поважаю тих, хто «качає» свої права. Той, хто найбільше кричить, як правило, найменше пережив. Ті, що дійсно переживають, вони сидять переважно вдома і себе морально вбивають.

Завдання Центру – не працювати на прийом заявок. А знаходити тих, хто дійсно потребує допомоги.

Яким чином плануєте це робити?

– Одним із завдань Центру є анкетування усіх учасників бойових дій. Від нас вимагають робити це по телефону. Але я не прихильник цього.

Деякі обласні осередки звітуються, що вони вже всіх обдзвонили. Я вважаю, що краще якість, ніж кількість. Так, телефоніст в ОДА може за кілька днів обдзвонити всіх бійців. Але який від того результат?

Зараз ми працюємо над інформуванням. Тому що, коли говорити про обласний центр, то ту є волонтери, які постійно курують того чи іншого атошника. Є проблема з віддаленими селами, з районними центрами. Люди там живуть в своєму маленькому світі і не знають, що відбувається навіть в тому самому Луцьку. Що є служби, які можуть допомогти і роблять це.

Чи доводиться вирішувати, кому передусім потрібна допомога, кому менш терміново, а хто і без стороннього втручання сам може впоратися зі своїми проблемами?

– Головний принцип – давати голодуючому не їжу, а вудку. Одним з елементів психологічної реабілітації є можливість самим почати щось робити. На жаль, більшість бійців чекають на доброго «дядю», який зробить за них всі справи. Ні. У кожного є права, а є й обов'язки і є те, що гарантує держава.

Тобто, ви даєте людям механізм дій?

Так. Ми реагуємо більше на відмову. Ми консультуємо, які документи потрібно зібрати, де і як їх отримати і куди занести. Якщо бійці виконують всі наші інструкції і все-одно отримують відмову, тоді доводиться втручатися нам, телефонувати у відповідні служби і вирішувати питання.

Як не прикро, але факт - багато бійців, прийшовши з війни, зловживають алкоголем. Родини таких бійців також потребують уваги. Чи працюєте ви з такими людьми?

– На першому етапі ми просто з ними розмовляємо. Як відомо, примусового лікування, якщо це не призводить до якихось критичних моментів, в Україні немає. Доводиться залучати психологів, психотерапевтів. Змусити лікуватися ми нікого не можемо, але можемо переконати зробити це.

Я не психолог, але маю медичну освіту. Крім того, я трохи прожив-пережив. Тому мені легше зрозуміти людей, які мають бойовий досвід. Я бачу в їх очах повну зневіреність до цього суспільства, або ж повну зневагу до людей, типу я воював, а ви – ніхто.

Це дуже погана позиція, тому що не всім бути воїнами. Багато людей віддали набагато більше. Не тільки матеріально. Вони втратили сон, здоров’я, допомагаючи людям, які на фронті. Тому треба просто змінювати їхнє бачення.

Вважаю, що учасників антитерористичної операції потрібно долучати до громадської діяльності та до волонтерського руху. Але я бачу, що більшість бійців, які повертаються зі Сходу, в тилу не хочуть мати нічого спільного з усім, що стосується АТО. Вони не хочуть цього.

Чому так?

Тому що їм важко згадувати. Мені от легше, тому що я повернувся ще перед Новим роком. Вже майже рік минув. З того часу я пройшов етапи бажання повернутись назад, думки, що мені тепер всі винні. Але в тому, що відбулося, в мене є позитивні моменти.

Мені легко було повертатися, тому що на мене чекали. Були люди, які постійно мене підтримували. Допомогло і те, що в мене є собака. Це момент усвідомлення того, що не важливо, який ти приходиш додому, тебе завжди чекають, потребують. Що є істота, яка від тебе залежить, і якщо з тобою щось трапиться, вона не виживе без тебе. Поняття відповідальності. Воно виводить з такого ступору. Бажання працювати, заробляти на себе.

Я ніколи не говорив, що мені це легко прийшло. Перші три місяці я сидів вдома, нічим не займався, переважно блукав сторінками Інтернету, іноді зустрічався з друзями. Мені було добре й так.

Тобто, як добре. Підсвідомо я обурювався, де мої нагороди, де мої фанфари, де усмішки і привітання, я ж воював. Але я це пережив і зараз згадую з посмішкою.

Я ніколи не був агресивним, в цьому є позитивний момент. Але деякі моменти залишилися після АТО. З часом воно, звісно, забувається, але на піку якогось нервового завантаження загострюється.

Які плани на найближчий час?

Розростання на всю область. Сьогодні нас не так багато, ми оперуємо тільки власними коштами, які вже закінчуються. Тому ми пишемо проекти, розробляємо моменти недержавного фінансування. Тому що чим більше ми незалежні, тим більше можемо зробити. На нас тоді просто не буде впливу зверху.

А крім розростання, бо це і так зрозуміло, що б ви хотіли змінити чи на які процеси вплинути передусім?

– Змінювати, в першу чергу, саме бачення учасників антитерористичних дій на те, що відбувається в країні. Щоб вони не розділяли життя на до війни і після війни. В Україні видали багато посвідчень учасників бойових дій, які не є реальні. І з цим так само треба примиритися.

Єдине наше завдання, як би це пафосно не звучало, – це робити свою нову державу. Я, як і всі на Майдані, кричав, що нам треба змінювати владу. Наразі я не бачу, як її змінити. Тому буду пробувати знизу змінювати суспільство. Навіть своїм маленьким прикладом, прикладом людей, з якими ми разом працюємо. Просто стати й зробити хорошу справу. Не тому, щоб отримати гроші, гранти чи щось таке. А заради принесення якоїсь користі. Я насичуюся тим, що роблю. Мені це подобається.

Волонтерська діяльність відбирає масу часу та ресурсу. Чи не виникають думки, що, можливо, годі допомагати іншим та час подумати про себе?

Ні. Розумієте, я отримав колосальні можливості. І відмовитися від них, сказати, що в мене не вистачає коштів, я не можу. Краще зайвий раз не поїм, але поки я можу щось зробити, зроблю це. Поки мені дозволяють це робити.

Не знаю, як буде завтра-післязавтра, але сьогодні я можу багато, і я буду братися за це кожного дня, наскільки мене вистачить.

Що би ти хотів порадити, побажати волинянам?

Найголовніша порада – перестати говорити і критикувати. Почати робити добрі справи. Нехай маленькі, незвичні. Скажімо, допомогти старенькій людині чи поступитися місцем в транспорті. Держава не відбувається зі зміною президента чи парламенту. Держава змінюється в головах суспільства. Якщо суспільство буде готове краще жити, тоді зміниться усе.

Головний меседж полягає в тому, що потрібно просто почати робити добрі справи. Не заради визнання чи отримання якогось зиску, а заради самого процесу. Тільки так вдасться побудувати нову державу.

ДОВІДКА: Центр допомоги учасникам антитерористичної операції створений для допомоги демобілізованим учасникам АТО.

Робота Центру пов'язана з юридичними питаннями, медичною допомогою, соціальною адаптацією, роботою з волонтерськими спілками та організаціями, що діють на території Волинської області, а також взаємодія з Центрами інших областей.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.