Історія Центрального парку Луцька: від болота до «совка»

В центрі Луцька і одночасно на його околиці знаходиться величезна зелена зона – Центральний парк культури і відпочинку імені Лесі Українки. Сьогодні він подекуди нагадує непролазні хащі або ілюстрацію агітаційного плакату «Прибери сміття за собою». Парк несе на собі «печать совка», він вкрай потребує оновлення й догляду.

Проте тут у теплу пору року не тільки щовихідних, а й щовечора – повно люду. Ті, що старші, прогулюючись парком, люблять згадувати, «як тут було добре колись». Та, певно, сьогодні мало хто пам’ятає, що ця територія офіційний статус парку має лише останніх 50 років.

МАЛЬОВНИЧІ ВОДИ ПІД ЗАМКОМ

У давнину Луцьк був оточений суцільними болотами і річками. Річка Глушець – одне із давніх природних водних утворень біля Лучеська. Вона відгалужувалася від Стиру, текла попід містом і в Стир же впадала.

Глушець починався в районі сьогоднішньої вулиці Парковий Узвіз («Тещин язик») і впадав у Стир біля Красненського мосту на Ковельській. А основна частина річки текла на місці нинішнього центрального парку імені Лесі Українки. Як же колись виглядав Глушець?

Перші зображення річки, а отже і місця, де потім влаштували парк, відомі з ХІХ століття. З якого б місця не спостерігали, вигляд завжди був мальовничий. Глушець обтікав острівну частину Луцька – нинішній заповідник. Над водами здіймалися високі шпилі та вежі ще збережених тоді костелів та інших будов міста.

Дуже часто художники зображали вигляд міста з боку нинішньої вулиці Лесі Українки, яка колись була більш горбиста, ніж нині, і мала кілька пагорбів – Градна гора, Свята гора, П’ятницька гора. Вигляди на Глушець і Старе місто були дійсно мальовничі, бо пагорби не були так забудовані, як тепер. Було більше зелені і природи.

На початку ХХ століття ситуація мало змінилася. Хіба що Глушець став час від часу підсихати. Відтак висихала і територія, де нині парк.

Луцьк протягом року Першої світової війни належав до Австрійської імперії. У 1915-1916 році в місті працював австрійський художник Леман, який зробив 13 акварелей з виглядами Луцька. На кількох із них – річка Глушець і частково територія нинішнього парку.

НА МІСЦІ РІЧКИ ЗАПЛАНУВАЛИ МІСЬКУ ЗАБУДОВУ

У двадцятих роках минулого століття Луцьк став воєводським містом. Як адміністративний центр Волинського воєводства Луцьк мав перетворитися із колишнього «уездного города» на центр величезного історичного Волинського регіону. З таким наголосом писалося у тодішніх містобудівних і планувальних документах – «Луцьк як столиця Волині» або просто «воєводське місто Луцьк».

Заболочена територія річки Глушець вважалася перспективною для освоєння. У 1926 році заплаву Глушця почали осушувати. Спочатку засипали гирло річки. З часом планували на цій території збудувати магістральну дорогу. Краєзнавець Вальдемар Пясецький стверджує, що «за Польщі» тут хотіли висадити плантації хмелю та фруктові сади з яблунями, грушами та вишнями. А бджолярі мріяли, що їм там дадуть місця, де можна поставити вулики. Проте марно.

Частина нинішньої вулиці Глушець в районі «Тещиного Язика» у ті часи називалася Інженерною. На початку тридцятих років на місці осушеної річки біля Інженерної розбили сквер. Це були перші насадження майбутнього радянського парку.

Ще однією акцією з меліорації було насипання валу. Дамба, яка нині є в парку, збудована наприкінці 1920-х років. Вона починалася від вулиці Валової (тепер «Тещин Язик»). Донедавна там ще зберігалися високі тополі, посаджені у той час. Зараз від них лишилися тільки пеньки.

Проте повністю осушити територію, на якій розливалася річка, було важко. Тож час від часу землі тут «підмокали».

Цікаво, що уже в польський час тут збудували невелике приміщення для спортсменів, а поруч відбувалися спортивні ігри.

До слова, історія луцького пляжу теж сягає польських часів і пов’язана зі спортом. Вже тоді на цьому місці була пристань Веслярського товариства. Взагалі веслування в Луцьку має дуже глибоку історію, оскільки місто завжди було оточене водами. Але спортивне веслування у сучасному розумінні в Луцьку існує майже століття.

Веслярська пристань складалася із кількох будиночків для адмінприміщень та складу плавзасобів.

Періодично тут відбувалися різні змагання та сплави. Зберігся знімок тих часів, як кременецькі харцери (іншими словами, скаути) відправляються з луцької веслярської пристані у бік Балтійського моря. На передньому плані – човен «Krzemieniczanka».

Річка Глушець текла під давнім дерев’яним Глушецьким мостом, який у 1926 році назвали мостом Казимира Великого і згодом поставили 4 погруддя – Тадеуша Чацького, Юліуша Словацького, Юзефа Крашевського і Генріха Сенкевича.

Поступово почали з’являтися ідеї, як використати величезну осушену територію між річною Стир і алеєю Болеслава Хороброго (проспект Волі). Ці ідеї уточнювалися, коригувалися і зрештою увійшли в генеральний план розбудови Луцька 1937 року. На осушеній території планувалося зробити цілий величезний міський район із громадськими будівлями – школою, театром, стадіоном, магістратом – та житловою забудовою.

Передбачалося, що головною вулицею, яка з’єднуватиме вулицю Ягеллонську (тепер Лесі Українки) з новим міським районом, буде Бернардинська (Градний узвіз), на якій уже тоді розміщувався Банк Польський.

Цікава деталь того генерального плану полягала в тому, що його проектанти ставили собі за завдання максимально зберегти природні особливості міста Луцька та його околиць. Вони розуміли, що таким чином можна зберегти самобутність міста та оригінальність його історично сформованої забудови. Збереження заплави, лук, пагорбів і зелених зон було майже обов’язковим. Тому в новоспроектованому районі на місці заплави Глушця зелені зони займали значну частку забудови.

Починалася Друга світова війна і цим планам не судилося бути втіленими. Проте дещо таки встигли зробити: наприкінці тридцятих років за проектом архітектора Юзефа Новака (того самого, який загалом планував забудову на заплаві), збудували секційний дім для працівників магістрату. Це був багатоквартирний житловий будинок у стилі функціоналізму.

Цей будинок зберігся. На фото чітко видно, що входи цього будинку – нижче рівня вулиці. Це – наслідок періодичних підсипань цієї території.


«ТОВАРИШ СТАЛІН» НАД ПАРКОМ

Не зважаючи на буремні події вересня 1939 року і подальшу історію міста вже в складі зовсім іншої держави, польські плани «освоєння» території сучасного парку не були повністю забуті. Так, після війни продовжили будувати вулицю між містом та Глушецькою заплавою, де вже посадили дерева і зробили часткову меліорацію (ця вулиця – частина сьогоднішньої вулиці Глущець).

Проте післявоєнна відбудова зашкодила великим роботам на цій території. Вона залишалася «мальовничим болотом».

У сорокових роках, очевидно, на напівопущену заплаву взагалі ніхто не звертав увагу. Як описував журналіст газети «Радянська Волинь» Ф. Ткачук у 1961 році, «ранньою весною тут скиглили чайки, чувся переклик різних болотяних птахів, а влітку шелестіли буйні трави та де-не-де поміж осокою виднілася постать одинокого рибалки».

Завдяки світлинам Ірини Левчанівської сьогодні можна побачити, як виглядала ця територія у п’ятдесяті роки.

Саме у п’ятдесяті роки взялися серйозно будувати вулицю, почату ще за польських часів. Правда, назва уже була інша. У 1942 році Інженерну змінили на Глушецьку. В 1950-ті почали викладати бруківку на вулиці. І знову змінили назву – тепер вулиця була Молодіжна. Сьогодні ця вулиця носить назву Глушець.

Ідея влаштувати тут парк не була випадковою. Це передбачав генеральний план міста 1952 року. За цим планом, у місті мали спорудити дуже масштабний та видовищний ансамбль, який мав складатися із трьох вузлових пунктів – майдан з будівлею Обкому, центральний парк і оглядовий майданчик з виглядом старого міста.

Цікава деталь генплану 1952 – він передбачав встановлення пам’ятника Йосипу Сталіну на тому місці, де нині стоїть монумент Тарасу Шевченку.

«Перед Будинком Рад передбачається спорудження монументу вождя народів товариша Й. В. Сталіна і трибун. За трибунами, на одній відмітці з площею, створюється еліптичної форми майданчик, по осі якого проектуються широкі гранітні сходи, що започатковують парадну алею, яка зв’язує площу з парком культури і відпочинку», - ішлося в генеральному плані.

Наприкінці п’ятдесятих років цю ідею втілили в життя, проте вже без Сталіна – час був інший. Одним із архітекторів, які працювали над впорядкуванням майдану, був Ростислав Метельницький, іменем якого нещодавно назвали вулицю в Луцьку.

З новозбудованого майданчика відкривався вигляд на пам’ятки старої частини міста та ділянку, де вже почалися роботи із влаштування парку.

ПАРК ІМЕНІ ГАГАРІНА БУДУВАЛИ УСІМ МІСТОМ

У 1961 році в київському філіалі проектного інститут «Діпромісто» група архітекторів на чолі з М. Самбуровим створила проект нового луцького парку. З того ж року проект почали втілювати. «Допомагали» чи не усім містом. За рішенням міської партійної організації та міської Ради депутатів трудящих, до будівництва парку залучали студентів, учнів училищ та старшокласників усіх луцьких шкіл. В обов’язковому порядку виходили і працівники різних підприємств, заводів та фабрик – роботи вистачало усім.

Звичайно, за роботу платили тільки кваліфікованим будівельникам. Всі інші – а таких була переважна більшість – працювали «на ентузіазмі». Зрозуміло, що багато хто намагався «відкосити» від такої роботи.

«Незабаром закінчиться декадник робіт, а робітники і службовці молокозаводу, обласного автотресту, облкниготоргу, учні і викладачі педучилища навіть ще не знають, де їх ділянки. Важко зрозуміти позицію цих людей, їх ставлення до загальнонародної справи», - ганив прогульників кореспондент газети «Радянська Волинь».

Неподалік нинішнього головного входу біля клена знаходився так званий штаб будівництва, з якого координувалися роботи. Поруч на стовпі – тимчасово прикріплений телефон. Тут збиралися архітектори, інженери, керівники бригад і планували роботу. Одночасно на будівництві працювало близько двох тисяч людей. Засипали багнисті місця, рили нові канали, висаджували нові дерева, бульдозер вирівнював землю для майбутніх алей, самоскиди підвозили нову землю.

Тоді насадили сотні дерев. Серед них – осокори, верба біла і плакуча, береза пухнаста, тополя дельтовидна, срібні, голубі та сріблясті ялини, туя західна куляста і колоноподібна, орзиція поникла, карагана деревоподібна, самшит вічнозелений, декоративні катальпи з Північної Америки тощо.

Попри все, проект парку отримав критику фахівців. За словами колишнього головного архітектора Волинської філії проектного інституту «Діпромісто» Ростислава Метельницького, проект був схожий із багатьма іншими парками, запроектованими для інших міст. Проектувальники не врахували навколишню географію та забудову міста.

На думку архітектора, це було головною помилкою проекту: головна алея «зламала» центральну композиційну вісь новозбудованого майдану з Обкомом, фактично нівелюючи ідею поєднаності архітектури і природи. Бо планувалося, що головна алея буде рівнолінійним продовженням спуску в парк від нового майдану. Насправді вона пішла під кутом. А оскільки саме опираючись на неї, проектувалися інші пішохідні доріжки, весь парк виявився «під кутом», що порушило гармонію.

Крім того, київські проектанти не врахували ідей, які висловлювали міжвоєнні архітектори. Ті вважали, що Луцьк повинен зберегти свою містобудівну та ландшафтну унікальність, тому планування заплави має враховувати її природні форми. Київські проектанти цим знехтували, мабуть, щоб полегшити собі роботу.

Попри ці недоліки, більшість лучан тоді, певно, не переймалися естетичними якостями парку, а раділи йому. Віддаючи данину космічним досягненням СРСР, парк назвали на честь Юрія Гагаріна.

У 1964 році центральний парк культури і відпочинку імені Юрія Гагаріна в Луцьку урочисто відкрили.

На центральній алеї тоді стояв пам’ятний знак жертвам фашизму. Потім його перенесли – зараз він встановлений на вулиці Гнідавській.

ДИСКОТЕКА НА БОЛОТІ

Навіть після відкриття у парку постійно щось добудовували і вдосконалювали. Невдовзі після відкриття з’явився літній кінотеатр «Космос», танцювальний майданчик, тир, парашутна вежа.

У 1971 році почали будувати містечко атракціонів. Одним із перших з’явилося колесо огляду, яке стоїть і працює у парку й сьогодні. Стали з’являтися й інші атракціони.

В цьому ж році в парк перенесли пам’ятник Лесі Українці і збудували біля нього фонтан. Раніше цей пам’ятник стояв біля Хрестовоздвиженської церкви. Тоді ж вирішили перейменувати парк. Відтак, у 1971 році він став називатися іменем Лесі Українки.

Однією з унікальних споруд у парку стала «Ротонда». Тоді її називали інакше – «Естрада». А все – через складну конструкцію, яку запроектували архітектори. Ніхто тоді не хотів бачити у новому парку щось банальне, тому вирішили створити архітектурну форму, яка би «вписувалася» в парк. Над проектом працювало троє архітекторів – Л. Слюсаренко, А. Ващук та В. Храмцов.

Споруду запроектували у вигляді квітки з діаметром «шапки» 26 метрів. Конструкція складалася із 26 «пелюсток», кожна з яких важить 5,5 тонн. Кожна «пелюстка» закріплена лише одним кінцем на основній точці опори. Загальна вага «квіточки» - приблизно 140 тонн.

В тодішній Українській РСР, практика будівництва таких споруд застосувалася вперше.

Закінчили «Ротонду» у кінці 1970-х років.

Під нею була сцена. Глядацький зал у вигляді амфітеатру, розбитий на 3 частини, вміщує до 1200 глядачів.

Популярним став танцювальний майданчик, який знаходився в районі атракціонів. Це було одне з небагатьох громадських місць для танців, де крутили навіть іноземну музику. Перед розвагами багато хто заходив до гастрономів, щоб «затаритися» модним тоді «Портвейном» чи «Ведмежою кров’ю». «Підігрітими» ішли «танцювати на болото».

Траплялися й бійки. Лучани пригадують, що на початку вісімдесятих «грозою танців» був такий собі розбишака «Бутлік з Вишкова», який любив провокувати конфлікти та бійки. Пригадують також «Аркашу-каратиста».

Ще одним цікавим для мешканців міста нововведенням було влаштування зоокуточку в парку. Це не був професійно обдуманий зоопарк. Його планували як малий куточок з невеликою кількістю звірів. Більше того, зоокуточок створювався на громадських засадах колективами тресту «Волиньводбуд», пересувної механізованої колони №101, профтехучилища, заводу залізобетонних виробів і будівельних конструкцій.

У червні 1978 року зоокуточок відкрили. Спочатку було мало звірів, але вже через 4 роки у зоокуточку мешкало 27 видів звірів та птахів. Серед них – олені благородні і плямисті, лані, лама, косулі, поні, страуси, фазани європейські, золотисті і звичайні мисливські, цесарки сріблясті, кури бентанки, кохінхінки тощо.

Неподалік від дамби знаходився спеціальний автодром із асфальтовими доріжками, де діти каталися на автомобілях. На доріжках була розмітка. Дитячі авто рухалися з допомогою педалей, які крутив «водій». В «автопарку» були навіть особливо цікаві для дітлахів автомобілі і з «мигалками». Сьогодні від автодрому майже нічого не залишилося.

Мабуть, останнім масштабним нововведенням у парку було будівництво дитячого ігрового містечка «Диво». Її запроектувала група архітекторів із 5 чоловік, очолював яку нинішній головний художник міста Ярослав Матвіїв. У фаховому архітектурному журналі СРСР «Строительство и архитектура» вийшла стаття про це містечко. У ній автор стверджував, що тут архітектори поєднали риси українського народного будівництва та мотиви казок.

Ще кілька десятків років тому від Рованцівської заплави до парку плавав канатний пасажирський пором – простенька платформа, зчеплена з тросом, натягнутим над річкою від берега до берега. Поромний мав спеціальні «зажими», якими брався за трос і тягнув пором.

Людям із Рованців та навколишніх сіл було дуже зручно таким способом добиратися в Луцьк. Пройшлися через поле – і вже майже в центрі міста. Для транспортних цілей біля дамби почали навіть зводити міст над річкою Стир, але від ідеї швидко відмовилися.

Описані куточки розваг у парку – далеко не єдині, які колись масово відвідували. Біля пляжу за дамбою знаходилася так звана водна станція. Далі від неї збудували спортивний комплекс «Спартак». Один із найпопулярніших видів спорту – байдарки та каное, чим у Луцьку професійно займалися ще до війни. У радянський час дуже часто на річці Стир можна було бачити тренування плавців на цих човнах.

А трохи нижче за течією була база товариства «Трудові резерви», де тренувалися навіть майстри спорту міжнародного класу.

Були серед них майстри спорту та інші спортсмени, які вигравали призи на всесоюзних та міжнародних змагання, ставили рекорди. А що кордони союзних республік були умовні, то плавці з Луцька робили сплави по річці Стир, Прип’ять і мандрували на байдарках та каное на північ у Білорусь.

ЗАНЕПАД

Те, що парк загалом і його окремі елементи, за винятком деяких, створювався не професіоналами і на громадських засадах, дало свій негативний результат уже в вісімдесятих роках. Парк став занепадати, заростати. Він все менше подобався місцевим мешканцям та все більше критики зазнавав у фахових колах архітекторів, проектантів та керівників міста.

Ще на зламі 1960-1970-х років у південній частині парку прямісінько під стінами середньовічного замку Любарта влаштували перші кілька торгових рядів. Так почалася історія «Старого ринку». Його назва обманула не одне покоління приїжджих мешканців, які вважали, що ринок такий же старий, як і замок. Але насправді базар біля старого міста – суто радянське явище.

Ще одним негативом під стінами замку стало будівництво електропідстанції. Поставили саму станцію і розвели кілька опор з дротами від неї. Відтоді біля стін стали висіти проводи, які потріскують на морозі. Вигляд твердині з боку надглушецьких пагорбів суттєво погіршився.

Ще пізніше за рахунок паркових насаджень влаштували, а згодом і розширили автостоянку. Зараз на ній «навічно» припаркувалися вантажівки ЗиЛ.

На кінець вісімдесятих у парку вже назріли серйозні проблеми. В зоокуточку руйнувалися береги штучної водойми, очищенням каналів ніхто не займався.

«Парк і його матеріальна база не відповідають сучасним вимогам», - резюмував директор об’єднання парків міста Л. Аршулик у 1989 році.

Ще гірше стало у дев’яностих. Насосна станція, якою раніше замінювали щотижня воду в каналах, виходила з ладу. Різні підприємства, організації та установи, які за радянського часу за власні кошти в примусовому порядку допомагали парку, перестали це робити. Територія заростала, інфраструктура починала руйнуватися.

Архітектори хоч і критикували парк, проте у 1990 році в їхній словах ще бриніла надія.

«Парк ще не доведено до того якісного рівня, який потрібен сучасному обласному центру, і головна причина – не його розміри, а відсутність цілеспрямованої програми реконструкції, єдиного високохудожнього пейзажного задуму. Мабуть, свою роль у цьому зіграли як початкова помилка проектувальників, так і пізніші, не завжди продумані дії окремих керівників міста (наприклад, значне розширення автостоянок на межі з історико-культурним заповідником, випадковий напрямок центральної алеї, безрезультатні спроби очищення каналів від ряски і т.п)», - писав головний архітектор волинської філії проектного інститут «Діпромісто» Ростислав Метельницький.

* * *

Період «романтизму початку дев’яностих», коли ще всі вірили у позитивний дух змін, давно минув. Стало очевидно, що місто втратило контроль над парком, який поволі заростав і перетворювався у велетенський чагарник зі слідами минулої радянської цивілізації.

Останніми роками парк намагаються відновити: встановили ліхтарі уздовж центральної алеї, з’явилися деякі нові атракціони, оновили дитяче містечко, видалили старі дерева. Проте і сьогодні навіть нефахівець бачить: нинішній парк – це далеко не те, що потрібно сучасному місту.

Застаріла інфраструктура, поганий благоустрій, втрата природного заповідника «Пташиний гай», відсутність грамотного планування і дизайну всієї території… Це не тільки наслідки зміни форми і методів господарювання, які настали після краху «совка». Це і наслідки відсутності фахового підходу до влаштування парку з самого початку (про що заявляли архітектори), і нехтування ідеями луцьких зодчих міжвоєнного періоду.

Чи стануть зміни, які поволі відбуваються вже, початком суттєвого оновлення парку? Рано робити висновки. Очевидно одне: парк разом із ринком і недоречною «базарною» інфраструктурою – це свого роду лакмусовий папірець, який з часом покаже, чи здатне місто впоратися із містобудівними проблемами, які визріли на оригінальному природно-топографічному й історичному тлі Луцька.

Олександр КОТИС (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.