Утекли з Луганська, щоб жити в Луцьку: історія сім'ї переселенців

Збудувати родинне «гніздечко», а потім покидати його, рятуючись від смерті.

Їхати більше тисячі кілометрів і знайти зовсім чуже і невідоме місто. Оселитися там, заснувати бізнес і «почати життя спочатку»...

Нині в Україні офіційно зареєстрували приблизно 1 мільйон переселенців з Донбасу та Криму. Серед них - сім'я Саленків з Луганська, яка зараз проживає в Луцьку. Історія родини проста: коли почали обстрілювати їхнє помешкання, вирішили не гаяти часу і їхати чимдалі від війни.

Розмова з Юлею та Олексієм Саленками - у формі цитатника.

* * *

Юля
Переселення відбувається дуже швидко. Починається обстріл - стрибаєш в машину в капцях та трусах. Для того, щоб обрати, куди їхати, нам знадобився день. В нас багато знайомих із Дніпропетровська, Харкова, Одеси. Але ми вирішили, що це занадто близько до Росії, а найдалі – Луцьк.

* * *

Олексій
Ми приїхали трьома машинами. Забрали батька, маму, сестру, тещу, доньку, ну, й ми двоє. Недавно до нас приєдналась сестра з дітьми з Португалії. Не хоче лишатись за кордоном, коли родина в складному становищі. Отак всі й живемо.

* * *

Юля
Нам спалили склад, спалили буса, обстріляли легковий автомобіль, розбомбили будинок, баню, знищили город. Погоріли наші крамниці, багато з них порозкрадали. Ну, то війна.

* * *

Олексій
5 липня із Славінська (місто Слов'янськ на сході називають Славінском, - ред.) вийшли терористи, а 6 почався обстріл в Луганську. Наш бізнес-склад саме знаходився біля автовокзалу, а там був розміщений військкомат, де було багато техніки. Там-то й згоріла наша перша машина, яка була на складі.

Кажуть, що зараз там взагалі нічого не лишилось. Будинок наш зруйнували, ми ховались як могли, закривали вхід штахетами, вікна закладали цеглою, жили в підвалі, готували на вогнищі.

* * *

Юля
Деякі сусіди вже померли, згоріли заживо у будинках, шматки людей літали... Всяке було. Не хочу про це детально розповідати, бо там було багато жахіття і не треба цього людям знати. Я не розумію, як можна передати словами те, що в машину з біженцями може попасти снаряд, і 17 людей за один раз можуть загинути...

* * *

Олексій
Ми з селища Хрящувате Луганської області. Саме туди прийшла 80 девізія, а потім «Айдар». Спочатку прийшла бригада зі Львова, ми з ними побалакали, вони в нас посиділи, попили те, що залишалось з води, і на колінах поповзли далі шукати танк. На наступний день приїхав «Айдар».

* * *

Юля
Після цього розпочались обстріли, ми виїхали в перший день. А там ще два тижні кожного дня, кожну години обстрілювали селище. Ми дочекались України, думали, що все буде добре.

* * *

Олексій
Перші дні в Луцьку ми себе почували як блаженні. Ми були раді тому, що просто знаходимось у такому гарному місті, де немає війни. Хоча ми двоє закінчили школу з медалями і маємо по дві вищі освіти, нам соромно зізнаватись про те, що ми не знали, що Луцьк – це Волинська область. Ми їхали в Луцьк і не розуміли, де ж та Луцька область і чому її немає.

* * *

Юля
Але коли ми сюди приїхали, то були дуже раді, що люди до нас добре віднеслись. Всі, хто нам зустрічалися, починаючи з адміністрації, закінчуючи продавцями в магазинах, ставились до нас із співчуттям. Дуже вдячні 2 школі, класному керівнику нашої дочки. Та й взагалі, якщо висловлювати подяку, то нам не вистачить часу, щоб подякувати кожному, хто нам допомагав.

* * *

Юля
Щодо мови. Ну, ви ж чуєте, що ми, як Азірови, раз українською, раз російською. Спочатку було важко, але нашу дочку навіть на олімпіаду з української мови відправляли, незважаючи на те, що викладали в луганській школі російською.

* * *

Олексій
Хочу сказати, що багато людей в найближчих до кордону російських селищах теж розмовляють українською.

* * *

Юля
Якщо питання стосується мови, то ніхто ніколи нікого не дискримінував. Всі всіх розуміли, не мало значення, якою мовою спілкувались.

* * *

Олексій
Ну, от, щойно до мене телефонувала наша колишня підлегла, працювала продавцем в магазині. Вона нещодавно поїхала до Росії. Жила в Антрациті, їй ближче було переїхати до Росії, до брата, ніж до інших родичів в Україні. Але вона по цей день підтримує Україну, але боїться повертатись через складну ситуацію.

* * *

Юля
Той, хто працював, той, хто має дітей, той, хто має батьків і турбується про це, той не може там жити. А той, хто не працював, нічого не мав, не має майбутнього, тобто дітей, не має минулого, тобто батьків, тому все одно - дайте зброю, дайте кудись стрільнути, дайте щось забрати.

* * *

Олексій
Багато хто стали заручниками своїх квартир. Скажу чесно, коли ми кинули все і вирішили виїхати, нам всі казали, та як ви так, тож триповерховий будинок.

* * *

Юля
Так, ми все будували для себе, для дітей, вкладали душу туди. Але коли вибір постає між життям, чи будинком, то... Але багато хто тримається за житло.

* * *

Олексій
Розумієте, справа в тому, що там, на окупованій території, як тільки розпочиналася війна, тоді, коли Айдар підходив зі сторони Щастя, робилось усе для того, щоб зробити вигляд, що нічого не відбувається. Навіть тоді, коли почали прилітати снаряди в місто, то на ранок викликали співробітників дорожніх служб. Вони витягували снаряди, все асфальтували, фарбували бардюри, зебри, щоб ніхто нічого не бачив. Вони створювали вигляд, що нічого не відбувається. І в людей складалася така собі ілюзія. Так там і зараз.

* * *

Юля
Ну, почнемо із того, що багато кого дійсно лякають. Це ми багато подорожували і коли їхали до Львова, то знали, що там все нормально. А наші знайомі казали, як так, то ж вас там поріжуть, лякали. Але це ми багато подорожували, а той, хто ніколи нікуди не виїжджав, то дійсно боїться.

* * *

Олексій
Скажу чесно, є така гарна реклама про бандерівський борщ, де дитя в каструлі сидить. Ну, я й виклав це фото в мережу «Однокласники». То реакція моїх знайомих мене здивувала, вони навіть не розуміють, що то жарт.

* * *

Юля
Якщо раніше ми разом сиділи за столом і сміялись, у нас жарти були однакові, то зараз вони нас не розуміють. Навіть коли ми їм пояснюємо, що це все не правда, вони нам не вірять, сперечаються. Ми вже так само бандерівці, фашисти кляті, їх обманюємо, багато хто повидаляв із «Контактів», бо ми зрадники. То так є.

* * *

Олексій
Я не можу цього зрозуміти, але вони звинуватили мене в тому, що мене зазомбували. А я їм поясню, що вони не праві. Я ж бачив, що є там, і я бачу, що є тут. Як вони цього не розуміють? Вони запрограмовані, що у нас все гарно, а ви – зомбі.

* * *

Юля
Я ні в якому разі не хочу ділити Україну. Я не вважаю, що тут – Україна, а там не Україна. Ми всі – Україна, маємо українські паспорти.

* * *

Олексій
Особисто для мене розуміння всієї цієї ситуації відкрила передача по Discovery. За їхніми даним, у світі існує 75 % людей, у яких мозок підданий впливу обманювати сам себе. І людина, яка вміє цим користуватись, може керувати масами і зробити їм підміну реальності. Натовп починає переконувати себе в тому, чого немає насправді.

* * *

Юля
Я гадаю, що такий процес відбувається у тих людей, які не мають віри. Бо коли в середині є віра і стержень якийсь, надія на краще, коли душа заповнена добром, то зло туди не проникне. А вони знайшли болючу точку, болюче місце в Україні.
Коли раніше ми телефонували на Схід до знайомих, то казали, що тут дуже добре, приїжджайте до нас. То зараз я спіймала себе на думці, що не хочу цього. Не дай Боже, вони сюди приїдуть і тут буде те саме, що там. Тепер я просто кажу, що ми працюємо, все нормально, але сюди не кличу. Може, так не можна казати, може, я вже стала волинянкою, але я так думаю.

* * *

Олексій
Ми ота категорія, ті 25%, які вміють роздумувати. Так вийшло, що в останні дні ми об’їжджали багато наших підлеглих, наших продавців і багато із них дуже підтримували Україну, але вони – заручники своїх будинків. Їх тримає дім, корова, собака, вони змушені змиритись з тим, що відбувається. Але це не означає, що вони не українці, вони просто бояться.

* * *

Юля
Ми так само розмовляли пошепки, щоб нас не почули сусіди. Навіть коли до нас приходили хлопці з 80 бригади і перевіряли на даху снайперів, ми закривали всі ворота. Бо достатньо було, щоб зателефонувала хоча б одна людина в так зване «ополчение», то тебе вже з того моменту не було б. Тому люди не можуть відкрито встати і сказати: «Ідіть геть!», бо опоненти не розмовляють, а стріляють упритул. І, звичайно, у багатьох людей може скластися неправильне враження, що там підтримують Росію, але це не так, всі давно вже зрозуміли, що вони заручники ситуації, заручники політичних ігор.

* * *

Олексій та Юля
На завершення ми хотіли б сказати, що в жодному разі не хочемо, щоб нас жаліли. У нас все добре, ніякої допомоги не потребуємо, ми просто розповіли про те, що насправді відбувалось і відбувається. Ми дуже вдячні Луцьку за його красу, теплий прийом, хороших людей і за мир.


Розмовляла Катя Устимчук (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.