Життя у потягах. Невигадані історії

У моїх друзів сьогодні вночі, 7 червня народилася доня.

Першим у світі фестивалем цієї маленької людини має бути липневе «Арт-поле».

Першим у світі поїздом цієї дівчинки мав стати потяг «Ковель-Чернівці», яким би активні батьки везли її до Івано-Франківська ‒ передпокою українських гір.

Але хтось, хто вважає, що керує моєю державою, вирішив, що ці вагони зайві.

Все було занадто просто. Як казав Куба ‒ один поляк, який облаштував собі житло на вершині українських гір із краєвидом на Говерлу, ‒ все найкраще ‒ майже безплатно. Тоді подорож електричкою до Франківська вартувала гривень 15.

Сьогодні, коли прямих потягів між західними містами України не лишилося, подорож із Луцька лише до Львова обійдеться гривень у 60. Кажуть, питання навіть не у грошах. Кажуть, коли постане потреба зібратися разом, наші машини чи маршрутки тепер завжди зможе перепинити міліція.

Що ми можемо зробити, аби втримати своє одне з головних прав ‒ вільного пересування рідною країною? Я не знаю. Але знаю, що залізниця ‒ це не просто залізні коробки на рейках, а якийсь такий особливий спосіб і пересування, і спілкування, і ще чогось, на означення чого бракує слів.

Доказом можуть слугувати хоча би ці історії.

Павло Коробчук, письменник, публіцист, музикант, Київ/Луцьк

Колись у потязі «Москва-Київ» ми поверталися з виступу. Їхали всі гуртом в одному купе, але Поваляєва (Світлана Поваляєва ‒ українська письменниця, журналіст, ‒ ред.) мала спати в сусідньому. Я сказав, що краще я піду туди, бо вона сказала, що там підозрілі люди. Я пішов туди ‒ і там двоє: сидить мужик років 55, товстий москаль, сивий, синій, кремезний, і біля виходу з купе став височенний молдаванин.

Мужик одразу мені налив повний стакан горілки і каже «Пєй». Я відповідаю російською, кажу: «Дякую, я трошки надіп’ю», він категорично гримить на мене: «ПЄЙ ВСЬО». Тут мене за плече бере молдаванин і спокійним глибоким голосом каже: «Нє валнуйся, пєй па-чучуть». Мужик мене бере за руку і грізно сопе: «АНУ БИСТРА ПЄЙ». А молдаванин поклав руку на плече, і, як гей, каже: «Ти всьо-такі нє валнуйся». А мужик замахується на мене, молдаванин йому каже: «Нє гарячісь».

Я кажу їм голосно, щоб у сусідньому купе почули: «В сусідньому купе зі мною їде мій приятель ‒ чемпіон із кік-боксингу». Вони кажуть: «Нє валнуйся, пєй бистра, а то погарячімса». Я сиджу в шоці зі стаканом у руці: або ти будеш пити, або тебе будуть бити. Парадоксальні гоголівські персонажі: свиноподібний москаль із кулаками і в матросці та довгов’язий чорний молдаванин із голосом гея ‒ добро і зло.

Мене би побили, якби в цей момент не прийшла Поваляєва і не забрала мене, бо вони почули мій підвищений схвильований тон. Ми попросили провідника ‒ і він облаштував так, що в тому купе ночували лише ці двоє. Хто в ту ніч кого ‒ про це ніхто ніколи не дізнається.

Юрій Журавель, музикант, художник, Рівне

Колись ми їхали з Єкатеринбурга, сіли в потяг уночі. Із квитками було туго. Тому двоє ‒ в один вагон, інші ‒ в інший. Уночі темінь, втомлені і п’яні.

Спали на бокових полицях. Зранку встаю від якогось гулу чи то стогону, піднімаю голову, дивлюсь, а мій Вітя шоковано дивиться на підлогу, на якій в одному напрямку купа людей на килимках моляться Аллаху. Ми було приголомшені. Вони, мабуть, у якійсь Казані понасідали. Ми ледь не вкакались :)

А колись ми у Варшаві частину інструментів в потязі забули, то бігали у вагонний парк.

Роман Скиба, письменник, Київ

Чоботи поцупили... в поїзді. Злодія фіксував, але він на той момент іще злодієм не був... Солдатік...)





Андрій Шевчук, інженер-електрик, Луцьк

Зібрались якось із хлопцями в похід по Чорногорі. Добиратися до Франківська просто: потягом «Ковель-Чернівці». Але нам пощастило: 2 дні в рік він не йшов через Луцьк, от ми в цей день і прийшли на вокзал... Вирішили, що нам не пощастило, ‒ і поїхали маршруткою. Але насправді нам не пощастило на зворотному шляху...

Коли спустилися з гори Піп Іван, пошкодували 150 гривень на таксі до Верховини. Приїхавши рейсовим автобусом у Франик, ми побачили наш потяг «Чернівці-Ковель», який щойно рушив (нам не вистачило 2-3 хвилин). Далі поїхали до Львова маршруткою. Коли зайшли на перон, побачили цей же потяг, який теж уже рушив із місця...

Виходу не було ‒ далі поїхали найближчим поїздом до Здолбунова. Там вийшли і на пероні мусили чекати, поки проїде потяг, що вже відправлявся. Виявилося, це теж був наш («Київ-Ковель»)... Отак тричі за добу від нас утікав поїзд.

Павло Нечитайло, музикант, археолог, Кам’янець-Подільський

Якось із гуртом «Пропала грамота» ми їхали на запрошення Сергія Шишкіна на фестиваль «Володимир». У вагоні була жіночка, яка сподвигла мене написати вірш, що згодом став піснею: «На колесах-рейках у теплих хатках поснули волинці сумлінно, лиш тітонька спати не може ніяк ‒ титанові вставки в колінах.

Поважно відважний водій-машиніст розгойдує потяга тонни. На верхніх полицях, мов грона, висять смиренні подільські мадонни». Її виконує спільний проект Zapaska&BeBoBul.

Ксенія К., Київ

Минулого року я добиралася у Львів на концерт потягом. Їхала сама і трохи сумувала без компанії. Аж тут із сусіднього купе почула гучні слова на зразок «жиди, масони, пророк і Христос». Чулися переговори і суперечки. Мені стало цікаво, я відклала книжку і почала спостерігати.

В тому купе була ціла компанія, до якої невдовзі підійшла дівчинка зі словами: «Я тут почула українську мову. Можна я сяду з вами?» Мені стало ще цікавіше, вирішила йти знайомитися. Виявилося, що центральною персоною був дядечко, який називав себе божим посланцем і завіряв, що ми дуже щасливі, що сидимо з ним тут, бо скоро він стане надто відомий. Із ним весь час сперечався архітектор із Бердичева, який намагався завести «посланця» в куток логічними домислами. А та дівчинка, яка підсіла першою, весь час щось записувала у блокнот.

У якийсь момент «посланець» навіть сказав їй, що вона молодець, що записує його промову. Сміялися ми доволі, а наш кумедний дядечко не міг второпати, чого ми такі веселі, коли він каже такі серйозні речі. Я зацікавилася, що ж там писала у блокнот та дівчинка, а виявилося, що вона студентка з Польщі, вивчає українську і записує невідомі слова. Ми не стали вже засмучувати «посланця» таким поворотом.

А з полячкою я роззнайомилася, ми знайшли купу спільних інтересів, багато говорили про музику, радили одне одному гурти, обмінювалися адресами. Вона познайомила мене зі своїми друзями, і всі дні, проведені у Львові, ми гуляли разом, а коли прощалися, мені навіть подарували польський розмовник, усіма підписаний із найліпшими побажаннями, що остаточно мене розчулило. Ось так я знайшла своїх польських друзів, які з нетерпінням чекають мене у себе.

Дмитро Захарець, експерт із питань інтелектуальної власності, Рівне

Їхали ми якось із Карпат: я, Андрій та Кузьма (дівчина Андрія) ‒ 6-го січня ‒ під святвечір. Були там на запрошення якогось знайомого католицького священика у їхньому таборі. Щойно сіли у зворотній поїзд у Львові ‒ згадали, що зголодніли і нічого не встигли із собою взяти, та й грошей було не густо.

Тут варто зазначити, що Кузьма (та, що дівчина Андрія) стає злою, коли не попоїсть. Тому, щоб задобрити ситуацію (та і свій шлунок гастрономічно задобрити), ми вирішили простежити маршрут нашої електрички. Дізнались, у які міста й коли прибуваємо ‒ і я почав обдзвонювати товаришів. Попереду на маршруті ‒ зупинка у Бродах ‒ телефонуємо другу із Бродів: «Ми голодні ‒ винеси щось поїсти до потяга, бо Кузьма від голоду зла. Будемо через півтори години».

Через півтори години стоїть товариш на пероні з пакунком домашніх різдвяних ковбасок ‒ декілька хвилин зупинка ‒ забираємо пакет ‒ їдемо ‒ їмо ‒ Кузьма вже не така зла. Їдемо далі. До Острога шлях неблизький, тож через 10 хвилин помітно зголодніли ‒ і Кузьма потрохи починає гнівити Бога. Дивимося, що наступна зупинка ‒ Дубно. Із часів дубнівських фестивалів маємо достатньо товаришів, тож телефонуємо ще одному нашому співфестивальнику та другу.

Сценарій уже відпрацьований, тому не вигадуємо нічого зайвого: «Привіт, ми голодні. Винеси щось поїсти до поїзда, бо Кузьма від голоду зла ‒ будемо через годину. Ще візьми води і тістечок». Дубнівську гостинність споживали вже через годину з копійками ‒ Кузьма заспокоїлася ‒ і до Острога ми доїхали в атмосфері невимушеності, гарного настрою та, що головне, доброзичливості та спокою.

Окрім цього, бачити вирази облич сусідів по потягу, які ледве стримували сльози ‒ це щось. Мораль: коли Кузьма зла ‒ друзі допоможуть.

Зю Побережнюк, журналістка, Луцьк

Найпам’ятніша історія трапилася зі мною у липні 2010 року, коли поверталися з хлопцем із фестивалю «Тарас Бульба» до Рівного. Ми їхали електричкою. У наш вагон зайшла стара знайома хлопця, я трохи її приревнувала і вирішила вийти в інший вагон. Була дуже втомлена після насиченого фестивального дня, тому, сівши на лавку, відразу задрімала. Коли ж прокинулася, побачила, що люди, які сидять поряд, уже не ті, і зрозуміла, що проїхала Рівне.

Як на зло, тоді електричку обслуговувала дуже зла провідниця, і вона не те що мені допомогти не захотіла, вона почала на мене кричати і вимагати доплатити за проїзд. Однак усі мої речі та гроші залишилися у хлопця, який, власне, вийшов на потрібній станції (з тією ж таки знайомою!) Він подумав, що я жартую і теж вийшла у Рівному, але з іншого вагону.

Спитавши у провідниці, де ми зараз знаходимося, вона навідріз відмовилася відповідати і далі продовжила вимагати гроші й читати мені моралі. Мої аргументи і пояснення, що я просто проспала, а хлопець вийшов раніше, її не переконали. Тож, я вийшла на найближчій станції без речей, грошей, документів і телефону. Станція «Шпанів», на якій вискочила, знаходиться, як я потім дізналася, за 8 кілометрів від Рівного.

Я визначила, у якому боці знаходиться Рівне, і почала по рейках іти в його напрямку. Навколо ‒ тільки поля і ліс, а попереду ‒ вогні залізнодорожних світлофорів. Було дуже страшно, адже їхали ми вночі. Чесно кажучи, думала, що це моя остання подорож.

Дійшовши до Рівного, зустріла п’яного чоловіка, який сидів біля рейок, він дав мені телефон, і я зв’язалася з хлопцем. Виявляється, він уже з нарядом міліції мав виїжджати на мої пошуки. Той чоловік напідпитку не міг нормально пояснити, де я знаходжуся. Тож, довелося самій вибиратися з того місця.

Враховуючи те, що коли я сідала в електричку, було спекотно, відповідно, одягу на мені було не дуже багато. Уявіть ситуацію: дівчина у коротенькій сукні стоїть уночі на околиці міста і зупиняє машини. Але, дякувати Богу, мене підібрали адекватні люди. Це була машина аварійної служби, яка і підвезла мене до залізничного вокзалу.

Переляканий хлопець за 1,5 години моєї відсутності ледве не збожеволів. Отака історія. Висновок: хлопці, не давайте дівчатам привід для ревнощів.

Дмитро Лазуткін, поет, журналіст, спортивний коментатор, Київ

Було таке, що ми їхали з Криму із другом. Вагон був напівпорожнім. Із нами в купе їхала дівчина ‒ вона відпочивала на вихідні в Ялті з подружками в дуже дорогому пансіонаті. Ми познайомилися. У Мелітополі я купив відро черешні. Десь ближче до Дніпропетровська, коли мій друг заснув на другій полиці, я торкнувся її пальців. Її звали Сігіта ‒ типове латвійське ім’я.

За кілька хвилин ми вже кохалися. Все було чудово. «Мабуть, краще, ‒ подумав, ‒ щоб у майбутньому ми ніколи взагалі не побачилися». Але вийшло інакше: якось у Києві я їй таки подзвонив. Вона приїхала до мене. Зайшла у кімнату і сказала: «Ні, тут сексу не буде». І поїхала від мене. Їй у потязі було краще. Комфортніше. Романтично. Більше ми не бачилися.

Андрій Бочаров, дизайнер, Київ/Луцьк

Одного разу, коли ми поверталися з походу, в нас виявилися квитки у вагон, якого в цьому потязі не було. Тому довелося скількись там часу тусуватися в тамбурах із купою рюкзаків і потроху розселятися, де прийдеться. Тоді, геть малим, я навчився спати стоячи та сидячи.


Юрко Адамчак, музикант (гурт «КораЛЛі»), один із організаторів фестивалю «Карпатський протяг», Івано-Франківськ

Не знаю. Все нудно зазвичай у поїздах :) Втикаєш у вікно, «Мурка» не грає, смердить шкарпетками, перегаром. А ще туалет ‒ це дуже таке місце… Карочє, майже, як в літаку, але ще й із запахом. І качає там, качає, розумієш? Аж хочеться так і сісти там, подумати про життя, напитися водиці, чистої як сльоза, з крана. А, і ще люблю голову висунути з вікна, і язик ‒ і щоб як у кабріолеті. Але це якщо годен будеш те вікно відкрити :)

Сергій Колос Мартинюк, вокаліст гурту «Фіолет», Луцьк

Найцікавіша поїздова історія ‒ сам факт концертів у потязі на фестивалі «Карпатський протяг-2013» о 5-й ранку, коли електричка йде між горами, тунелями і починає світати в цей момент…



Божена Городницька, журналістка, Львів

Рідко їжджу потягами, але іноді таки буває. Якось ми їхали на Азов. Літо, пляжний сезон, а в поїздах ‒ сезон: мами з дітьми, горщиками, катлєтами ‒ словом, повний комплект антиспокою. Звісно, нам «пощастило» найбільше: на бокових полицях поряд нашого плацкарту розклалася мама із трьома дітьми, малими і кричущими, які відразу собі знайшли компанію вкінці вагона і давай гасати одне до другого з криками-воплями і радостями. Нас дівчат було троє, і дітей ми якось не дуже любили, особливо чужих і невгамовних, із мамами, які взагалі не зважають на те, що творять їхні малята.

Словом, ми знайшли управу на те все діло. Почали вголос по черзі читати «БЖД» Ушкалова. Мами спершу дивилися, типу які молодці дєвачькі, читають, потім почали і собі вслухатись, а в певному моменті позабирали своїх дітей і з незрозумілим виразом чи то жаху, чи то здивування перебралися кудись на інші місця.

Сашко Лірник, казкар-лірник, телеведучий, сценарист, актор, Київ

Ми поверталися з фестивалю «Карпатія» з Івано-Франківська. Їхали разом із музикантами «Топоркестра». А вони завжди в потягах грають і співають так, що з інших вагонів прибігають послухати. Тим більше було свято. До нас у вагон посходилися люди, які стояли і сиділи у проходах і співали разом із музикантами. Коротше, було весело.

Але в сусідньому купе їхала якась пасажирка із Рязані (судячи по вимові та паспортові, яким вона трясла), якій не подобалися музика та співи. Час був іще не пізній, але вона скандалила і кричала. Погрози були типу «ви не знаєте хто мій чоловік! Він вас усіх розмаже і порве як тузик грілку!»

Врешті-решт усі змушені були розійтися й далі їхали в мовчанні. Яке було наше здивування, коли у Львові у вагон зайшло п’ятеро міліціонерів, яких та жіночка, виявляється, викликала. Вона вибігла їм назустріч і заволала: «Арештуйте їх усіх!!!»

Після чого з купе вийшов Женя Нещук (Євген Нищук ‒ український актор театру та кіно, ‒ ред.), який спросоння не розібрав, що до чого, і вирішив з’ясувати (а треба сказати, що він тоді був референтом міністра МВС-Луценка). Екзальтована дама показала на Женю пальцем і наказала міліції: «І цього арештуйте!» Женя розплющив очі від здивування і заявив: «Я ‒ Аватар Юрія Віталійовича Луценка! Це її треба арештувати!»

Міліціонери пом’ялися і вийшли з вагону. А тим часом «Топоркестра» вийшли на перон і дали концерт на вокзалі у Львові для всіх пасажирів. Дама зачинилася в купе і більше не виходила скандалити.

Роман Романюк, поет, журналіст, Київ/Луцьк

Я колись їхав потягом зі Львова до Донецька у дуже славній компанії. Два мадяри, батько і син, у батька зубів 6 у роті, у сина трошки більше. Оба худі і п’яні. Їдуть із Закарпаття у Маріуполь, бо там дуже люблять западенців, яких вважають найкращими мулярами. Збоку сидить мужик Миколя (Коля), який повертається зі Львова у Донецьк. У Львові він працював на будівництві, бо думав, що на Львів-Арені (а це ще до Євро-2012 було) заробить грошей.

Але у Львові його кинули на бабло точно так само, як колись кинули у Донецьку на Донбас-Арені. Зате він в останній день погуляв містом і їде дуже захоплений. Іще один друг ‒ далекобійник, який їде у Донецьк, щоб забрати свою машину. Він приїхав був у Донецьк по якийсь вантаж, а йому сказали: «Пробач, ніякого вантажу не буде, їдь звідси».

А він їм: «Не поїду, поки не заповните мені чимось кузов». І поїхав поїздом у Львів. От тепер їде в Донецьк, бо йому подзвонили, що є вантаж. Їде і думає: чи це там справді є вантаж, чи просто його хочуть здихатись, і чи взагалі його машину там іще не спродали, а його зараз десь заріжуть і закопають під терикон.

Олександра Григор’єва Горст, журналіст, Одеса

Якось я їхала до Львова. Зі мною в потязі сиділа звичайна на вигляд одеська циганка. Чим ближче до міста Лева ми прибували, тим більше вона прямо на очах українізувалася. Я відкрила рота і дивилася просто на неї. А вона вже чистою українською видала: «Ай, яй! Скажіть їй хтось: не можна на циган так дивитися!»



Ніна Бочарова, директор бібліотеки, Луцьк

Одного разу ми поверталися потягом із туристичного походу з Полярного Уралу. Розмовляли і ділилися враженням від пройденого маршруту. Навпроти сидів чоловік трохи напідпитку. Через деякий час він встав і, пройшовши повз нас, відправився до санвузла ‒ ми так подумали. Минуло хвилин 5-10, а чоловік так і не повернувся. Але ми почали чути якісь дивні звуки: ммммм... ооооо... ууууу...

Заглянувши в сусіднє порожнє купе, яке було останнім, побачили нашого сусіда, який «сидів» у рундуку (ящик для валіз), руки і ноги його були затиснуті і знаходилися на одному рівні з тілом. Трапилося наступне: коли він ішов повз купе, потяг різко загальмував ‒ і чоловік, не втримавшись, упав у ящик, а самостійно вилізти вже не зміг. Ми в нього запитали, що сталось, на що він відповів лишень: «Упс». Довелося його витягувати.

Орест Щур, ІТ-спеціаліст, Львів

Останнє найцікавіше було в Польщі, дорогою з Варшави до Вроцлава. Там двоє чоловіків пили пиво і сперечалися про назву міста. Я навіть запамʼятав, що називалося воно якось на зразок Живчек Дольний. І один до другого казав: «Живчек Дольний, курва!». Всі реготали.

А найцікавіша подія ‒ це фестиваль «Карпатський протяг». Там то взагалі кумедно, коли вагон на зупинці гойдається, бо там туса, і люди дивляться, як на диво дивне, через вікна заглядають.

Юлія Мозолюк, студентка, Луцьк

Поверталися з друзями зі львівського книжкового форуму. Прибігаємо ввечері до останнього потяга, а до відправлення лишається 10 хвилин. У касі кажуть: «Квитків немає». Підходимо до загального вагону, бачимо через вікно, що є вільні місця. Просимось у провідниці, аби взяла нас. А вона каже: по 50 гривень із кожного. Це при тому, що квиток у касі коштував би гривень 15. Питаємо, чи разом нас посадить. А вона: «О, то ви ще й сидіти хочете?!».

Торгувалися-торгувалися, врешті просто пішли до іншого вагона й за ті ж гроші домовилися з директором потяга про плацкартні місця, коли десь там між Львовом і Луцьком звільняться. А поки не звільнилися, він нас поселив у купе провідниці. Вона ж пішла десь в інше місце. Ось так ми єдині на весь плацкартний вагон їхали в купе.

Андрій Пелипенко, працівник call-центру, Київ/Острог

Колись із товаришем поверталися з фестивалю потягом. Нудно було... Їхали кілька годин... І був білий день надворі, надто не поспиш, коли всі шастають і горлопанять... То від нудьги ми влаштували бійню ковбасами... Ми реготали ‒ і всі навколо нас також. Але на галас прибігла провідниця і хотіла на нас наряд натравити. Але не змогла. Так само дико реготала, поки поїзд не відправився зі станції, а тоді нас пробачила.

Роман Бояр, підприємець, Луцьк

Я був керівником групи і віз її на один з’їзд у Донецьк. У ній були переважно малолітні особи (17-18 років), були і трохи старші. Один хлопчина із групи був репер починаючий. Звали Андрій, здається. Ну він так у своїй поведінці копіював усяких реперів, що дуже помітно. Такий гегза стайл мутив. Він дуже довго не міг влягтися спати, а все шастав по вагону.

Я поговорив із ним і сказав, що година пізня, треба лягати (побоявся, що він щось наробить не те, бо підозра була). От він нарешті влігся, а спав наді мною, на верхній полиці. Посеред ночі я почув страшенний гуркіт, і як щось упало з його полиці біля мого обличчя на наш столик, де були ще всякі наїдки. Я придивився ‒ а це з-під його подушки так грюкнув… пістолет! Так, пістолет ‒ точна копія макарова! Я зразу його розбудив, і він пояснив, що то пневматичний пістоль і що в нього є техпаспорт.

Я був шокований до краю. Нащо в нашу мирну поїздку на конференцію хлопчина взяв пістолет ‒ невідомо. Він його заховав після нашої розмови і нікому не показував, але історія запам’яталася надовго, і особливо вигляд пістолета, дуже схожого на справжній, на моєму столику посеред ночі.

Ірина Цюпа, м. Сокаль, Львівська область

Я згадала поїздку нічною електричкою до Львова. Тоді було 750-річчя міста і їхав просто велетенський і різношерстий натовп. Було весело, бо в різних вагонах усі спілкувалися, грали на гітарах, декламували вірші. То був такий собі творчий-молодіжний потяг. Ми із сестрою сиділи вдвох і спілкувалися.

Біля нас на якійсь зупинці підсів хлопчик, переляканий такий. Як виявилося, він вирішив поїхати нічним потягом до бабусі в село допомагати їй із городом. Думав, що в поїзді зможе подрімати у спокої та тиші. Але його сподівання виявилися марними.

Олександр Поліщук, перекладач, Луцьк

1. Їхав якось до Києва в загальному вагоні, повністю забитому призовниками, яких везли на місце проходження служби. На додачу до запахів домашньої кухні, самогону та цибулі (і всього іншого, що мами спакували після випровадин) у Фастові на вокзалі ввімкнули в гучномовці пісню «Сто днєй да пріказа», яку повторювали безперестанку протягом години.

2. Їхав якось до Києва в загальному вагоні, у якому перевозили біженців під охороною, щоб із Києва доправити їх додому.

3. Їхав якось до Києва в загальному вагоні, а в сусідньому вагоні етапували зеків. Стрьомно було :)

4. Їхав якось до Києва в загальному вагоні, а в Козятині й далі почали підсідати бабки з ящиками, набитими ковбасою, яку вони продавали в Києві. Наше «купе» було заставлене ящиками настільки, що для виходу в туалет або на перекур треба було перелазити через другу полицю. Ну і запахи різні. Ну і відмазка бабок: «Це ж загальний вагон!»

Яна Гумінська, перекладач, Київ

Одного разу бігли із чоловіком за потягом ‒ ледве встигли. А потім виявилося, що він не на ту дату квитки взяв, і нас в останню секунду викинули.




Дмитро Безвербний, актор, громадський діяч, Луцьк

Потяг «Ужгород-Київ» відправлявся пізно, тому я хотів якомога швидше забратися на свою верхню поличку і заснути. Та не так сталося, як гадалося. Моїми сусідами були жіночка літнього віку й неймовірно товстий чоловік, біля якого лежали милиці. Коли я зайшов, вони саме знайомилися.

‒ Ех, раніше я плацкартом не їздила, виключно купе чи авто, ‒ розповідала жінка. — Раніше мене шанували, а тепер от усе змінилося. Добре, хоч у дітей усе склалося. В мене два сина. Один живе біля мене, у Дніпропетровську, а інший тут, в Ужгороді. Саме от у нього гостювала.

Чоловік на розповідь не відреагував, а дістав із дорожньої сумки радіо і почав щось там крутити. Крутив довго, аж поки не почув якусь електроніку.

‒ О знайшов! А Ви таку музику любите? ‒ прохрипів до жінки.
‒ Ні, я такого взагалі не слухаю.
‒ А я страх як люблю таку музику. Минулого року як почув діджея Ван Дюрена, то просто зафанатів. Усі диски його переписав. Так вона мене вона заводить! Хотів навіть на концерт до нього поїхати, але не зміг.
‒ Ну, Вам у такому віці, напевно, важко їздити.
‒ У якому такому віці?
‒ Ну Вам же, напевно, за 70.
‒ Чого то мені за 70? Я так погано виглядаю?
‒ Ну... Просто Ви дуже товстий.
‒ Всяке буває з людьми, що ж то, біда чи що? Мені взагалі-то 44 роки!
‒ Як? Моєму сину теж 44, але він зовсім не такий.
‒ Був би Ваш син, де був я, Ви би по-іншому говорили!
‒ Ну, мій син багато де був…
‒ А я пережив 5 операцій і клінічну смерть! По частинках мене збирали. А Ви кажете товстий. Попробуй проживи на таку пенсію, як у мене. Я ж робити не можу. От Ваші сини де працюють?
‒ А яка різниця?
‒ Ну то скажіть, чого Ви ховаєтесь?
‒ Ну, один ‒ бізнесмен, а інший ‒ начальник відділення банку.
‒ О, слухайте, а можете попросити, щоб Ваш син дав мені кредита?
‒ Ні, не можу.
‒ То Ви відмовляєте каліці?! Думаєте, Вас ті гроші спасуть?!

Після цих слів він як осатанів. Почав клясти жінку: то голосно, то тихо, то російською, то українською, а то ніби й латинню. Казав, що прийде пора, коли і в неї буде біда, от вона його згадає. Все це тривало хвилин 15-20. Від усього цього мені було не по собі.

Я хотів заснути, але не вдавалось. Уже й голову під подушку клав, і пальцями вуха закривав. Але ті прокльони, напевно, чув весь потяг. Хтозна, скільки би це тривало, якби жінка не зірвалась і не почала перелякано волати:

‒ Досить, скільки можна?! Геть здурів! Може, тут люди не можуть заснути!
‒ Хто не спить, то скоро засне, ‒ промовив чоловік.

Не знаю, що після цих слів спрацювало в мені, але я моментально заснув. Коли прокинувся, товстуна вже не було, а жінка спала. Я спакував постіль, зібрав речі й вийшов на своїй станції.

Михайло Кривень, інженер-радіолог, Івано-Франківськ

Одного разу в Дніпропетровську я спізнювався на поїзд, причому так спізнювався, що в камері зберігання залишив свій рюкзак із деякими, в принципі, мені не важливими речами. Про нього я згадав, коли потяг уже від’їхав за Дніпропетровськ. Та й повертатися я би за ним не став, бо квиток був куплений на останні гроші. Одним словом, рюкзак і ті речі в ньому були не важливі. Але була одна річ, за яку я сильно переживав: добрий кавалок доброї шинки. Не так за шинку переживав, як за те, які там запахи стануть, коли мою шинку почнуть гризти всякі хробачки.

Я навіть намагався дізнатися телефон, аби попередити персонал, але лиш зібрався дзвонити, як згадав, що номер камери я не пам’ятаю, а лише візуально, і то приблизно, пам’ятаю, де вона знаходиться. Так переживав, аж зовсім забув про ті речі, які все ж таки були зі мною. Я їх удома так і закинув, аж поки моя шинка не почала в мене пахнути. Виявляється, я її не забув. І аж тоді я заспокоївся. А речі мої, мабуть, уже витягли з тієї камери зберігання :)

Ольга Шевчук, держслужбовець, Луцьк

Їхали колись із другом потягом на фестиваль... Ну, до «їхали» ще трохи далеко. Але про все по черзі. Отож, друг чекав мене на вокзалі біля потяга, а я через весь Луцьк калаталася в маршрутці. Друг нервує, дзвонить, а я все їду і їду. І таки приїхала до вокзалу, але було вже пізно: потяг поїхав… А оскільки квитки були у мене, то друг мій, відповідно, і сам не поїхав. Але й висказав багато, бо ж мав час і на те, щоб підготувати мені промову, і навіть на те, щоб розпитати у провідниці, що нам робити і де ловити той потяг.

Мене, звісно ж, дуже мучила совість, і я потягнула друга на таксі доганяти нашого паровоза. А перша його зупинка, виявляється, була в Горохові (станція Мар’янівка). Ми сіли, попередили водія, що нам треба швидко ‒ і погналися. До Горохова доїхали без пригод, а от далі… Виявляється, знайти станцію Мар’янівка було не дуже просто, ніхто не знав, куди їхати далі, і запитати не було в кого, тому що почалася величезна злива.

Гроза була така страшна, що хотілося їхати із заплющеними очима і закритими вухами. Довго ми кружляли навколо Горохова, поки натрапили випадково на якусь дорогу в полі. Діватись не було вже куди, довелося нею їхати. І таки знайшли невеличку будівлю біля рейок ‒ то й була довговишукувана станція Мар’янівка.

Ми страшенно зраділи, тому навіть не звертали увагу на те, що поки діставали з багажника рюкзаки, промокли до ниточки. І аж нарешті під дахом станції, коли ми мокрі-мокрісінькі чекали на потяг, друг уперше за той день усміхався до мене… А я вперше з того часу, коли ми сіли в таксі, вимовила слово... Теж сміючись :)

Віктор Кукуруза, музикант (гурт «КораЛЛі»), музичний редактор на радіо, Івано-Франківськ

Одного разу ми із трьома дружбаками вперше підкоряли Чорногірський хребет. Це була найнезабутніша мандрівка в гори. Ну і, звісно, історія про те, як ми верталися потягом додому з Лазіщини у Франик.

Спершу стояли на станції в Лазіщині голодні, як пси, і трапилася нам бабця, яка продавала пиріжки. Вона мала сісти на потяг із нами і їхати, аж поки не продасть усі. Але ми викупили в неї, напевне, третину пиріжків, та ще й прорекламували їх чи не всім туристам, що стояли з нами. За 5 хвилин бабця дякувала нам за те, що ми все купили і їй не доведеться тратити свій час на дорогу.

Далі вже в дорозі наш дизельний потяг поламався прямо на залізничному мості. В пасажирів була паніка, особливо коли страшенно збентежений машиніст пробігся з передньої кабіни в задню, аби завести додатковий двигун. Але все завелося, поїхали далі…

Далі ‒ Яремче. Як тільки потяг рушив, його негайно зупинила міліція, яка бігала по вагонах і когось шукала. Це було стрьомно споглядати.

Ну і на завершення у Франківську нашу туристичну групу прямо на пероні зупинила вокзальна міліція. Сказали, що в Яремчі підрізали якогось чувака, і попросили пройти з ними на обшук. Ми нареготалися у відділку ‒ ну і порозбігалися. Отака не гостросюжетна історія.

Ще пригадую одну нічну поїздку потягом, коли ми були майже студентами. У вагон заходять три гопники, ну, таких конкретних, один навіть око мав підбите, що його майже не видно було. Коротше, думали, нам торба, бо вагон був порожній. Я намагався їх розважити співами під гітару, а мої пацани всі зробили вигляд, що втомилися і розбіглися по лавочках спати. А я співав, довго-довго. Коротше, їх так заперли мої співи, що коли вони виходили у Надвірній, то дякували, на вулиці свистіли, махали руками… Ось такий метод «базарити» з гопниками :)

Підготувала Віта ЛИТВАК (для ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.