Повернути втрачене: забуті пам’ятники Луцька

В людській культурі є особлива форма суспільної пам’яті – влаштування у публічних місцях пам’ятників, меморіальних табличок, знаків тощо.

В кожному місті є пам’ятники, старі, або сучасні. Немало таких є і в Луцьку, але значна їх частина – давно втрачена і забута. Яким людям і подіям присвячувалися луцькі пам’ятники, яких вже не зустрінеш на вулицях міста?

Якщо не враховувати стародавніх каплиць, пам’ятних хрестів, надмогильних плит, поховань та епітафій у храмах (які, фактично, також є формою пам’яті про людей), то власне пам’ятників і знаків, втрачених упродовж історії, в Луцьку набереться зо два десятки. А найстаріший із них зберігся. Правда, в музеї.

ІМПЕРАТОРСЬКИЙ БЛИСК

У 1795 році наша історична батьківщина – Річ Посполита – була третій раз поділена на частини. Шматок Волині з Луцьком були анексовані Російською імперією. А тим часом у західній Європі бешкетував Наполеон Бонапарт. Французька армія під командуванням цього «імператора французів» краяла Європу на свій лад, встановлюючи контроль над усе більшою територією континенту. Італійські королівства, Австрія, голландські землі, Пруссія, Іспанія стали залежними від Франції. Логічно, дійшла черга і до Російської імперії.

У 1812 році почалася франко-російська війна, кампанія якої відбувалася і на волинських землях. Саме тут французька армія розгромила третю російську армію під командуванням генерала Тормасова. Луцьк у 1812 був переповнений російськими військами на квартируванні. Їх у буквальному сенсі розпихали по будинках і приватних квартирах мешканців. Певний час у місті був штаб 2 Західної армії під командуванням генерала Петра Багратіона. Штаб засідав у монастирі домініканців.

Зрештою, пізніше Наполеон, мабуть, пошкодував про російську кампанію, а місцева влада зробила багато, щоб увіковічнити пам’ять про ту «отечественную войну 1812». У 1912 році помпезно святкувалося сторіччя війни. Уже тоді з’явилося повідомлення про пам’ятник жертвам цієї війни, розміщений край садиби Добровольського в Луцьку. Історія зберегла відомості – пам’ятник поставив у своїй приватній садибі луцький дворянин Нарушевич незадовго після закінчення війни. Так він і простояв сотні років до нашого часу, кочуючи з місця на місце. Нині ж він – у музеї.

Пам’ятник виконаний у формі каменя з написами. На одній стороні – список перемог росіян, на іншій – «Во славу и память Россійскимъ Героямъ, положившимъ жизнь свою во брани за Отечество въ 1812, 1813 и 1814 годахъ».

До появи першого бронзового на граніті пам’ятника в Луцьку спричинилася династія Романових. Ще в 1890 році місто відвідав імператор Олександр ІІІ. Для цього навіть з Ківерець до Луцька проклали залізницю. У жовтні 1913 року з ініціативи окружного суду в місті поставили йому пам’ятник. Він був типовим для міст імперії – бюст царя і двоголовий орел на високій стеллі. Встановили пам’ятник у внутрішньому дворі суду. Проте в часи Першої світової війни пам’ятник зник. Зараз на його місці – клумба.

ПЕТЛЮРА, МАСОНИ, ПІЛСУДСЬКИЙ

Маловідомо, але в Луцьку свого часу був пам’ятник, присвячений подіям, де засвітилися масони. Зараз про цей таємний орден говорити не будемо, але обов’язково розкриємо згодом деякі віхи масонської діяльності на Волині на сторінках ВолиньPost.

Отож, після Першої світової війни продовжилася бурхлива діяльність українських, польських, російських військ за побудову власних національних держав. Волинь – у вирі боротьби між українцями, поляками та більшовиками.

Ідеологія УНР проста: Волинь має бути у складі української держави. Ідеологія більшовиків також зрозуміла: встановити владу «червоної сатани» на якомога більшій території. І поляки не без аргументованих претензій: відновити Річ Посполиту «від моря до моря». Історики стверджують: у подіях того часу на наших і не тільки землях велику роль відіграли таємні товариства і «змови», або краще сказати, домовленості.

У 1919 році відбувалися бої за Луцьк між цими трьома силами. УНР-івські війська, які були в місті від певного часу, несподівано віддали місто польським військам майже без бою. Цьому передувала зустріч Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського в Луцьку.

У 1926 році біля вхідної брами в свято-троїцький собор встановили пам’ятник полеглим воякам у боях за Луцьк. Проте, як згадують очевидці, на пам’ятнику був напис «…від рук червоної дичини…», тож це не стосувалося боїв з УНР-івцями. Пам’ятник зник під час Другої світової війни.

Ще один забутий і втрачений пам’ятник військовим був присвячений солдатам 24 піхотного полку польської армії, який базувався в Луцьку у міжвоєнний період. Де він знаходився, невідомо.

Цікавий і оригінальний пам’ятник, яких сьогодні в Луцьку не ставлять, знаходився у місці, де вулиця Ягеллонська повертала і виходила на вулицю Костюшка. Там був старий дерев’яний Глушецький міст, який потребував реконструкції. Вирішили зробити його залізобетонним. У 1926 році новий міст урочисто відкрили і назвали його на честь Казимира Великого.

Трохи пізніше поставили на ньому пам’ятники чотирьом польським діячам, творчість чи життя яких пов’язане з Волинню. Ними були письменник і художник Юзеф Крашевський, який мандрував Волинню і описував її у книжках, поляк-волинянин історик Тадеуш Чацький, який засновував школи на Волині, поет і драматург, волинянин Юліуш Словацький, нобелівський лауреат з літератури, автор історичного роману «Вогнем і мечем» Генрик Сенкевич. Після війни міст зі скульптурами простояв недовго.

На місці нинішнього Театрального майдану ще з початку ХХ століття був парк. У міжвоєнний період його реконструювали, а вкінці тридцятих встановили пам’ятник Юзефу Пілсудському. Простояв він також недовго і вже у 1939 його не існувало. Червоноармійці закопали погруддя у землю.

Виявили «луцького Пілсудського» у вісімдесятих під час копання траншеї. Передали в музей, звідки його забрали працівники радянської прокуратури. Куди – широкій громадськості невідомо. Доступних фотографій також поки немає. Можливо, хтось із читачів має у власному архіві фото пам’ятника Пілсудському в Луцьку?

Першим католицьким орденом, який заснував монастир у Луцьку, був орден домініканців. Проіснувавши в місті 500 років, і зробивши вагомий вклад у культуру краю, монастир був скасований російською владою у ХІХ столітті. Костел розібрали на будматеріал, а монастир використовували по-різному. У міжвоєнний період ХХ століття колишній домініканський монастир використовувався як «офіс» луцького католицького єпископа. Територія була доглянута, на ній у тридцятих роках встановили скульптуру якомусь святому. Можливо, це був непроголошений святий луцького домініканського монастиря Кароль Франко, або святий Франциск. Остаточної відповіді немає.

РАДЯНСЬКІ ПРИВИДИ

У 1939 році, за таємним протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа, Волинь відійшла до СРСР. Щоб закріпити владу на новоприєднаних територіях, радянське керівництво одразу почало ставити пам’ятники, найперше – товаришу Сталіну.

На місці теперішнього цуму у 1939 році встановили скульптурну композицію Леніна та Сталіна, які сидячи обіймалися. Сумна доля спіткала цей витвір під час війни – німецькі солдати розбили монумент і фотографувалися на фоні його руїн.

Аналогічну композицію на цьому ж місці відродили одразу по війні.

Після війни, або навіть ще перед нею, на вулиці Сталіна (Лесі Українки) встановили окремий пам’ятник вождю в натуральну величину. Пропорційний, гарний бронзовий монумент «кормчому» розмістили прямісінько між католицькою та православною святинями: між колишнім тринітарським монастирем (тепер це військовий госпіталь) та капличкою Іверської Богоматері (зараз її не існує). Простояв цей пам’ятник аж до періоду розвінчання культу вождя – до 1956 року.

Двох Сталінів було мало, тому вирішили встановити третій. Там само, де раніше стояв монумент Пілсудському – в центрі міського парку. Збереглася дуже цікава фотографія з березня 1953 року, коли Сталін помер. Лучани принесли траурні вінки до пам’ятника і плакали.

В епоху Хрущовської відлиги усі пам’ятники Сталіну з Луцька прибрали і стали замінювати їх на монументи Леніну. Загалом у місті було щонайменше 8 пам’ятників Іллічу. Детальніше про них читайте у статті «Вождь» у камені, або Хто вкрав голову луцького Леніна?

Головним пам’ятником був той, що стояв на вулиці Леніна напроти приміщення обкому партії. Його відкрили у 1967 році, а демонтували у 1991. Це була 12-метрова скульптура з сірого граніту, залишки якої валяються нині в нетрях вулиці Дубнівської.

Є ряд пам’ятників п’ятдесятих років, про які вже мало хто пам’ятає. Був у Луцьку монумент Богданові Хмельницькому. Він розміщувався на так званому Теремнівському повороті – це перетин сучасних вулиць Рівненської та Теремнівської. Дивне як на сьогодні розташування пояснювалося тим, що Теремнівський поворот був у ті часи оживленим місцем. Тут була кінцева кількох автобусних маршрутів. Мешканці Струмівки зазвичай ходили пішки до повороту, а тільки звідти далі автобусом у місто. Те саме відбувалося з мешканцями Луцька і Теремного, які завжди проходили чи проїжджали загадковий Теремнівський поворот. Пам’ятник простояв недовго.

Ще одним топонімічним реліктом тих часів є так звана Розвилка. Це роздоріжжя теперішніх вулиць Рівненської та Дубнівської на Київському майдані. Там у п’ятдесятих поставили монумент літуну Валерію Чкалову.

Довго той не простояв і скоро його замінили на скульптурну композицію «Робітник і колгоспниця».

Добрих кілька десятиліть у Луцьку стояв пам’ятник німецькому єврейському філософу-матеріалісту Гершелю Леві Мордехаю. Лякатися не треба – цю людину ще знають під коротким іменем, оспіваним у пісня, Карл Маркс. (Karl-Marx-Stadt, Karl-Marx-Stadt, Du bist die Stadt roter Blumen…) Залізобетонне погруддя встановили у 1958 році на території, або біля цукрового заводу. Нині його не існує.

Найдовше із втрачених пам’ятників простояв монумент підпільниці Паші Савєльєвій. Він розташовувався на вулиці Кафедральній. Украсти монумент вагою 300 кілограм бронзи змогли тільки з другого разу у 2006 році.

«Паша Савельєва… ЇЇ подвиг – безсмертний приклад мужності, сили, любові до своєї Батьківщини. Свято бережуть волиняни пам’ять про відважну підпільницю. ЇЇ ім’я присвоєно одній з вулиць обласного центру. На будинку, де жила Паша, встановлено меморіальну дошку. Ім’я сміливої комсомолки носять піонерські загони й дружини, комсомольсько-молодіжні бригади», – писали в газеті «Радянська Волинь» за 27 лютого 1972 року.

* * *

Звичайно, це не всі пам’ятні знаки, які колись були в Луцьку. Правда, інші, про які ще не йшлося, не є класичними пам’ятниками з зображенням людини. Варто згадати меморіал Pro Patria, який розташовувався на місці школи №5 сто років тому. Це був пам’ятник полеглим у Першій світовій. Був окремий військовий меморіал австрійським воякам на Володимирській.

Цілий ряд військових монументів радянського періоду також пішли в минуле. Це пам’ятник артилеристам у вигляді гармати, літунам у вигляді літака на кільці біля Струмівки, танкістам в вигляді танку на кільці вулиці Гордіюк. Суспільством це сприймалося як просто артефакт, який нагадував про війну, хоча офіційно ці конструкції носили статус пам’ятників. А ще раніше в Луцьку були різні меморіальні хрести, символічні могили, як наприклад, могила Любрата в замку тощо. Подібного було в місті немало.

Як видно, попри все, в Луцьку дуже давно ведеться традиція пам’ятати про минуле, вшановувати предків у тій чи іншій формі громадської скульптурної композиції. Бачимо і сумну тенденцію – кожна нова влада знищувала монументи попередньої, чим збіднювала феномен суспільної пам’яті. Якщо пам’ятники Леніну та Сталіну дуже дискусійні, то російський імператор чи волинсько-польський нобелівський лауреат точно нікому би не заважали.

Сьогодні в місті вже немає «ідеологічно противних» пам’ятників. Проте перед нами стоїть інше завдання – чи зможемо ми нарешті увіковічнити «неукраїнських», але волинських та луцьких діячів? Вітовт, Авраам Фіркович, Балтазар Тишка, Агатангел Кримський, Алоїз Фелінський, Йосафат Кунцевич, ціла купа літераторів, шляхтичів, політичних і військових діячів, науковців...

Олександр КОТИС (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.