Легенди княжого міста. Частина друга

За свою понад тисячолітню історію земля Володимирщини накопичила чимало цікавинок для нащадків княжої столиці – це і залишки древніх дохристиянських поселень, і забуті стародавні поховання, і навіть загублені скарби.

З кінця 19 століття культурні нашарування древнього Ладомира викликають науковий інтерес у численних істориків, археологів та краєзнавців. Та інколи несподівані археологічні знахідки заганяють дослідників у глухий кут…

Читати Таємничий Ладомир: легенди княжого міста

ЯК НА ВОЛОДИМИРЩИНІ З УПИРЯМИ БОРОЛИСЬ

У другій половині 30-х років 20 століття відомий краєзнавець Олександр Цинкаловський проводив масштабні пошукові роботи з метою виявлення та вивчення археологічних пам’яток на теренах волинських земель. Уродженець Володимира приділив особливу увагу дослідженню рідного міста. Під час пошукових робіт археологом було виявлено чимало стертих часом могильників, як у навколишніх селах Володимирщини, так і у самому місті, неподалік давніх церков.

Інтерес краєзнавця викликали віднайдені у древніх похованнях людські черепи, пробиті наскрізь залізними цвяхами. Дивовижні умисні пошкодження черепів зацікавили Цинкаловського настільки, що він присвятив цьому питанню окрему статтю. Він прийшов до висновку, що подібні тортури над своїми полоненими могли здійснювати татаро-монгольські загарбники. Однак згодом черепи дослідили фахівці, які встановили, що цвяхи були забиті у череп уже мертвої людини.

Такі ж черепи знаходили й інші мешканці Володимира під час різних земельних робіт. Так, старожили пригадують, як неподалік вулиці Київської було відкопано людський кістяк у сидячому положенні, з пробитим цвяхом черепом.

На території колишнього консервного заводу та біля гімназії теж відкопували людські останки з аналогічними пошкодженнями.

Сучасні дослідники припускають, що таким чином у середньовіччі боролись з «упирями».

У фольклорі існує кілька пояснень, хто такі упирі і якими вони бувають. З одного боку, якась незрозуміла сила насилає на зародок у материнській утробі злого духа — й дитя народжується схильним до упирства. З другого — упирем начебто стає всякий самогубець, дух якого ненавидить живих, а тому він ходить до людей після смерті і п'є їхню кров. Із таких-от уявлень постають образи упиря живого — ще від народження наділеного всіма ознаками упирства, й упиря мертвого — того, що мучить людей після своєї загибелі.

На Волині вірили, що упирем ставав кожний самовбивця. Розпізнати упиря можна за шістьма пальцями на руках і ногах, а після смерті – за напрочуд свіжим яскраво-червоним обличчям. Щоб знешкодити упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника.

«Коли хто хоче позбутися опира, щоб не ходив та не потинав людей, то повинен обнести його довкола села чи міста три рази. Можна також пробити його крізь груди осиковим колом. Найліпше, одначе, викопати, порубати на кусники і забити осиковий кіл у голову. Тоді напевно перестане раз на все ходити», - пише Анатолій Понамарьов у книзі «Українці: народні вірування, повір'я, демонологія».

У дохристиянський період наші предки забивали в голови упирів осикові кілки, оскільки це дерево вважалось найкращим та надійнішим оберегом від нечистої сили, з нього також виготовляли труни для упирів. Пізніше, під впливом християнства, осика набула значення “нечистого” та “заклятого” за зраду Всевишнього дерева. Тож осику замінив залізний цвях, який у християнських повір’ях є символом страстей Господніх.

Тож віднайдені на території Володимира останки, пробиті цвяхами, можуть свідчити про активну боротьбу місцевого населення із нечистою силою.

КНЯЗІВСЬКІ ПОХОВАННЯ У ЛОДОМЕРІЇ

Володимирські князі охоче будували нові храми. Сакральні споруди увіковічнювали їхні імена та ставали місцем останнього спочинку для усієї родини. Такі церкви перетворювалися у родову святиню, ставали так званими «отніми» храмами, якими опікувалися всі члени даного князівського роду.

Першим володимирським князем, похованим у Володимирі, міг бути Всеволод Володимирович. Невідомо, скільки часу він княжив, але, ймовірно, що помер у молодому віці бездітним у 995 році. Цілком вірогідно, у місті був похований князь Мстислав Святополкович, убитий в 1099 році при осаді Володимира «жорстоким» Давидом Ігоревичем і його брат Ярославець, що загинув в 1123 році, а також і перший князь із племені Мономаховичів, Роман Володимирович, син Володимира Мономаха, що помер у Володимирі 1118-1119 році.

Найдревніший храм Волині – Свято-Успенський собор – активно використовувався як князівська усипальниця, а пізніше – як місце поховання церковної та місцевої знаті.

Побудований князем Мстиславом Ізяславовичем на руїнах древнього кафедрального храму, Успенський собор став для нього останнім місцем спочинку.

«І поховали тіло його з почестю великою і з співами голосопохвальними», — зазначено в Іпатіївському літописі під 1172 роком.

І положили «у святій Богородиці в єпископії, яку сам сотворив у Володимирі». Про поховання князя Мстислава у Володимирському соборі говорять й інші джерела, а також усні перекази.

Вслід за засновником храму був похований 1195 року його третій син Всеволод, який загинув під Завихвостом. В Успенському соборі також знайшли спочинок князь Василько з дружиною Оленою та їхній син Володимир Василькович.

Князів ховали у кам’яних трунах, які ставили у спеціально облаштовані у стінах ніші.

Більшість князівських поховань в Успенському соборі було знищено та пограбовано у період занепаду храму 18-19 століть. Храм понад сто років стояв у руїнах, однак містяни розповідали про таємниче світло, яке уночі осяювало руїни, та про чудесні церковні співи, які лунали із закинутого храму.

Під час реставрації Успенського собору у західній частині храму було знайдено безліч трун, які належали знатним та багатим людям. У князівських похованнях у стінах, а таких було всього 5 ніш, саркофагів не виявили. Вціліла лише одна замурована ніша, в якій виявили два чоловічих скелети, один жіночий та один дитячий.

На думку вчених, це могли бути останки князів Володимира Васильковича та Василька Романовича. Жіночий скелет, ймовірно, — княгині Олени. На сьогоднішній день недосліджені гробниці під підлогою храму, які за припущенням науковців, могли бути кількарівневими.

Є також у Володимирі могила литовського князя. Знаходиться вона на розі вулиць Василівської та Київської. На невисокому пагорбі – дерев’яний хрест, який, за переказами, встановлено на місці поховання князя Войшелка, старшого сина великого литовського князя Міндовга.

У 1267 році Войшелк передав престол Шварнові Даниловичу, чоловікові своєї сестри, а сам пішов у монастир. Того ж року він був убитий старшим братом Шварна Левом Даниловичем. Обставини його смерті докладно викладені в Іпатієвському літописі під 1268 роком.

«А в той час прислав Лев (посла) Василька так кажучи: «Хотів би я зустрітися з тобою, аби тута і Войшелк був». Василько тоді страсної неділі послав по Войшелка, так кажучи: «Прислав до мене Лев, аби ми зустрілися. А ти не бійся нічого», - бо Войшелк боявся Льва і не хотів їхати. Але приїхав він за Васильковою порукою, і приїхав на Святій неділі у Володимир, і став у монастирі святого Михайла великого. Тим часом Маркольт, німчин, позвав усіх князів до себе на обід – Василька, Льва, Войшелка. І стали вони обідати, і пити, і веселитися. Василько ж, напившись, поїхав додому спать, а Войшелк поїхав до монастиря , де ото він стояв. Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові: «Куме! Випиймо по чаші вина!». І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у сердце Львові злий намір і вбив він Войшелка од зависті, що той був дав землю Литовську брату його Шварнові. І так завершилось убивство його, і, опрятавши тіло його, положили його в церкві святого Михайла великого», - йдеться у літописі.

Михайлівська церква та монастир, які згадуються в зв’язку з цими подіями, заходилися на узвишші правого берега річки Луга, у місцевості, котра з часом стала називатися середмістям «Михайлівкою», а нині – урочищем «Михайлівщиною», поблизу Василівської церкви.

ДАВНІ ПОСЕЛЕННЯ ДУЛІБІВ

В «зимовій резиденції князя Володимира», в одному з найстаріших сіл волинського краю, окрім славнозвісного Зимнівського Святогірського Успенського монастиря, є ще чимало цікавинок.

Так, поблизу монастиря знаходиться древнє городище, датоване 6-7 століттями, яке вважається адміністративним укріпленим центром ранньослов'янського племінного союзу дулібів.

Городище є рідкісним випадком укріплених поселень празько-корчацької археологічної культури. Воно було значним ремісничим осередком, адміністративно-політичним і культовим центром. Зимнівське городище мало дерев'яно-земляні укріплення, до яких примикала довга дерев’яна будівля, поділена на окремі приміщення з вогнищами, що одночасно була елементом оборонних стін.

На городищі знайдено величезну кількість посуду, виробів з кістки і каменю, понад дві сотні різноманітних залізних предметів та речей зі срібла і бронзи, серед яких зброя, кінські вудила, знаряддя праці, побутові речі, деталі одягу та прикраси з міді та срібла. Вважається, що Зимнівське городище загинуло у пожежі під час нападу аварів у 7 столітті.

Приблизне уявлення того, як могло виглядати Зимнівське городище, можна скласти за рисунком-реконструкцією Григорія Логвина, на якому зображене досить серйозне укріплене городище, поруч із монастирем.

Є гіпотеза, що Зимнівське городище було адміністративним центром невеликого племені, яке входило до складу дулібського племінного союзу. Тут, мабуть, містилась постійна садиба вождя племен, його дружини та ремісників, які їх обслуговували. Комплекс пам’яток у селі Зимне та його околицях був як на ті часи досить густо заселеним та розвинутим в господарському відношенні.

І, можливо, саме «зимнівський конгломерат різночасових культур» сприяв виникненню у ранньому середньовіччі міста Володимира.

А ще в самому селі Зимне на старовинній «Сухій дорозі» є монументальний хрест-пам’ятник, оповитий легендами. Тут похований вірний дружинник короля Данила, Клим Христинич, який загинув 1218 року, захищаючи рідну землю від поляків.

«Тоді ж убитий був Клим Христинич, один з усіх його, Данила, воїв, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві», - читаємо в «Літописі Руському».

Король Данило на державному рівні поховав свого відважного воїна-героя, а могилу відзначив монументальним кам'яним хрестом. Хоча, за іншою легендою, хрест встановила княгиня Анна – вдова князя Романа. Сьогодні до хреста приходять помолитись жінки, які не можуть мати дітей, а також складають присягу юні військові ліцеїсти.

Зліва при в’їзді в село Зимне можна побачити стару занедбану будівлю – це приміщення колишнього зимнівського млина, побудованого у другій половині 19 століття. Млином володіли двоє братів, один з яких з часом емігрував до Америки чи то до Канади.

По закінченню Другої світової війни, старший брат, що залишився у Зимному, відчуваючи близьку кончину, пише молодшому листа, в якому розповідає, де закопав золоті монети. Утім, усі листи, які відправлялись за кордон, у ті часи суворо контролювали відповідні служби. Тож незабаром до мірошника завітали «гості» з вимогою віддати їм гроші, а вони натомість поставлять на його могилі добротний пам’ятник. Ось так позбувся господар накопичених статків.

ЗАГУБЛЕНІ СКАРБИ

Копаючи землю Володимирщини, можна віднайти не лише могили стародавніх кладовищ, але і справжні скарби. Старожили пригадують випадки, коли випадково віднаходили закопані коштовні монети. Так, у 1953 році під час копання братської могили для вояків УПА, яких показово розстріляли у міському сквері навпроти теперішнього ресторану «Дружба», один із копачів наткнувся на горщик із монетами. Чоловік не розгубився і спробував утекти зі скарбом, однак його швидко наздогнали поліцаї. Трапилось це біля валів городища, зі сторони сучасного речового ринку.

Також розповідають, що колись біля володимирського городища, на місці сучасної автостанції був ринок, куди селяни із навколишніх сіл звозили усе що мають – городину, яйця, молоко, м'ясо, домашніх тварин.

Разом з батьками до міста приїжджали і дітлахи, які полюбляли бавитись біля узніжжя валів. Одного разу, котрийсь із дітей помітив фрагмент глечика, що стирчав з-під землі. Хлопчина став відкопувати землю, а коли нарешті дістав глечик, то знайшов у ньому близько п’ятдесяти золотих монет. Діти розповіли про це дорослим. На ринку усі тільки про це і говорили. Тож невдовзі приїхали працівники НКВС і забрали знайдений скарб.

У 60-х роках минулого століття, коли на площі Героїв зводили п’ятиповерхівку, з котловану будівельники вирили 40 кілограмів срібних монет 16-17 століття.

І ще один комічний випадок трапився у 70-х роках під час розбирання старої дерев’яної хати на розі вулиць 20 липня та Луцької. Робітники знайшли у старій хаті тайник, в якому лежав згорток із золотими монетами. Чоловіки узялись ділити монети, кількість яких була непарною. Тож зовсім скоро, не дійшовши згоди, будівельники зчинили бійку. На виклик сусідів приїхали міліціонери, які і забрали золоті монети.

А для працівників найстарішого волинського музею, який нині знаходиться у приватній садибі одного із засновників володимир-волинського Давньосховища Омеляна Дверницького, найбільшим скарбом стала скриня з музейними експонатами довоєнних часів. Її знайшли робітники, які будували приміщення податкової інспекції.

ВІКНО, КРІЗЬ ЯКЕ ВИДНО ІСТОРІЮ

За словами директора Володимир-Волинського історичного музею Володимира Стемковського, музей імені О.Дверницького є найстарішим не лише на Волині, а і на Західній Україні.

Першозбирачами пам’яток старовини у Володимирі стало Братство Святого Володимира, яке було створене у грудні 1887 року. Місцеві інтелігенти, небайдужі до історії рідного краю об’єднались навколо ідеї збереження пам’яток старовини на західній Волині. Головою Ради Братства та завідувачем Давньосховища став місцевий суддя Омелян Дверницький. Цей археолог-любитель вніс найбільший вклад в організацію належної роботи музею. Тож по його смерті громадськість удостоїла Омеляна Миколайовича звання почесного громадянина Володимира-Волинського та поховала в гробівницю біля стін Успенського собору.

У фонді Давньосховища було чимало цікавих старожитностей – стародавні манускрипти, ікони, археологічні знахідки та інші старожитності. На жаль, експонати першого на Волині музеї у часи Першої світової війни були евакуйовані до Житомира, пізніше до Харкова, звідки були розпорошені по інших музеях та приватних колекціях.

Сьогодні фондові збірки налічують понад 17 тисяч експонатів основного фонду. Таку кількість вдалось зібрати завдяки місцевим мешканцям, які постійно находять старожитності під час земляних робіт і навіть під час рибалки. А також завдяки численним пошуковим експедиціям, які розпочали ще члени Братства і продовжили їхні наступники – працівники музею разом з археологами та краєзнавцями.

Дослідження розпочались з передреставраційних робіт в Успенському соборі та археологічних розкопок в урочищі «Стара катедра», що в селі Федорівка біля Володимира. Це урочище привернуло увагу вчених легендою, яка побутувала серед місцевих мешканців. Люди розповідали, що у цій місцевості князь Володимир Великий звів для перших християнських місіонерів кам’яний храм на високому березі річки Луга.

На цьому місці професор Адріан Прахоров справді відкрив залишки кам’яного храму, що на той час стало науковою сенсацією. Вчений разом з колегами підтвердив зведення тут великої шестистовпової споруди, яку датував 12 століттям. Однак під її фундаментами дослідники натрапили на залишки іншої, більш давньої за часом, споруди. В гробницях, які були знайдені під підлогою храму, були десятки людських кістяків, які належали жінкам. Тож пізніше вчені, які також досліджували цю місцевість, прийшли до висновку, що «стара катедра» - це залишки заміського жіночого монастиря 12 століття. А до якого століття відноситься більш давня церква, і досі невідомо.

Тож таємницю цього легендарного урочища ще досі не розкрито. Воно чекає свого дослідника, який проведе чергові розкопки, і знайде підтвердження, що поблизу стародавнього Володимира знаходилися перша місія християн.

У післявоєнний період відродженням музейництва на Володимирщині займався історик, краєзнавець Олександр Цинкаловський.

В організації теперішнього міського музею є неабияка заслуга вченого. Окремі праці Цинкаловського, його листи та деякі особисті речі зберігаються у фондах Володимирського музею. Так само, як і цікаві знахідки на досліджуваних краєзнавцем об’єктах – Зимнівському городищі, Володимирському городищі, Велесовому острові, урочищі Михайлівщина і багатьох інших.

Починаючи з 1996 року, наукові працівники історичного музею здійснювали щорічні розвідкові археологічно-краєзнавчі експедиції зі збору підйомного матеріалу та опитуванню місцевого населення до урочищ та навколишніх сіл.

Неодноразові розвідки працівників музею поповнили археологічну колекцію музею цікавими знахідками.

Дуже цінною у Володимир-Волинському історичному музеї є археологічна експозиція, у якій представлені експонати від неоліту до римського періоду – фрагменти бивнів мамонта, зуби доісторичних тварин, зброя, прикраси, предмети побуту наших предків.

Останнє з найбільш цінних музейних надбань – фрагмент срібляника часів Володимира Великого, який було знайдено біля джерела в одному з сіл Володимирщини. Знахідка унікальна тим, що нині в Україні подібних описано штук 15, не більше. Адже це гроші першої української держави, орієнтовно 1000-1061 року. Останні такі монети карбував Ярослав Мудрий.

Особлива аура, яка панує в музеї, наче переносить у минуле. Саме у цьому будинку, немов у машині часу, можна здійснити мандрівку на тисячі років назад. У кожної музейної речі власна неповторна історія, і якби експонати уміли розмовляти, то оповіли б багато цікавого…

Є в музеї і власний «часовий портал» - вікна, які виходять на скверик, що за костелом Іоакима та Анни. Директор музею каже, що це чи не єдине місце у Володимирі, яке практично не змінилось за останніх 200 років. Тож вигляд із музейних вікон – це теж своєрідна експозиція.

Однак усе старе та давнє рано чи пізно потребує оновлення та ремонту. Володимир Стемковський зауважує, що чудові дерев’яні рами вікон музею давно потребують реставрації, зрештою, як і фасад колишньої садиби Омеляна Дверницького, в якій знаходиться міська скарбниця старожитностей.

ЩЕ ТРІШКИ МІСЦЕВИХ ЛЕГЕНД

Однією з приток Луги є річка Рилавиця, яка протікає передмістям Провалля і відділяє передміські укріплення, що тут були. Існує легенда про лютого змія, котрий жив під землею і поїдав молодих дівчат. Багато відважних лицарів билися зі змієм але ніхто не міг його перемогти. Лише воїн, який приїхав з далеких країв, переміг змія. І коли змій конав, то сильно бив хвостом по землі і вирив ним глибокий рів, який наповнився водою з річки Луга і назвали люди цей рів річкою Рилавицею.

А зуб цього дракона і донині зберігається у історичному музеї. Принаймні, так називають працівники музею зуб невідомої доісторичної істоти.

В Свято-Успенському соборі зберігається унікальна пам’ятка – чудотворний хрест з розп’яттям XV століття. За переказами, саме перед цим розп’яттям у свій час молився в храмі Святої Параскевії Святий Йосафат.

Малий Іванко Кунцевич (хресне ім’я Св. Йосафата), син міського радника, змалку відрізнявся від інших дітей – більшість свого часу він проводив на богослужіннях у міських храмах. А найчастіше він бував у церкві Св. Параскевії, яка знаходилась недалеко від його будинку (маєток Кунцевичів був на території Миколаївської церки, а храм Параскевії, за переказами, на перетині вулиць Ковельської та Цинкаловського).

Існує легенда, що коли майбутньому католицькому святому було 5 років, він молився у церкві Параскевії П’ятницької і з розп’яття на нього зійшло світло та пролунав голос, який сповістив, що ця дитина стане великим ієрархом.

Розповідь про таємниці та легенди древнього Ладомира була б неповною, якби ми не розповіли про містичні відголоски минулого. Неповторна енергетика міста Володимира насичена подіями тисячолітньої давності. Тож не дивно, що сьогодні містянам доводиться мати справу із гостями з потойбіччя.

Кажуть, що найбільше привидів у Володимирі-Волинському розгулює у скверику біля історичного музею – це чи не єдиний у місті досі незабудований давній церковний цвинтар.

Є очевидці того, як тінь, схожа на одягненого в ризи монаха, переходить вулицю Ковельську та прямує до цього скверу.

Бачили у цьому сквері і таємничу постать жінки з довгим волоссям. Якось одному чоловікові довелось йти пізньої ночі через цей сквер і раптом йому почулося, ніби хтось крокує по кам’яній бруківці. Обернувся, а там нікого - тільки хмаринка якась прозора. Та придивившись побачив, що це силует жінки. Чоловік злякався, почав утікати та перечепився і розбив голову. Підвівшись, побачив, що силует жінки зник…

Легенди, перекази та історичні факти тісно переплетені у тугий клубок неповторної самобутності древнього Володимира. Та не завжди важливо знати, правда це чи вигадка, бо точно зрозуміло лише одне – кожному варто хоча б раз у житті побувати у цьому чудовому місті.

Тетяна ІЗОТОВА (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.