Андрій Осіпов: «Хіба це погано - хотіти бути мером?»

У Луцької мерії, певно, небагато таких системних критиків, як депутат Андрій Осіпов. Більше того – віднедавна він став відкритим опонентом ще й значній частині своїх колег-депутатів - після його виключення з членів партії «Батьківщина» сказав про своїх колишніх однопартійців трохи більше, ніж дозволяв собі раніше.

Потрапивши 2010 року у складі кандидатів-списочників до депутатського корпусу Луцької міської ради, Осіпов зумів стати тим, кого чи то з сарказмом, чи то з іронією називають «зіркою» місцевої політики. Успішний адвокат усерйоз взявся будувати політичну кар’єру.

Проте сталося так, що нажив собі не одного опонента. В тому числі - в особі міського голови. Відтак вагомий шмат політичної діяльності Осіпова (принаймні публічного її рівня) – це суперечки, конфлікти і «війни».

Хоча, з іншого боку, варто відзначити, що воює він таки не з вітряками, а береться за речі суттєві, хоч і не очевидно виграшні в очах громади і не такі, на яких усі звикли «робити піар».

У цих війнах Осіпов взяв на озброєння нетиповий для учасників місцевих політичних боїв, але знайомий для самого себе інструмент – юриспруденцію. Не згідний – в суд. Не вірите – от вам низка пунктів і статей з регламентів, указів і законів.

Осіпов-політик прогресує. У 2013 році в арсеналі його засобів боротьби з’явився ще один – люди. Він став ініціатором створення громадського руху, який задекларував боротьбу за покращення дошкільної освіти у місті. Більше того – уже двічі під стінами мерії з ініціативи депутата збирався мітинг на підтримку пропонованих ним проектів рішень.

Що це – банальне намагання назбирати політичних дивідендів з прицілом на найближчі вибори, чи все ж прояв принциповості і приклад політики «з людським обличчям»?

Розмова нижче має стати для зацікавлених читачів щонайменше матеріалом для пошуку відповіді на це питання.

ТРЕТЮ ПОЛІКЛІНІКУ БУДУТЬ «ВБИВАТИ»

– Який головний висновок робите з останньої сесії, під час якої прийняли альтернативне рішення щодо медичної реформи у Луцьку? Нагадаю читачам, тоді скасували реформування міської поліклініки №3.

– Головний висновок: громада перемогла. Якщо мені не зраджує пам’ять, то це перший випадок, коли велика кількість людей домоглася скасування рішення міськради. Люди повірили в те, що можуть на щось впливати.

– Але ж ви заявляли, що таке рішення – по суті тимчасове…

– Так. Я думаю, влада від своїх планів не відступиться. От ніби категоричну вимогу громадськості не чіпати третю поліклініку задовольнили… Але з іншого боку створили Центр первинної медико-санітарної допомоги.

Це свідчить про те, що влада маніпулює. Ніби як і відступилися, але залишили собі можливість прозвітуватися на Київ, що медична реформа триває.

– Що буде далі?

– Я боюся, третю поліклініку почнуть зараз «вбивати» адміністративними методами. Наприклад, під час розподілення якихось препаратів, або коштів на обладнання чи ремонт цій поліклініці може «не вистачити».

Є й інші способи – не даватимуть премій, затискатимуть трудові права, виписуватимуть догани, можливо, навіть і звільнятимуть...

Але найстрашніше – можуть перерозподілити потік пацієнтів. Поліклініка не зможе жити, якщо не стане кому надавати послуги. А пацієнтів цілком можуть перенаправити в амбулаторії на Львівській, на Вересневому, на Бенделіані… Приходить людина, а їй кажуть: ваша картка – на Бенделіані! Посперечаються, поговорять – і підуть. Таким чином, третя поліклініка опустіє, лікувальний заклад загине і буде ліквідований.

– Ви кажете: «велика кількість людей домоглася скасування рішення міськради». Проте, до прикладу, на мітингах під міською радою, на яких протестувати проти медичної реформи, було не більше сотні людей...

– Я веду мову не тільки про цих людей. Я маю контакти майже трьох сотень людей, які заявили: вони готові підтримувати будь-які дії щодо опору впровадженню цієї «реформи» у Луцьку. Це люди, які залишили в моїй приймальні номери своїх мобільних телефонів і домашні адреси, і заявили, що готові одержувати від мене інформацію і приходити туди, куди я їх покличу.

Коли ми збирали підписи за те, аби у Луцьку відбулися громадські слухання на тему медичної реформи, то запитували: Чи хочете отримувати інформацію про цю проблему і підтримувати нашу справу діями? Серед 1,5 тисячі людей, які підтримали необхідність проведення громадських слухань, приблизно 270 людей дали таку згоду.

Мушу визнати: нам не вдалося переконати людей, що ця проблема – це не тільки проблема третьої поліклініки. Ця проблема носить загальноміський характер. Люди зараз збайдужілі… Але цих активістів явно побільшає, коли «візьмуться» й за інші медичні заклади.

Загалом, я вважаю, що найближчим часом моїх прихильників у боротьбі з протиправною медичною реформою може бути не менше двох тисяч.

НЕ ЧЕКАЮ ЗЕМЕЛЬНИХ ПИТАНЬ З ЗАМИРАННЯМ СЕРЦЯ

– Ви вже понад місяць працюєте як безпартійний депутат. Не в команді – легше чи важче?

– А я без підтримки «Батьківщини» - ще з 2011 року. Від моменту, коли виникло протистояння між виконкомом та тимчасовою контрольною комісією, яку я очолював. Виконком тоді, якщо пам’ятаєте, хотів скоротити заробітну плату працівникам дитячих садочків.

А у квітні 2012-го моє протистояння з фракцією «Батьківщини» перейшло у відкриту фазу. 10 квітня міське бюро партії мені оголосило догану. До речі, знаєте, за що? За те, що я поскаржився на них керівництву обласної партійної організації (сміється)

Але головне: мені тоді заборонили вносити на розгляд міської ради без згоди міського бюро проекти рішень, які носять політичний або гостросоціальний характер.

І от з квітня 2012 року вони не погодили жодного мого рішення. До речі, були серед них і такі, що стосувалися, до прикладу, висловлення позиції щодо Юлії Тимошенко, парламентських виборів, захисту демократичних принципів…

– А як пояснювали?

– На тих засіданнях бюро, під час яких я був присутній, я чув, наприклад, таку аргументацію: може не вистачити відповідної кількості голосів. Або починалася якась безглузда полеміка – і закінчувалося нічим.

Жодного разу я не чув пояснень, що, мовляв, цей проект рішення або недоречний, або безграмотний, або його доцільніше скласти іншим чином… Просто бюро збиралося і не приймало ніякого рішення.

Така заборона не мала законних підстав. Є статут партії, є положення про фракцію, де йдеться, що «Батьківщина» - демократична політична сила, і кожен громадянин має право не погоджуватися з партійним рішенням, критикувати, висловлювати альтернативні думки, направляти звернення, оскаржувати рішення керівництва.

– Ну а все ж таки, якось у бюро мусили пояснювали таку заборону?

– Ну як вони можуть пояснити? Вони просто хочуть «пересидіти в окопах». Не скажуть же вони: «ми не хочемо висовуватися, щоб дожити до того часу, коли влада, можливо, зміниться, і ми знову будемо при владі». Це люди, які морально не готові бути в опозиції.

Пустовіт, (секретар Луцької міської ради, і донедавна – голова міської «Батьківщини» Григорій Пустовіт - авт.) як правило, голосував за мої проекти в 99 % випадків. Але інші хлопці не підтримували.

Чому? Все просто: велика кількість членів бюро залежить від влади. Пустовіт - секретар ради і хоче ним лишитися. Тому намагається сподобатися міському голові й іншим фракціям. Одночасно він голосує за внесені мною проекти рішень, демонструючи свою відданість демократичним принципам.

Наталія Бунда – начальник управління туризму, в прямому підпорядкуванні міському голові. Артур Василевський – заступник керівника комунального підприємства. Сергій Григоренко – тут мені не зрозуміло, які в нього мотиви… Юрій Корольчук – у давніх дружніх стосунках з Романюком та Клімчуком. Йому вигідно гасити будь-які прояви інакодумства у фракції, яку він очолює.

Геннадій Козюта і Сергій Назарук – працівники міської ради, Дмитро Дубняк – заступник директора «Луцьктепла».

І от скажіть, як таке бюро може схвалювати внесення якихось там проектів рішень про захист Тимошенко чи звернення до Президента?

Є ще одна причина. За приблизними моїми підрахунками, кількість внесених мною проектів рішень більша від кількості проектів, внесених усіма депутатами фракції «Батьківщини» у Луцькій міськраді. І це не подобається людям, які вважають себе такими собі «гуру» місцевої політики. Наприклад, це депутати кількох скликань Сергій Григоренко, Василь Гриб, Юрій Корольчук, Олександр Пилипович.

Така, знаєте, певна ревність: ну що ж це Осіпов все вносить і вносить?.. Вони мені на початку говорили: ти швидко заспокоїшся, зрозумієш, що тут все по-іншому…

Ну не готовий я жити за такими правилами! Не готовий я з замиранням серця чекати голосування за проплачені земельні питання чи бігати голосувати за когось…



– Отже, виключення з партії вас не засмутило?

– Принаймні «війна» перейшла у відкриту фазу. Бо набридли ці всі квазідружні відносини, похлопування по плечу типу «ти наш молодший товариш, ми тебе любимо, хоч ти і поганий, але і ти скоро навчишся». Вони мене порядком дратували.

Якби це говорили справді якісь визнані авторитети, які щоденно своєю діяльністю втілюють в життя мораль і справедливість…

Тому я з полегшенням сприйняв інформацію про те, що я більше не з ними.

– І все ж ви оскаржили це рішення бюро про ваше виключення…

– Так. Бо передусім я – юрист, і вважаю що особа, яка не скористалася передбаченим механізмом для оскарження рішень, тим самим засвідчує, що вона з цим рішенням погодилася.

Тому я відправив скаргу партійному керівництву з проханням скасувати це рішення бюро. До речі, у моїй скарзі сказано: я вважаю рішення несправедливим, але поновлення моє в рядах партії є можливим тільки тоді, коли будуть покарані особи, які прийняли це рішення. Тобто ті, хто використав керівну партійну посаду у власних інтересах.

Я буду клопотати про виключення з партії членів міського бюро, які голосували за моє виключення, а також тих, які оголосили мені партійну догану 10 квітня 2012 (цю догану потім скасувало обласне бюро).

Окрім цього, я вважаю, що до партійної відповідальності треба притягнути тих членів партії, які не підтримали пропоновані мною важливі політичні рішення.

Інакше моє поновлення не має сенсу.

– Ви вірите, що партійне керівництво прийме рішення на вашу користь?

– Не дуже. Я двічі писав скарги вищому партійному керівництву «Батьківщини». На першу відповідь ще й досі не прийшла. На другу відповіли приблизно таке: зараз ми зайняті, тому розглянемо вашу скаргу пізніше. З того часу пройшло понад півроку – жодної відповіді.

Хоча формально у партії є спеціально створені органи, завдання яких – саме реагувати на такі скарги, перевіряти їх. Такий орган називається Центральна контрольно-ревізійна комісія.

– На що ви скаржилися?

– У червні 2011 року частина депутатів від Батьківщини не підтримала проекту рішення міськради щодо захисту життя Юлії Тимошенко. При тому, що це рішення було підтримано напередодні фракцією. Голова обласної партійної організації «Батьківщини» особисто просив проголосувати за цей проект рішення. Не проголосували. І серед таких осіб – члени міського партійного бюро. Однак, незважаючи на мою заяву, вони і досі на керівних посадах. Хіба можна на таке закривати очі?

– Це саме ті пасквілі, про які кажуть ваші колишні однопартійці? Саме їх згадували, коли пояснювали причини вашого виключення: «неодноразові письмові скарги і доповідні, які писав Осіпов на своїх колег, сприяли появі недовіри і підозрілості у фракції та міській партійній організації, створювали атмосферу «полювання на відьом».

– Я не є людиною, яка пише якісь анонімки з метою когось дискредитувати. Я завжди дотримуюся ділового стилю і пишу від власного імені, не переходячи на особистості.

Я чітко написав: було поставлено таке питання на голосування, перед тим прийняті такі рішення відповідно до конкретного пункту Статуту партії. І от вам результати голосування. Висновки, будь ласка, робіть самі.

Це «полювання на відьом»? Це нормальне ділове внутріпартійне листування.

А як інакше? Якщо член партії не реагує на явні зухвалі порушення з боку однопартійця, це значить, що він або приховує проступок, або є співучасником. Я намагався не помічати дрібних відхилень, однак змушений був кілька разів нагадати колегам про їхні партійні і моральні обов’язки.

До речі, мені здається, такі дії членів міського бюро неможливі без прикриття з Києва. На моє переконання, ті чиновники центрального штабу «Батьківщини», які покривають безчинства, завдають великої шкоди всьому демократичному руху, усій опозиції в цілому.

«БАТЬКІВЩИНА» ЗАБУЛА ПРО СВОГО ВИБОРЦЯ

– Якщо дозволите, згадаю ще один аргумент, який озвучили в бюро «Батьківщини» як причину вашого виключення з партії: «Осіпов під час виборчої кампанії 2012 року приймав участь в певних юридичних діях щодо кандидата від Об’єднаної опозиції «Батьківщина» Петра Кравчука і його родини на підприємстві, засновником якого є Кравчук. Що аж ніяк не «сприяло перемозі» кандидата на парламентських виборах та, ймовірно, сприяло його поразці, бо відволікало сили від виборчої кампанії, пояснюють у бюро».

– Це брехня. Поясню. Петро Кравчук є співзасновником підприємства ТзОВ «Мінмат Ревербері». Всього засновників там – четверо. Кравчуку належить 10% часток. Керівником цього підприємства був син Кравчука.

Співзасновники, які, до речі, вклали значні інвестиції в це підприємство, не були задоволені його роботою. Тому вирішили змінити керівника. Вони захотіли, аби цей процес супроводжував юрист. І, за рекомендацією мого київського колеги, засновники «Мінмат Ревербері» звернулися до мене за послугами.

– Тобто, це просто збіглося, що і ви, і Кравчук були в одній партії та ще й напередодні виборів?

– Так.

Я підготував всі необхідні проекти документів, відбулися зборів учасників товариства. Я був секретарем зборів. На зборах був присутній нотаріус, велася відеозйомка, звукозапис. Усе пройшло мирно: керівник написав заяву на звільнення за власним бажанням. У цей же день призначили іншого керівника. Частка Петра Кравчука залишилася без змін. Власники підприємства просто поміняли керівника.

Після складення протоколу я його підписав і надіслав усім учасникам на їхні адреси. Це – моя робота, і я її виконав добре, без будь яких зауважень. Це все. Жодних інших робіт не виконував. Жоден з власників ТзОВ «Мінмат Ревербері», в тому числі Петро Кравчук, не висловлював заперечень та не оспорював підставності проведених зборів, повноту чи неточність протоколу засідання, підстав звільнення тощо.

Але у бюро міської організації «Батьківщини» заявили: через ці події Кравчук програв вибори. Хоча мені, наприклад, Петро Кравчук нічого такого не говорив. Ми бачилися на зборах учасників підприємства, привіталися. Жодних претензій з його боку.

Усе це я пояснював на засіданні бюро двічі. Навіть пропонував подивитися відеозйомку зборів. Члени бюро відмовилися.

– Кажете, що ви не шкодуєте про виключення з партії, і все ж ви лишаєтеся членом фракції «Батьківщини» у міській раді.

– Виключення з партії мені неприємне, але це не кінець життя. Для того, аби виключити мене з фракції, поки що просто не вистачає голосів.

– Так вийдіть самі. Навіщо вам бути в одному об’єднанні з тими, кого ви не вважаєте однодумцями?

– Ні. Я маю принцип: не допомагати негідникам. Я хочу, аби вони випробували на собі всю тяжкість вчинення їхнього вчинку. Адже коли хтось робить погано, він же це усвідомлює. І чим більше людей це бачать, тим більше таким людям некомфортно.

Тому, якщо вирішив Григорій Пустовіт голосувати за моє виключення – хай про це знають всі. Тільки знаю, що він не надто охоче робитиме це відкрито. Пустовіту легше діяти кулуарно. Він може неофіційно збирати бюро обласної «Батьківщини», різними, не зовсім чесними методами, готуватися до майбутньої конференції…

– Про які не зовсім чесні методи ви говорите?

– Уже давно мала бути скликана обласна партійна звітно-виборча конференція, де повинні вибрати керівника. Адже волинська «Батьківщина» – обезголовлена майже півроку.

А Пустовіт, будучи невпевненим, що його виберуть, викликає до себе по одному керівників районних партійних організацій, веде з ними мову про те, як вони ставляться до нього, до Грицюка (колишній голова волинської «Батьківщини» Анатолій Грицюк – авт.), до інших членів. Запитує, кого вони делегуватимуть на конференцію і так далі.

– Ви вважаєте, у Пустовіта є вагомі конкуренти на посаду голови обласної організації «Батьківщини»?

– На мою думку, конкурентів як мінімум двоє. Це заступник голови Волинської обласної ради Валентин Вітер і ковельський міський голова Олег Кіндер. Вони мають авторитет в партії. Можливо, за цю посаду захоче поборотися і колишній нардеп Віктор Олійник.

Зрештою, не в іменах справа. Якщо «Батьківщина» – демократична сила, то й на виборах її керівника мусить бути альтернативність кандидатів, і голосування має бути таємним, аби досягти найбільшої чесності та уникнути догідництва. Це ж лише у Компартії Радянського Союзу висували одного кандидата на безальтернативні вибори.

А Пустовіт прагне приблизно такої ситуації. Він саме так обирався декілька разів головою міської парторганізації.



– Чому зняли Грицюка?

– Абсолютно безпідставно. Зняли Грицюка за дії Пустовіта.

Грицюка зняли за результати виборів по області. Хоча керівником штабу був Пустовіт, і він керував усім процесом.

– До речі, ви теж були «в процесі» - керували юридичною службою обласного штабу Об’єднаної опозиції «Батьківщина». Ваша думка: Чому Об’єднана опозиція, як висловився в Луцьку в одній з неофіційних розмов Арсеній Яценюк, «просрала вибори на Волині?»

– Я працював керівником юридичної служби штабу тільки до серпня 2012 року. Коли з посад керівника штабу звільнили Грицюка і призначили Пустовіта – я звільнився.

– Чому?

– Не хотів працювати з Пустовітом. У мене були претензії до роботи як луцького міського виборчого штабу, яким до того керував Пустовіт, так і до позиції самого Пустовіта у деяких питаннях.

До речі, деякі факти, викладені у моїх доповідних записках на ім’я керівника виборчого штабу, стосувалися саме дій Пустовіта. Уявіть моє здивування, коли на мої доповідні записки не відповіли, а Пустовіта призначили керівником обласного штабу.

Я вважаю, що вчинив чесно - звільнився з посади. Тим більше, що на той час у штабі був інший не менш кваліфікований юрист. За юридичну сторону роботи обласного виборчого штабу я був спокійний.

На заключній частині виборів я працював у штабі кандидата від «Батьківщини» у Рівному Юрія Вознюка (нині народний депутат України, фракція ВО «Батьківщина», виграв вибори у ОВО №153 - авт.).

– Так все-таки, чому на Волині опозиція не змогла перемогти?

– Це закономірно. Не можна безкінечно використовувати людей і вважати їх дурними. А «Батьківщина» давно не дякувала людям, які за неї голосували.

Виборця треба берегти і знати. А волинська «Батьківщина» довгий час не має переліку своїх прихильників.

Стандартна виборча кампанія має вестися так: ми знаємо, хто за нас голосував на попередніх виборах, і їх не треба закидати агітаційною продукцією. І знаємо, хто не голосує ніколи – таких не чіпаємо взагалі, не тратимо на них ресурс.

Основні ж зусилля спрямовуємо на тих, хто ще не визначився. А таких завжди більше, ніж тих, у кого стійкі політичні симпатії.

У волинській «Батьківщині» цим давно легковажать.

Інша причина програшу – масовані технології підкупу виборців. Вони дали свій результат. Хоча, повторю: якби «Батьківщина» системно працювала зі своїм електоратом, такого «провалля» не було б.

А ще люди зневірилися. Я пам’ятаю часи, коли приходили в партію «Батьківщина» і казали: нам не потрібні гроші, давайте ми будемо носити листівки. А на цих виборах такого не було. Повна зневіра. Такий споживацький підхід: заплатіть, і ми будемо працювати.

Я думаю, наступні вибори будуть ще більш цинічними в плані підкупу виборців. Бо ніхто зараз не пояснює людям, які голосували за гроші, які обрали волинських олігархів, що вони помилися, що наслідки їхніх дій - негативні. Сподіватися, що після такого на наступних виборах за опозицію проголосує більше людей – це те ж саме, що виливати собі на город дизпаливо і сподіватися, що буде рости картопля.

ПАТРІОТІВ ЛУЦЬКА У МІСЬКІЙ РАДІ – НЕ БІЛЬШЕ СЕМИ

– Професійному адвокату Осіпову після понад двох років активного депутатства не набридло бути політиком?

– Політика, звісно, забирає мене у родини. Окрім того, позначається певним чином на фінансових статках: я менше часу приділяю адвокатурі, частину грошей витрачаю на політичну діяльність, на громадські проекти.

Але я завжди прагну зробити все добре. Я певною мірою перфекціоніст. Тому політика набридне мені тільки тоді, коли вдасться довести до кінця, втілити у життя щось добре і значне. Тоді, мабуть, почну охолоджуватися. Враховуючи реалії, прогнозую, що цього не станеться ще років 4-5.

– Виходить, поки що не маєте чим пишатися як політик?

– Результат політичної роботи – це такий продукт, який швидко псується. От наприклад те, про що вже говорили: вдалося відстояти третю поліклініку. Результат? Безумовно. Але його зіпсували фальшивою грою і дволикими політиками, які все ж створили Центр медсандопомоги і мають намір таки знищити третю поліклініку.

Якби у Луцькій міській раді було десь 22-23 людини, яких я зміг би назвати справжніми патріотами Луцька, більше вдалося б зробити справді корисного, і до політики я б охолов набагато швидше.

– А скільки в раді справжніх патріотів Луцька? Не плутати з групою «Патріоти Волині»

(задумався) – З певними застереженнями 5. Максимум 7.

Поіменно називати не буду: все ж таки сподіваюся мати прихильність окремих депутатів, які поки що не в цьому списку, але яких хочу навернути на правильний шлях (сміється). А не назву – образяться.

– З перших же днів вашого виключення велася мова про вашу можливість вступити у фракцію «Фронту Змін». Як з цими перспективами?

– Це й далі актуально. Вважаю, що в політиці бути одному – неправильно. Треба діяти з однодумцями. Найбільш близькою собі за політичними поглядами вважаю партію «Фронт Змін». Маю запрошення від керівника фракції.

Але згадувані вже мною Григоренко і Пустовіт, а також інші члени міського бюро партії «Батьківщина» почали надсилати якісь документи на Київ, аби дискредитувати мене та тиснути на голову волинського «Фронту Змін» Олександра Пизу, щоб він мене не приймав у фракцію.

Тож, аби не ускладнювати Олександру Зіновійовичу життя, я почекаю, коли цих людей виключать з керівних органів і з партії.

– Як ви потрапили до списків «Батьківщини» на виборах 2010 року, причому на гарантовано прохідне місце?

– На місцевих виборах 2010 року я входив до першої п’ятірки виборчого списку ВО «Батьківщина». Сам список затверджувався на партійній конференції. Попередньо список формував голова Луцької міської парторганізації Григорій Пустовіт, погоджуючи його з керівником обласної «Батьківщини» Анатолієм Грицюком.

Розумію, що вам як журналісту хотілось би якихось пікантних подробиць внутріпартійної боротьби та компромісів. Насправді такого не було. В мене були нормальні робочі стосунки і з Грицюком, і з Пустовітом. Я мав і маю досі високий авторитет в лавах ВО «Батьківщина», знаю багатьох керівників районних парторганізацій.

Коли моє прізвище включали у список, враховували, що я багато років працював у виборчих штабах, допомагав у роботі обласної та міської партійних організацій, в роботі голови Волинської обласної ради, супроводжував судові процеси тощо. Думаю, тут спрацювало багато чинників.

Я переконаний, що мої ділові і професійні якості та суспільний авторитет послужили на користь ВО «Батьківщина» на місцевих виборах.

– Порівняйте себе тодішнього – новобранця-депутата, і себе теперішнього. Десь змінилися погляди? І якщо змінитися, то як?

– Так, тоді я в певних речах помилявся. Помилився у тому, що сподівався, що в залі є місце здоровому глузду. Що, якщо принесеш просту і корисну ідею, то за неї проголосують. Але це не так.

Я тоді переоцінював політичну приналежність. На практиці виявилося, що депутати ухвалюють рішення з порушеннями своїх партійних правил чи партійної ідеології. Цим грішать практично всі фракції, окрім, напевно, Партії регіонів.

Я недооцінював впливовість виконкому і заступників міського голови.

До речі, луцька «Батьківщина» зробила стратегічну помилку, не скориставшись, як переможець виборів, багатьма можливостями.

Адже у «Батьківщини» – більшість. Це передусім відповідальність за рішення, за роботу ради в цілому. А все почалося зі змагання за посади в комісіях.

Відповідати за роботу ради для політичної сили, у якої більшість – це не тільки мати більшість у залі, а й половину або й більшість посад заступників голови, переважну більшість у виконкомі, у структурних підрозділах ради, і навіть – частину своїх людей в комунальних підприємствах, аби відповідати і за їхню роботу. Тоді ви – влада.

А вийшло так, що, окрім як у сесійній залі, «Батьківщина» більше ні на що не впливає. А зараз часто навіть і проголосувати одностайно нездатна. От цього я станом на 2010 рік не чекав.



БУДУ ЛУКАВИМ, ЯКЩО НЕ СКАЖУ, ЩО ХОЧУ БУТИ МЕРОМ

– Кажуть, Осіпов хоче бути мером

– А це погано – хотіти бути мером?

– Певно, що ні.

– Я теж так думаю. Просто я інколи чую такий докір: от, мовляв, негідник, він не добра людям хоче, а мером стати…
Я вважаю, що людина, яка хоче людям добра, якраз і повинна прагнути до такої посади. Аби мати можливість щось змінити.

– Ну таки все-таки: є такий намір?

– Сьогодні питання про вибори на посаду міського голови є недоречним. Скоріше за все, ця ситуація навряд чи буде залежати серйозно від мого бажання чи небажання.

Мені здається, Луцьк потроху починає розуміти, що мусить мати природного міського голову, який є реальним представником громади. А не ставлеником політичних партій чи олігархів.

І тому, кажучи це, я точно не маю на увазі якесь конкретне прізвище. Я кажу про того, кого захоче громада. Можливо, це станеться на виборах в 2015 році. Можливо, доведеться чекати 2020 року. Але в Луцьку обов’язково з'явиться така людина, яка стане справжнім міським головою Луцька.

Я стану міським головою тільки в тому разі, якщо спрацює «принцип метро». Стоїш на пероні і чекаєш потяг. Багато людей навколо. І коли приходить потяг, відкриваються двері, люди, які стоять позаду, практично вносять тебе туди. У тебе немає вибору. Спробуй сказати в такій ситуації, що я не йду, я не хочу.

– Проте на перон ти приходиш сам. І приходиш саме для того, аби сісти в потяг.

– Я буду лукавим, якщо не скажу, що десь, напевно, маю таку марнославну думку спробувати. Але я не готовий на сьогоднішній день балотуватися. Я не розглядаю такого питання.

Сьогодні моя політична діяльність не спрямована на те, аби в подальшому балотуватися на посаду міського голови. Вона спрямована на те, аби щось змінити. Якщо ви поглянете на мої проекти, то побачите: вони чітко спрямовані на певну мету, на результат. Чи то громадський рух «До майбутнього з освітою», чи то наші намагання протидіяти медичній реформі, чи то наша боротьба за зелені насадження. До слова, у питанні відновлення садочків я взагалі постарався винести це за рамки політики, ініціювавши створення громадського руху.

– Шиба був кращий міський голова, ніж Романюк?

– Безумовно.

– Чому ж його не вибрали у 2010-му?

– Так склалася політична кон'юнктура. Тоді демократи – Бондар, Мельник, Шиба і Грицюк – самі себе переграли. Їм потрібно було залишати на перегонах когось одного.

– І все ж Шиба був в особливій ситуації – він був діючим міським головою. Тому мені здається, що голоси, віддані за нього, – це оцінка його діяльності як мера.

– А мені здається, що виборці, на жаль, ще не навчилися до кінця робити настільки усвідомлений вибір. Ми робимо вибір емоційний.

От моя мама каже: «Романюк гарний, я за нього голосувала». Ну хіба це характеристика для міського голови?! Обирати треба гідного, здібного, чесного. І вже в останню чергу вродливого. До речі, моя мама сердиться на мене, що я критикую дії міського голови.

– Я чому так акцентую на Богданові Шибі. Він – ваш сьогоднішній політичний союзник. Ваші опоненти навіть вживають таку фразу: «духовний батько Осіпова».

– (сміється) Ви, коли будете писати, позначте в цьому місці: «сміється». Добре? Тому що це просто черговий незграбний прийом моїх опонентів: от, мовляв, пов’яжемо Осіпова з Шибою, і всі, хто не любить Шибу, почне не любити і Осіпова. І всі перестануть зважати на те, що Осіпов насправді говорить про важливі для громади речі.

Розмови про те, що «Осіпов – маріонетка в руках Шиби» з’являються щоразу, як протистояння, наприклад, по темі медреформи виходить на публічний рівень.

Я не так багато спілкуюся з ним, щоб Богдан Шиба так на мене впливав. Більше того, я вважаю себе повноцінно сформованою особистістю.

Шиба – серйозний самостійний політик. У нього є свої ідеї, з якимись я погоджуюся, з якимись – ні. Так само частину моїх ідей розділяє він. Якісь проекти рішень ми готували у співавторстві. Це ж нормально.

Богдан Шиба вже є історичною фігурою волинської політики. Думаю, що товариство такої людини робить честь будь-кому, в тому числі і мені.

Я у нього багато чому вчуся. До речі, як і в багатьох інших людей. Я намагаюся вчитися - у Шиби, у Романюка, у Клімчука, у Пустовіта, у Григоренка, у Никитюка. Усі ці люди – особливі і цікаві. Кравчук Святослав Євгенович (перший заступник луцького міського голови - авт.) - надзвичайно здібна людина. Хоч разом із тим і надзвичайно небезпечна.

– Вас раніше відносили до «групи впливу» депутата і підприємця Романа Бондарука. Скажіть, що пов’язує вас з ним?

– Я знайомий із ним з 2004 року. Нас пов’язувало членство в ВО «Батьківщина», а також ми разом є співзасновниками громадської організації «Молодь Батьківщини». Між нами існують тривалі дружні стосунки.

Думаю, що всі, хто знайомий зі мною та моєю діяльністю як депутата Луцької міської ради, знають, що я не належав і не належу до чиїхось «груп впливу». Я маю власну незалежну позицію.

Під час роботи в міській раді так склалось, що я підтримую переважну більшість внесених депутатом Бондаруком проектів рішень. Так само і Роман Бондарук майже завжди розділяє мої думки та голосує за внесені мною проекти рішень.

Я високо оцінюю роботу депутата Бондарука в раді, його діяльність несе позитивні зміни в громаді. Зрозуміло, що я готовий підтримувати кожного, хто своєю добросовісною роботою прагне змінити життя лучан на краще. Сподіваюсь, що існуючі життєві спокуси не змінять такого мого ставлення.

МРІЮ, АБИ ЯКИЙСЬ ВИБОРЕЦЬ ПОДЗВОНИВ ДО ДЕПУТАТА І СПИТАВ: «ОТ ЧОМУ ТИ ПРОГОЛОСУВАВ САМЕ ТАК?»

– Яку зі справ, зроблених вами як депутатом міськради, ви ставите собі в заслугу в першу чергу?

– Я був очільником трьох тимчасових контрольних комісій міськради. Перша дозволила зберегти більше як 12% зарплати вихователів. Висновки другої допомогли вирішити на загальноукраїнському рівні питання щодо атестації педагогів у дитячих садочках. Третя комісія, утворена в січні 2012 року, займалася проблемами фінансування закладів освіти і медицини. Ця комісія запобігла тому, аби медиків і освітян відправляли у відпустку за власний рахунок, зберегла їхню зарплатню.

Загалом, певно, ще декілька справ, які мають позитивні результати, можу поставити собі в заслугу. Маєте, тим не менше, розуміти, що ці результати стали можливими завдяки колективній праці. Там, де я був очільником тимчасової контрольної комісії, поруч зі мною працював колектив депутатів. Так, я координував процес, але один я б не впорався.

– Вперше чую про проблему з атестацією педагогів у дитсадочках, які допомогла вирішити комісія з Луцька. Про що мова?

– Так, про цю ситуацію мало хто знає. У 2011 році Міністерство освіти і науки прийняло нове положення про атестацію педагогічних працівників. Згідно з ним, працівники, які не мають спеціальної освіти для викладання у дошкільних закладах, мусили проходити навчання.

На практиці виявилося, що таких людей в деяких закладах – 50-60%. Це досвідченні кадри, педагоги з досвідом.
Ситуація могла стати критичною. Бо, як потім з'ясувалося, передбачені міністерством навчання могли відбуватися тільки в кількох інститутах на всю Україну, і то за гроші.

Виникла напруга. Я тоді очолював тимчасову контрольну комісію, ми вивчали це питання. Відвідували садочки, дивилися, яка там ситуація.

Висновки цієї комісії досить цікаві. Я б навіть сказав – революційні. 1 вересня 2011 року ми їх подали у міську раду, проте вони й досі не виконанні і на 20%.

– Чому?

– Там ставилося питання і щодо безпеки дітей, і щодо їхнього харчування, і щодо фінансування закладів освіти батьками.
Але ми говоримо про атестацію. Щодо цього тимчасова контрольна комісія підготувала рішення міськради про звернення до Міністерства з проханням змінити положення, забравши пункт про обов’язкову переатестацію. До звернення додали детальну довідку.

Протягом трьох тижнів Міністерство освіти і науки внесло зміни, які стосувалися всієї України. Таким чином, завдяки роботі луцьких депутатів проблема була знята для всієї держави.



– А назвіть тепер ті справи, за які вам як депутату соромно.

– У травні 2011 року мені не вдалося знайти достатньо впливових аргументів, аби переконати колег-депутатів не голосувати за рішення, яким землю під Завокзальним ринком віддали на 22 роки Волинській облспоживспілці. І я про це дуже шкодую.

Я вважав, що депутати не повинні передавати землю, бо її може використовувати новостворене комунальне підприємство. Окрім того, таке рішення загрожувало справжнім економічним рабством для підприємців.

Депутати не мали права приймати рішення на такий тривалий період. Має бути розумний строк. Вони не є власниками. Тривалість оренди, на мою думку, повинна бути максимально – до 2015 року.

Волинська облспоживспілка сплачує орендну плату декілька гривень за квадратний метр землі, а віддає в оренду торгівельні місця на цій землі за 60–80 грн. Маючи при цьому прибутки з цього майна 30–40 мільйонів гривень. Ці гроші могло б мати новоутворене комунальне підприємство, яке належить лучанам, а не облспоживспілка, яке належить групі багатіїв.

Відтак щорічно бюджет недоотримує близько 40 мільйонів гривень. Помножте цю суму на 22 роки. Саме стільки грошей втрачають лучани. А це дитячі садочки, дороги, комунікації тощо.

Близько 5 тисяч підприємців опинилася у безвихідному становищі. Гроші бізнесу стікаються в кишені облспоживспілки, яка вже давно є клубом багатих людей. При цьому облспоживспілка безсоромно диктує свавільні умови договорів оренди підприємцям, змінюючи умови, збільшуючи ціну.

А поскаржитись нема кому, не хочеш працювати – забирайся, на твоє місце черга стоїть. Усім треба виживати, годувати сім’ю, от підприємці і терплять знущання. Хоча цьому можна було б запобігти, якби утворили комунальне підприємство. Бо міська рада як діловий партнер є більш добросовісним і порядним.

На жаль для мене і для лучан, аргументи депутати не почули, і ганебне рішення прийняли.

Але я не полишаю надії через суд відмінити це рішення.

– Наскільки я пам’ятаю, ви подавали до суду на те, що це рішення було прийняте з порушенням регламенту, і суд не виграли.

– Там є й інші підстави, які сьогодні розглядає суд. У законі про місцеве самоврядування сказано, що міська рада у своєму управлінні комунальним майном не може приймати рішень, які послаблюють економіку міста. А як ви думаєте, якщо облспоживспілка платить 3-4 грн за квадратний метр, а отримує з нього 60-80 грн. – хіба це не послаблює економіку міста?

Сьогодні депутати, які тоді голосували за те, аби віддати землю облспоживспілці, роблять інші заяви. Наприклад, Олександр Семенюк сказав: «Я зрозумів, що мене ошукали, коли в 2011 році просили проголосувати за це рішення в обмін на 1,2 мільйона за міст».

Міський голова, коли йому сказали, що гроші на тій землі могло б заробляти для міста комунальне підприємство, погодився з такою думкою. Начальник бюджетної комісії міськради Олег Чернецький сказав, що вже можна було б на тій землі заробити не менше мільярда гривень.

Настрої в депутатів інші. Тому, можливо, і вдасться скасування те рішення…

– Ви – ініціатор громадянського руху «До майбутнього з освітою». Цей проект успішний, на вашу думку?

– Наразі важко про це говорити. Так, завдяки йому вже вдалося реалізувати кілька ідей, зокрема електронну чергу у дитсадках. Громадський рух вимагає повернення приміщень садочків від Пенсійного фонду і від Центру зайнятості.

Міський голова під тиском громадськості мусив заявити, що договір з Пенсійним фондом у липні продовжуватися не буде. Це успіх.

Зараз рух намагається популяризувати ідею про те, що дитсадок – це не притулок для дітей, а освітній заклад.

За 4 місяці діяльності руху не варто говорити про надто великі успіхи. Багато – попереду. Руху планують допомагати народні депутати Микола Томенко і Лілія Гриневич.

Під час останньої сесії розглядався проект рішення про доплату працівникам дошкільних закладів. Його не підтримали, але проект буде повторно внесений.

– Ще одна «фішка» Осіпова – регламент міської ради. Дехто вважає, що ви з ним «загралися», постійно пропонуючи внести якісь зміни.

– В усіх країнах політики проходять періодичне спеціальне навчання, в тому числі – депутати місцевих рад. Українські ж політики вважають, що вже сам факт їхнього обрання – свідчення про мудрість і досвід. Але це не так.

Заяви про те, що регламент змінювати не треба – це невігластво. Це відсутність правової, ділової і особистої культури. Якби в футболі не було правил, це був би не футбол? Певно, що ні. Це було б що завгодно, тільки не футбол. Саме правила гри визначають гру. Так само і в діяльності місцевої ради. Якщо в міській раді нема регламенту, це казна-що.

Регламент потрібний, щоб усі працювали за єдиними правилами.
Тому депутати мусять дякувати за те, що хтось цей документ вдосконалює. Натомість під час останньої сесії вони не голосували за зміни до регламенту про скорочення удвічі часу доповіді. Чому? Не знаю, можливо, тому, що їх саме я пропонував.

Але чи можуть дорослі люди при голосуванні проявляти особистісні мотиви? Це нагадує дитячий садочок. Це неможливо в цивілізованому товаристві.

Так само не підтримали зміни, які передбачають заборону кнопкодавства.

Знаєте, я мрію, аби хтось з виборців зателефонував депутату і спитав: Чому ти саме так проголосував? Хай викручується, як може. Чи матиме такий депутат правдиву відповідь виборцю, чи буде відбріхуватись…

– Так організуйте «підсадного» виборця, хай зателефонує.

– Очевидно, таку річ і доведеться зробити…

– Ви маєте намір і далі ініціювати зміни до регламенту?

– Я вважаю, що мені вже вдалося досягти успіхів. Те, що на сьогодні міський голова веде засідання по регламенту, проекти рішень приймаються за 14 днів, повний пакет рішень, які виносять на сесію, за 10 днів публікують на сайті ради, проекти рішень відповідають певним стандартам – це наслідок дотримання регламенту.

Регламент працює. Я вважаю, що в цьому є частина мого успіху. Я хочу і далі вдосконалювати регламент, вдосконалювати правила, запроваджувати зручні і потрібні процедури. Це, як на мене, нормально.

Торік я підготував проект нового регламенту. Сів і з чистого аркуша написав. Приніс у раду. Двічі його знімали з розгляду. Ніхто навіть не поставив питання, навіщо я це роблю, в чому суть.

Знаєте, правильними є три можливих варіанти позиції депутата щодо внесеного проекту рішення: 1) я з цим не згідний, тому що… ; 2) я не згідний частково і вношу зміни…; 3) я підтримую і голосую. Але коли є депутат, який каже, що я не згідний, але пояснювати не буду, або не хочу – це казна-що.

– Ну, і щоб закрити у нашій розмові тему осіповських «фішок», поговоримо ще про омелу. Тут проект вашого рішення і проблему, підняту вами, не проігнорували, а, наскільки я пам’ятаю, у жовтні минулого року прийняли рішення про боротьбу з паразитом, який вражає дерева у місті, – омелою. Ви задоволені?

– Це якраз з розряду тих речей, коли добрі рішення нівелюються на етапі їхнього втілення. Так, рішення прийняли. Зрештою і закон відповідний є, який зобов’язує боротися з цим паразитом. Омела знищує дерева, обов’язок утримувача зелених насаджень зрізати омелу. А в Луцьку останні років 10 ніхто з нею не боровся.

Ідея моя полягала у тому, що навести лад спільними силами. Розробити листівки, розмістити інформацію в пресі, організувати навчання серед керівників ОСББ - і одномоментно навести з цим лад, повирізати омелу.

Окремі діячі намагались цю серйозну справу перетворити на фарс, починали глузувати з неї. Після довгих суперечок рішення таки прийняли.

Але що зробила місцева влада? Замість того, щоб обрізати омелу, на сьогоднішній день обрізають під корінь дерева, на яких омела. Ніхто ніяких навчань не проводив. Боротьбою з омелою займаються лише комунальні підприємства. Ніхто не збирається роз’яснювати людям, що вони також мають дбати про дерева, це справа не лише влади, це спільний обов’язок та інтерес.

Якась така байдужість. Хоча, це проблема, яку могли подолати спільно.

Очевидно, доведеться розпочинати знову.

Я починаю собі думати, що хтось спеціально саботує виконання цього рішення, адже воно передбачає інвентаризацію дерев у Луцьку. Бо після чіткого обліку буде важко красти дерева в парку і вирубувати безконтрольно.



АДВОКАТ – НОСІЙ ОСОБЛИВОЇ ЛОГІКИ

– Ви – професійний адвокат з 2003 року. Вам доводилося вести резонансні, гучні справи?

– Очевидно, деякі з тих, які були у моїй практиці, можна назвати і гучними.

– Розкажіть про них

– Адвокатська етика забороняє мені це робити. Тим більше, що я член Волинської кваліфікаційно-дисциплінарної палати.

– Ви передусім адвокат чи політик?

– Скоріше адвокат. Адвокатуру я щиро люблю. Це професія, яка мені найбільше підходить.

Але і в цій професії є етапи, коли не знаходиш можливості стимулу для діяльності. Колись я займався на серйозному рівні трудовим законодавством. Потім мені вдавалися окремі спадкові справи. Потім мене зацікавили питання корпоративних відносин. Мені довелось брати участь у резонансних та складних справах. Така надміру жвава практика трохи виснажила мене.

І сьогодні я втратив певну, скажімо так, адвокатську спрямованість. Хоча і далі практикую як адвокат. Але мені стало нецікаво брати участь у різних позапроцесуальних діях, домовитися про щось. Швидше хочу бути консультантом, який виробляє стратегію поведінки клієнта.

– «Позапроцесуальні дії» в адвокатській практиці – звична справа?

– Що клієнт хоче від адвоката? Результату. А не його сумління чи пояснення того, що він не хоче брати участь в якихось там, приміром, обідах з суддями і прокурорами.

– Ви обідали з суддями і прокурорами?

– В адвокатів є така приказка: розумний адвокат читає закон, а мудрий обідає з суддею. Це усталена практика. Це певний рівень професійного зростання. Ми всі живемо в одному місті і всі спілкуємося між собою. Клієнту ж байдуже, якими механізмами ти добиваєшся результату.

– Ви розумієте, що ви зараз говорите про корупцію в системі правосуддя?

– Ні, в жодному разі. В усьому світі є професійне спілкування. І це цілком нормально, коли не переходить здорової межі.

У 99 випадках зі 100 адвокатам вдається знайти правове обґрунтування бажаної для них дії суду. Є різні механізми, стратегію побудови захисту. Звичайно, іноді деякі правники намагаються щось вичудити, яке навіть і близько не лежить з законом. Я цим не займався.

Наприклад. Справа в суді може бути призначена в перший день, а може на 5-й. Одній стороні цікаво, щоб в перший, іншій – щоб у 5-ий. Або таке. Суддя може на час розгляду арештувати майно відповідача, а може цього і не зробити. Все це в рамках домовленостей. І все – законно.

– У вашій практиці адвоката ви стикалися з моральним вибором?

– Так. Але є професійна витримка і обов’язок. В одній зі справ мені довелося захищати вбивцю. Той сам зізнався, що вбив людину, причому доволі жорстоко. Але я все одно його захищав.

Адвокат має бути носієм особливого способу думок: це не його справа, йому доручили, адвокат є повіреним. Захист – це професійний обов’язок адвоката.

Зрештою, навіть така особа як Онопрієнко має право на захист. Бо коли захисника не буде, процес його засудження не буде правосуддям. Інколи судді вважають, що правосуддя – це вони. Насправді правосуддя – це сукупність обвинувачення, захисту і неупередженого суду.

У справі про вбивство, яку я щойно згадував, мого підзахисного виправдали за однією зі статей. Він вбив людину, нанісши їй багато ножових ударів. Його звинувачували за двома статтями: вбивство з особливою жорстокістю і вбивство з корисливих мотивів.

Мені вдалося довести, що це не є вбивство з особливою жорстокістю. Всі удари були смертельні. Вбивця просто не знав, коли настане смерть. В юридичній науці вбивство з особливою жорстокістю характеризується пораненням життєво неважливих органів, муками, катуванням тощо. Відтак мені вдалось переконати колегію суддів, аби вони виправдали підсудного за цією статтею звинувачення.

Адвокат мусить мати специфічну логіку. Пам’ятаю випадок, коли адвокат Онопрієнка подав касаційну скаргу на вирок суду. Його багато хто засуджував. Але який би він був адвокат, якби не подав касаційної скарги? Той адвокат, захищаючи права вбивці, нелюда і ката, мусив діяти професійно, забезпечуючи цим правосуддя. Інколи окремим громадянам це зрозуміти важко.

– Адвокати мають якісь свої професійні забобони?

– Як і представники інших професій… Адвокати не люблять приймати доручення у справі в неділю, кажуть, «погано піде». Не люблять здавати позови до суду в понеділок. До слова, якщо простежувати прокурорську практику, то вони теж вкрай рідко порушують кримінальні справи в понеділок. Хоча зрозуміло, що все це – відносно.

– Ви – дорогий адвокат?

– Скоріше ні, ніж так. Можу сказати, що я моя участь в судовому процесі іноді дорого обходиться протилежній стороні (сміється).

– Від чого залежить гонорар адвоката?

– У кожного адвоката свої підходи, так би мовити свій прайс. Так само і у мене.

Хоча я часто не дотримуюся економічних підходів. Приходить людина, в якої проблема. Я передусім вислуховую її як адвокат, а потім намагаюся оцінити як фінансист. Виходить, що іноді я веду справи за невелику або символічну плату. Інтереси окремих громадян я захищаю безплатно. При цьому не маю нічого проти отримання високого гонорару від заможних людей. Це моя робота. Я маю обов’язок забезпечувати свою сім’ю.

Я не вмію правильно оцінювати гонорари. Хоча для його визначення є певні критерії – новизна, складність, витрачений час… Наприклад, адвокат приймає доручення у справі, яка буде продовжуватися 3-4 місяці. За цей час має бути зроблена певна робота. За неї адвокат виставляє гонорар – скажімо, п’ять тисяч гривень.

Після цього суддя оцінює, скільки стягнути з протилежної сторони. Адже гонорар адвоката – це різновид судових витрат.

І от позивач подає суду докази, що він заплатив адвокату 5 тисяч гривень, а суддя присуджує лише 300 гривень. І саме ці 300 гривень відшкодують з протилежної сторони, з якою судилася особа, а 4700 – з власної кишені. Це - нелогічно. Це применшення судом вартості адвокатської роботи.

Такий підхід держави до адвокатського гонорару, зумовлює і певне негативне ставлення, і є гальмом розвитку окремих економічних відносин. Якби було запроваджено, що незалежно від суми сплаченого гонорару, зі сторони, яка програла спір, відшкодовували витрати на адвоката, я думаю, це би зумовило нормальний зріст забезпеченості адвокатів. Більше того, це сприяло б правовій культурі населення, порушник би задумався зайвий раз, чи варто йому ображати, обманювати, грабувати чи калічити людей.

На гонорар адвоката істотно впливає добробут населення. Як може бути заможним адвокат, коли клієнти не заможні?

– Яким був ваш найвищий гонорар?

– Я вже давав пояснення про це в податковій службі (сміється) Ця інформація є конфіденційною.

– Як адвокат і політик Андрій Осіпов знаходить час для чогось іншого, крім роботи?

– Так, я людина, яка дуже захоплена своєю роботою. Моя професійна діяльність не носить такий, знаєте, формальний характер. Я живу цими справами. Клієнти стають моїми друзями і довірителями на багато років. Багато з них можуть мені телефонувати і в неділю, і пізно ввечері.

Працювати люблю і без роботи відчуваю певну тривогу на душі. Іноді аби зняти напругу, можу посидіти за комп’ютером попрацювати.

Але намагаюся зберігати час для родини. З нею і відпочиваю. Мої вихідні належать моїй родині.

Розмовляв Юрій РИЧУК (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.