Луцькі тринітари: фотомандрівка у невідоме

У центрі Луцька знаходиться будівля, яка більше знана як військовий госпіталь. Ця малопомітна споруда стала дуже відомою з того часу, коли перші поранені стали повертатися з фронту українсько-російської війни.

Тут лікують бійців, надають їм благодійну допомогу, намагаються психологічно реабілітувати після важких воєнних буднів.

Та має це місце ще й інший бік – історичний. Ця будівля – монастир ордену тринітарів, пам’ятка архітектури національного значення.

В АННАЛАХ ЗАГЛУШЕЦЬКОГО ПЕРЕДМІСТЯ

Ми звикли, що вулиця Лесі Українки – це центр міста. Та був час, коли це була окраїна Луцька. Вона називалася Хмельник. Це давня назва, походження якої точно не відоме. Нині історики також використовують термін «Заглушецьке передмістя» - тобто ділянка за річкою Глушець. А вона протікала на місці нинішнього центрального ринку і вулиці Глушець.

Сьогодні тут багато магазинів, офісів, великі потоки людей, тут проводять багато громадських заходів. Такий собі пішохідний highway. Але 500 років тому ця територія виглядала зовсім інакше. Дві-три основні вулиці, проміжок між якими розділений на «юриздики» – підпорядковані церквам території – та ринки. Найбільший – на П’ятницькій гірці.

Історики вважають, що з XV століття тут, поряд із приміщенням нинішнього міськрайонного суду, знаходилася мурована церква святого Михайла. Її пам’ятають через скандал, який стався після проголошення Берестейської унії.

Певна частина християн тоді відчула «свободу» і стала діяти на власний розсуд. Єпископ Кирило Терлецький вирішив, що церква відтепер буде належати греко-католикам і підписав відповідні документи. Натомість міщани Луцька разом з бургомістром Матвієм Демковичем не стали терпіти такої, на їхню думку, сваволі й напали на храм, забравши звідти все майно. Їхня філософія була проста: якщо священики «ворожої» конфесії не мають богослужбових речей, вони не можуть проводити служби.

Скандал не вичерпався. Через певний час завзятий луцький єпископ Афанасій Пузина повернув церкву православним. Украдені раніше речі повернули до храму, відновилися служби.

ПОРЯТУНОК СЕРВАНТЕСА І САРАЦИНСЬКА НЕВОЛЯ

Дон Кіхот Сервантеса, Уленшпігель де Костера і Гаргантюа Рабле – три стовпи, на яких тримається популярна пригодницько-гумористична героїчна література Європи. І частково світ завдячує цьому тринітарам. Маловідомо, що Сервантес написав твір про пригоди дона Кіхота і Санчо Панси після того, як представники цього католицького ордену викупили його із неволі в Алжирі. Як так сталося?

Середньовічна Європа страждала від навали сарацинів. Особливо в небезпеці були окраїни – землі середземноморського узбережжя, півдня та українські простори. Мешканців цих зон постійно грабували, забирали в полон, де їх заковували у рабство.

Наприкінці XII століття десь на теренах Пікардії, за 80 кілометрів від нинішнього Парижу, двоє набожних чоловіків вирішили заснувати релігійний орден для милосердної справи – викупу християн із мусульманської неволі. Вдарили по руках і назвали орден в честь Святої Трійці – Ordo Sanctissimae Trinitatis. Папа Римський дав дозвіл і затвердив устав.

Орден став ширитися Європою і мав успіхи – кажуть, за 400 років роботи викупив з неволі більше 30 тисяч осіб. Серед них був і Сервантес. До нас орден потрапив наприкінці XVII століття. Першим осідком тринітарів на теренах України і Польщі було місто Львів. А в Луцьку вони почали діяльність на початку століття XVIII. І збудували свій величний бароковий костел за цікавих обставин.

БОЧКА ПИВА ДЛЯ СКУПИХ ЧЕНЦІВ

Так сталося, що з часом Михайлівська церква на Хмельнику знову перейшла до греко-католиків. Та вони також переживали свій занепад і не могли утримувати її. Тож коли представники ордену тринітарів шукали місце для себе, домовлено було, що уніатський єпископ передасть храм святого Михайла католикам. З 1718 року вони стали використовувати цю церкву.

Панорама Луцька початку ХVІІІ століття: місто вже не потерпає від воєн, князівські чвари давно покинули його, замок стояв швидше як спогад про великого Вітовта, а вулицями совалися монахи різних орденів. У ті роки Луцьк ще мав ратушу, поряд з якою на Ринку активно велася торгівля. По річці Глушець до мосту біля братської церкви припливали човни з закордонним крамом.

Тут, на Ринку, і на майдані біля Верхнього замку проводилися публічні страти. Вироки і помилування, кров і зойки – такою була реальність страт, за якою спостерігали лучани. Серед найвідоміших людей, яких стратили в Луцьку, був поет Данило Братковський. Його четвертували за участь у повстаннях проти влади Речі Посполитої.

В цю добу тринітари утвердилися в місті: збудували невеличке приміщення біля Михайлівської церкви, в якому заснували теологічні та філософські студії. Коштів для будівництва великого костелу в ченців не було, але їм допоміг випадок.

Історію про нього описав невідомий чернець луцького бернардинського монастиря у праці «Опис міста Луцька і Волині». За його свідченнями, якось із Поділля на Волинь мандрував скарбник (той, хто завідував фінансами) із Брацлава Павло Майковський. Їдучи до Луцька, він дізнався, що бернардини не мали власного мурованого костелу. Скарбник вирішив свої гроші віддати «на хвалу Божу», щоб ченці могли збудувати величний бароковий храм.

За описом ченця, Майковський із якоїсь причини не став наближатися до монастиря бернардинів своїм великим екіпажем, а підійшов пішки, маючи на собі одяг бідняка. Коли попросився у бернардинів на ніч і на вечерю, то ті дали йому тільки шматок хліба і кухоль пива. Така «щедрість» не сподобалася багатому скарбнику і він пішов по теперішній вулиці Лесі Українки вниз – туди, де був маленький і напівдерев’яний монастир тринітарів. Ті його щедро погодували, хоча самі не мали достатньо коштів.

За такий прийом Майковський вирішив гроші, спочатку призначені для бернардинів, віддати тринітаріям. Так, останні отримали можливість збудуватися. Але і про перших спонсор не забув. Він призначив їм «пенсію»: щотижня бернардини могли отримати одну хлібину, а щомісяця – бочку пива. Це ті самі щедроти, якими хотіли наділити спершу «бідного» і голодного мандрівника скупі ченці.

Як пише історик архітектури Богдан Колосок, тринітари вели будівництво 9 років і вже в 1729 році освятили новий костел. На його фасаді, за проханням Майковського, розмістили напис «З твоїх дарів і пожертв даруємо тобі, Господе».

Цікаво, що ми і сьогодні можемо бачити, як виглядав той перший костел. До сьогодні у Музеї волинської ікони збереглася ікона святого Каетана (Ігнатія), на якій костел детально прописаний. Припускають, що ікону малювали в середині XVIII століття для луцьких тринітарів.

Що ж до самої Михайлівської церкви, то є свідчення, що її розібрали на цеглу і направили на будівництво монастиря з костелом. Таким чином, на Хмельнику на місці давньої церкви постав монастир із костелом ордену тринітарів.

Дослідники припускають, що архітектором комплексу тринітарів у Луцьку був Кацпер Бажанка – автор верхівки кафедрального собору у вавельському замку в Кракові. Монастир і костел у Луцьку збудували у стилістиці бароко.

Храм і монастирські коридори всередині були прикрашені фресками. Їх виконував талановитий художник Ян Прехтль, який тут же у монастирі і жив. На його поліхромних роботах зображувалася історія ордену на теренах Речі Посполитої.

У костелі містився орган. Стіни та стеля були прикрашені розписами і картинами Прехтля. У головному вівтарі, оздобленому позолотою, ченці поставили скульптуру Христа Назаретського, яку привезли з Риму в Луцьк у 1732 році. Навколо Христа стояли ще 4 скульптури: одна з них зображала Архангела Михаїла як пам’ять про давню православну Михайлівську церкву. Інші 10 вівтарів у храмі були різьблені авторства місцевих майстрів.

Як і в кожному монастирі, тут була своя бібліотека. Вона розташовувалася в тій частині приміщення, вікна якої виходять на замок Любарта. За описами дослідників, бібліотека була прикрашена різьбленими меблями з іонічному стилі. Шафи були оздоблені рослинним орнаментом. За пізнішими описами Юзефа Крашевського, який відвідав монастир, на стелі бібліотеки розміщувалися алегоричні зображення мудрості з сімома колонами і сімома цнотами.

Крім різноманітної літератури, тут були і праці самих луцьких тринітарів. Наприклад, є відомості про ілюстровані трактати настоятеля монастиря Олександра Венславського.

ВІЙСЬКОВИЙ ГОСПІТАЛЬ УТВОРИЛИ ЩЕ 200 РОКІВ ТОМУ

У 1777 році костел дуже постраждав від пожежі. Через це його довелося перебудовувати. Храм позбувся шпилів, а його стилістика набула форм класицизму.

Ченці молилися у келіях і студіювали науку в бібліотеці, прихожани відвідували храм, а цілий комплекс тринітарів прикрашав панораму Луцька. Тихим і спокійним можна назвати життя обителі до того, як Волинь анексували до Російської імперії.

Під час франко-російської війни 1812 року католиків у монастирі потіснили військові. У величезному двоповерховому приміщення зробили госпіталь для військових. Хотіли навіть зробити перебудови, але ніхто не брався за роботу, тому ці плани облишили.

Це був не єдиний випадок, коли католицькі святині забиралися для потреб військових чи інших структур. Наприклад, у 1812 році луцький монастир домініканців забрали для використання як штабу армії Петра Багратіона. Тут же були й казарми. У монастир бернардинів розміщували то школу то якісь адмінприміщення. А в монастирі бригіток у пізніший час зробили тюрму.

Але найгірші часи для тринітарів настали ближче до середини століття. Російська влада почала чинити тиск на все католицьке як помсту за польські повстання 1830-х років. Монастирі закривали один за одним. На Волині залишилися чинними лише кілька тринітарських монастирів.

Та попри все, «оброслий» міським гомоном комплекс ордену був острівцем, де можна було сховатися від метушні і подумати у спокої.

У 1844 році тут побував Юзеф Крашевський, який намалював це місце і передав настрій словами.

«Гарний білий костел… Його мури і структура показують не дуже давню фундацію і свідчать про старанне утримання. До навколишнього муру тут же тулиться повна метушні торгова вулиця, як ярмарок і торг наповнена людьми, возами, худобою. Біля хвіртки двору закінчується той гомін і тлум. Увійшовши на подвір’я костьолу і кляштору, чуєш як тебе повиває спокій і полонить атмосфера тиші і свободи. Костел тринітаріїв відчуттям туги заохочує до молитви. На вже зблідлих картинах на його склепіннях читаєш пам’ятки з історії ордену», - писав він.

Прискорити занепад монастиря могла пожежа, але сміливий працівник розташованої поруч канцелярії суду Валерій Мазуркевич врятував святиню від пожежі. Через коридор приміщення він дістався до даху і з віником у руках пішов по хребту даху до місця пожежі. На очах у зівак він збив запалені шматки ґонту, чим врятував пам’ятку від великого вогню.

Це допомогло монастирю існувати далі фізично, але не врятувало від скасування. У 1850 році осідок луцьких тринітарів скасували і приміщення монастиря й костел передали цивільній владі. Більшість ченців покинули місто.

У будівлі розміщувалися в різний час різні установи – шпиталь для військових, училище. Доля костелу не могли вирішити ще 20 років. Спочатку були плани перетворити його на православну церкву, але від цієї ідеї відмовилися, а натомість у православний храм перебудували святиню бернардинів.

Врешті-решт, храм тринітарів не витримав жорстокої реальності. Костел почали розбирати у 1869 році. Цеглу, яка ще годилася для використання, пустили на добудову військового госпіталя на Красному. Такий був час військовий – госпіталі були потрібні більше, ніж давні пам’ятки.

ТУТ СУДИЛИ КОМУНІСТІВ

Вже у 1870-х роках не залишилося і сліду від костелу, був лише монастир. У 1880 році будівлю трохи переобладнали і розмістили в ньому Окружний суд.

Історичні цікавинки не покинули монастиря тринітарів після цих подій. Майже на тому місці, де раніше стояв костел, вирішили спорудити православну каплицю. Її за кошти Луцького братства збудували у 1894 році для кількох ікон, виготовлення яких у Москві замовив генерал-лейтенант Всеволод Панютін. Головна ікона ‒ Іверської Богоматері.

Це була дуже гарна для свого часу і стилістики капличка. Збудована у цегляному стилі, вона була майстерно оздоблена фігурною цеглою жовтого та червоного кольорів, з кольоровими шибками, дерев’яними різьбленими елементами. Мабуть, найкраще каплиця виглядає поряд із постатями того часу.

Перед самою Першою світовою війною працівники Окружного суду вирішили відзначитися – з їхньої ініціативи в Луцьку встановили перший в місті бронзовий монумент.

До появи першого бронзового на граніті пам’ятника в Луцьку спричинилася династія Романових. Ще в 1890 році місто відвідав імператор Олександр ІІІ. Для цього навіть з Ківерець до Луцька проклали залізницю. У жовтні 1913 року з ініціативи Окружного суду поставили йому пам’ятник. Він був типовим для міст імперії – бюст царя і двоголовий орел на високій стеллі. Встановили пам’ятник у внутрішньому дворі суду. Проте в часи Першої світової війни пам’ятник зник. Зараз на його місці – клумба.

В часи австрійської окупації Луцька 1915-1916 років поруч з Окружним судом страчували російських шпигунів. Фото, принаймні, однієї такої дуже масштабної процесії збереглися. Після суду шпигуна вивели з приміщення монастиря бернардинів, що нині біля собору Святої Трійці на Театральному майдані, провели по теперішній вулиці Лесі Українки, довели до приміщення суду і повісили.

Зовсім скоро колишній монастир тринітарів опинився в центрі революційних подій. 16 листопада 1917 року тут зібралися військові – усі частини Луцького гарнізону, які підтримали встановлення радянської влади. В пам’ять про цю подію ще й досі висить меморіальна дошка.

Але зовсім скоро саме тут комуністів уже судили. Після встановлення на Волині польської влади тут залишилася група комуністів, яка продовжувала діяльність.

Польська поліція стала виявляти колишніх членів революційних комітетів, викликала їх на допити. Дехто потрапляв у в’язницю. В листопаді 1927 року в Луцькому окружному суді відбувся процес над 57 особами української та єврейської національностей, які підозрювалися у членстві в Комуністичній партії західної України. 50 із них засудили до 8 років в’язниці.

В лютому 1934 року відбувся ще один процес над 56 членами Комуністичної партії Західної України. Серед них було 29 українців, 20 євреїв та 7 поляків. На ньому були присутні журналісти з Варшави, Кракова, Берліна та Праги. Процес набув широкого розголосу в пресі.

Комуністів звинувачували головно за статтею 97 карного кодексу про «організацію з іншими людьми в цілях підриву незалежного існування польської держави».

Обвинувачених засудили від 3 до 8 років позбавлення волі, однак вже через рік більшість із них відпустили за амністією.

У тридцятих роках в приміщенні нинішнього міськрайонного суду був офіс парамілітарної організації LOPP (Ліга оборони протигазової та протиповітряної). Цікаво, що біля входу у ліве крило монастиря під ногами знаходиться бетонна реклама про вступ до організації, вмурована у тротуар. На ній напис – «Чи є членом LOPP?»

СПОЧАТКУ ЗАСУДИЛИ, А ПОТІМ УВІКОВІЧНИЛИ

Після того, як Волинь приєднали до СРСР у 1939 році, вулицю Ягеллонську перейменували у Сталіна і біля каплиці Іверської Богоматері поставили бронзову скульптуру вождю. Фізично, пам’ятник стояв на місці, де раніше був костел тринітарів.

Час не зберіг той монумент – у 1956 році його знесли, щоб «розвінчати вождя». За кілька років поруч сталася ще одна зміна – підпалили капличку.

Територія біля колишнього монастиря тринітарів стала пустувати. Тоді радянська ідеологія «згадала» про Луцький процес, який набув розголосу ще в тридцятих. Коли судили членів КПЗУ, серед засуджених була Ольга Платонова. Вона сміливо заявила суддям в очі, як закатували її побратима-лучанина Степана Бойка.

«Степан Бойко був убитий на допиті. Його потрясаючий крик: «Я нічого не скажу, якщо навіть ви мене вб’єте!» - ще й досі звучить у мене в вухах. Його крики замовкли лише під ранок», - заявила вона.

Степана Бойка схопили і запроторили в Луцьку тюрму у 1930 році. Там його закатували до смерті. А тіло вкинули у Стир.

Ідеологічно зрозуміло, що пам’ятник Бойку захотіли встановити саме біля монастиря тринітарів – колишнього Окружного суду. Стоїть це погруддя і досі.

Той військовий госпіталь, що існує у монастирі тринітарів нині, веде відлік своєї історії з 1941 року з міста Херсон. Тоді у червні зібрали фахівців-лікарів, які мали лікувати військових радянської армії, й утворили «евакуаційний госпіталь №1960 хірургічного профілю на 200 ліжок».

«За весь час війни госпіталь змінював місце дислокації 15 разів, подолав більш ніж 7 тисяч кілометрів, з них разом з військами – більш ніж 3 тисячі кілометрів. Під час воєнних лихоліть особовий склад госпіталю прийняв і надав своєчасну медичну допомогу 11 тисячам 162 пораненим, більш ніж 80 відсотків яких повернулися у діючу армію. Госпіталь надавав допомогу пораненим під час штурму Східного валу на Дніпрі, у Львівсько-Сандомирській операції, форсуванні Вісли та Одеру, в розгромі фашистів під Берліном, а закінчив бойовий шлях у німецькому місті Шьоневальде», - пишуть автори проекту «ХайВей».

Після війни госпіталь прибув на постійне місце в Луцьк. З тих пір лікують військових у колишньому монастирі тринітарів. Підрахували, що з 1945 року до війни 2014 року на сході України тут вилікували 70 тисяч осіб. Зараз тут також надають медичну і психологічну допомогу переселенцям зі сходу. Для військових постійно влаштовують якісь розважальні заходи, щоб психологічно їм допомогти. Різні благодійники надають допомогу.

З замкових мурів видно, як монастир вписаний в забудову району вулиці Лесі Українки.

Цікавий монастир і всередині: товсті стіни, хрестові склепіння, дух різних епох.

Про тринітарів нині майже всі забули. Поруч з пам’яткою за ініціативи Луцької міської ради встановили табличку з текстом і зображенням, які інформують про давню і цікаву історію місця.

***

Час від часу в Луцьку порушують питання доцільності існування пам’ятника комуністу Бойку. Все залежить від поглядів того, хто про це висловлюється. Ми стверджуємо лише те, що цей монумент, фактично, став ланкою в цікавій і оригінальній історії, яка творилася навколо луцького монастиря тринітарів.

Скандальна православна церква – бароковий костел католицького ордену – пам’ятник царю Олександру ІІІ – каплиця Іверської Богоматері – страта шпигуна – Луцький процес – бронзовий Сталін – замучений Бойко.

Кожне з цього стало незмінним елементом мозаїки історії луцького тринітарського монастиря.

Олександр КОТИС (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.