Спомин про Героя. Янгол Маріуполя з Волині

Багато волинян із війни так і не дочекались найрідніших. Спорожнів дім, спустошена душа… Велика війна з російським агресором забрала найцінніше – життя. Тисячі життів мирних українців.

Громада Ковельщини в ці дні знову в жалобі зустрічала захисників на площі Героїв Майдану та з почестями провела їх в останню путь. А хтось, на жаль, і досі не може гідно попрощатися із своїм Героєм, повідомляє Ковельська міськрада із посиланням на статтю Аліни Романюк у «Вістях Ковельщини».

Це історія про шлях військового – юного, проте надзвичайно сильного та мужнього 20-річного “азовця” з Ковеля Михайла Волошука, який загинув під час оборони Маріуполя у 2022 році.

Ми називаємо Героями наших захисників, та повірте: ті, хто чекає їх вдома, хто вірить та підтримує, – теж герої. Це рідні наших військових: мами, бабусі, дружини, діти, друзі. Їх місію під час війни не треба недооцінювати. Їх віра та молитва – рушійна сила для воїнів. А горе втрати неможливо описати словами. Як неможливо підібрати слів, щоб підтримати та розрадити.

Ми зустрілись з мамою Світланою Волошук на виставці світлин полеглих “азовців”, де на нас з посмішками дивились очі Героїв. І серце розривалось на шматки, хоч тут було тихо і спокійно. Час від часу ми поглядаємо на стенд зі знімком Михайла і відчуваємо, що він ніби тут, з нами.

Перед початком повномасштабної війни, в грудні 2021 року, у нас була спроба з ним поспілкуватись. Михайло був у місячній відпустці, яка переносилась декілька разів. Ми хотіли з перших уст почути про славнозвісний “Азов” і як приклад для інших юнаків розповісти про самостійний відважний вибір 18-річного ковельчанина – стати на захист рідної України. Та через свою скромність юнак відмовився від інтерв’ю.

Хоч мамине серце завжди в переживаннях за свої дітей, та все ж до такого нас ніхто не готував. Світлана Олександрівна запевняє, що її серце за Михайла завжди було спокійне: “Це син, який прийшов у цей світ просто янголом. Він не завдавав мені ніякого клопоту. Я ніколи за нього не хвилювалася. Він не мав ніяких шкідливих звичок, ніколи ніде не затримувався”.

Попри біль втрати, мама Світлана не опускає руки, вона ніби випромінює, як і її ім’я, світло, добро та милосердя. Мудрість та витримка викликають не лише повагу, а й захоплення. У її погляді, деталях одягу та особистих речах прослідковуються позитивні настрої. “Я й сама не люблю чорних речей. Не любив їх і Михайло. Тому навіть тоді, коли загинув, я намагалась нести щось світле у життя. Так, це горе. Горе родини і насамперед – моя особиста трагедія, але ми зобов’язані нести в світ лише світлу пам’ять про нього. І я розповідаю його історію, а не свою, не про те, як мені погано і як я буду жити без нього”, – каже пані Світлана.

Коли важко на душі, то жінка завжди спішить до Божого храму, а коли вже нестерпно боляче, читає Молитву українського націоналіста “Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого…”. Каже, що коли в розмові з Богом не має розради, то в цьому патріотичному тексті-молитві (слова були написані на стіні в’язниці кров’ю одного з лідерів ОУН Осипа Мащака) знаходить відповіді на всі болючі питання. Саме ця Молитва і гартує дух “азовців”, незважаючи на те, що всі вони різних віросповідань.

У сім’ї Волошуків – двоє дітей: 24-річна Яна та назавжди 20-річний Михайло. І хоч Світлана їх завжди виховувала і любила однаково, із сином у них був особливий зв’язок. Мешкали вони разом з турботливими батьками чоловіка, тож з дитинства у сина був чудовий друг – дідусь Петро.

“Він був дуже хорошою людиною. Слава Богу, що не дожив до цього моменту, адже це було б дуже важко для нього. Мої діти завжди згадували дідуся з радістю та світлом. Він мав чудове почуття гумору, з легкістю йшов по життю – це й передав моїм дітям.

Дуже важко нині нашій бабусі, адже дім спорожнів. Вона з великою любов’ю піклувалася про нас. Відколи встановили пам’ятний банер, Олена Євгеніївна зажди приносить туди свіжі квіти, а от перед святами сплела різдвяний віночок”, – зі сльозами на очах розповідає жінка.

А далі пригадує, що з самого дитинства дідусь брав онука до лісу, де збирали гриби та часто залишались на ночівлю. Дід Петро оточував його турботою, любив тішити приємними сюрпризами – наприклад, на пеньочках завжди залишати подарунок “від зайчика“.

Михайло відвідував спочатку садочок №12, а потім – ЗОШ № 7 (ліцей № 7). З дитинства хлопчина був сором‘язливим, але дисциплінованим і ввічливим. Викладачі завжди говорили, що лише за зразкову поведінку йому можна ставити хорошу оцінку. Він завжди совісно ставився до обов‘язків. Ніколи не афішував, чим займається, але завжди невтомно працював над собою.

Його подальший шлях почав формуватися вже в підлітковому віці. Він цікавився історією та посилено займався спортом. Пані Світлана зізнається, що пишалася досягненнями сина і завжди бачила в ньому великий потенціал. Розповіла, що коли в 2014 році розпочалась війна на Сході України, він був ще зовсім юним, але вже тоді думав над тим, що особисто може зробити для користі справи.

Згодом вони об‘єдналися з однодумцями в спортивному клубі рукопашу гопак “Січ“. Їх наставником був Олександр Філон. В клубі гартували не тільки своє тіло, а й дух. Їх гасла: “Спорт! Здоров‘я! Націоналізм!”, “Алкоголь вбиває націю!”.

Михайло закликав вести здоровий спосіб життя і підтримував рух “Ні краплі нікотину, ні краплі алкоголю!”. Однокласники знали про це і дуже поважали його за твердість у цьому питанні, за погляди на життя. Він говорив лише правду і тільки в очі. Ніколи не любив хизуватися своїми досягненнями, тому не розповідав про себе. Говорив мало, але чітко і по суті.

Так спортивний клуб рукопашу гопак “Січ“, політичний осередок “Національний корпус“, ГО “Ватра” сформували у хлопця своєрідний фундамент мужнього воїна. Ці культурно-просвітницькі осередки допомогли йому освоїти свою справу. Там постійно відбувались тренінги з домедичної, тактичної допомоги, вдосконалення української мови, а також спілкування в колі однодумців, досвідчених викладачів. Тут об‘єдналась культурна еліта молодіжного середовища Ковеля.

Також Михайло спільно з групою патріотичної молоді боровся з наркорекламою в місті. Був донором крові у проєкті “Одна кров” (керівник Наталія Курач), який діє в Ковелі з 2018 року.

“Що міг за цей період часу зробити, він зробив. Та найбільша самопожертва – його життя. Якось він сказав: “Мамо, я зараз по–іншому ставлюсь до смерті“. Я ж цю тему не розвинула – думаю, дитинко, тобі про таке рано думати – ще все життя попереду. Та він ніби знав щось, і ще з більшим ентузіазмом робив те, що подобалось, і цим формував свою особистість“, – підсумувала мама Світлана.

Після школи юнак продовжив навчання в “Ковельському центрі професійно–технічної освіти“, але вже тоді точно вирішив, що буде військовим. Для себе обрав полк “Азов” і посилено працював над собою. Адже потрапити туди не так і просто. Їх вишколи, курс молодого бійця, який триває 9 тижнів, – це круто на словах, але дуже важко і фізично, і морально. Забігаючи наперед скажу, що йому це вдалося! Більше того – він увійшов у 20 кращих бійців.

“Все це завдяки його наполегливості й вимогливості до себе. З вигляду він худорлявий хлопчина – не кремезний, але завжди у відмінній фізичній формі. До того ж, почав багато бігати (до речі, завжди у футболці з написом “Сильним доля посміхається“).

Якось він сказав, що збирається на спортивні тренування і певний час не буде на зв‘язку. Насправді ж поїхав на випробування. Там був дуже жорсткий відбір, тому й не хотів мене хвилювати раніше часу, якби раптом не пройшов“, – пригадує Світлана Олександрівна.

Це вже згодом, коли все вдалось, юнак скидав фото та розповідав коротко, що і як там відбувається. Жорсткі умови були створені на перевірку стійкості особи: як поведеться і чи зможе вижити в екстремальних умовах. Із психологічного – це те, що всі хлопці в однаковому спецодязі, на голові – кепка, на грудях – лише іменний номер. Все. Також під час курсу невід‘ємною частиною була медична та психологічна підготовка.

“Він такий юний, і все це пройшов! Їх було 60 кандидатів, а пройшло лише 39. Розумієте? Були хлопці, які не протримались навіть і тижня. Ви навіть не уявляєте, яким щасливим він був у той момент і з яким нетерпінням чекав повноліття!”, – з гордістю розповідає мама Світлана.

У жовтні 2020 року Михайло уклав контракт і отримав свій омріяний шеврон особисто від командира Дениса Прокопенка. Подальша служба проходила в окремому загоні спеціального призначення “Азов” Східного оперативно–територіального об‘єднання Національної Гвардії України, де був гранатометником (оператор–навідник).

Далі Світлана пригадує: “Він цим жив, казав, що його чекає підвищення. Дуже коротко та скупо розповідав про службу. Розповідав лише основне. Фото не висилав, як й інші бійці. Організовуючи виставку, я зрозуміла, що я не одна така. Мами та дружини інших захисників теж не знали подробиць їх служби.

Я дуже зраділа цьому фото (що на стенді фотовиставки). Цінно те, що саме він мені його надав. Це було приблизно 9 лютого 2022 року. А далі – повномасштабне вторгнення. Тоді я й подумати не могла, що таке станеться. Я була спокійна. Михайло був настільки позитивним у всьому, він так мене підтримував і заряджав! Тому я впевнена, що останні хвилини його життя були такі ж – звісно, болючі, але з честю прожиті“.

Ця історія відкрила для мами Світлани нову сторінку життя, яке вона змінила кардинально. Звільнилась з роботи, змінила місце проживання, своє оточення, а також відкрила по–новому свої можливості.

Наразі вони з батьками інших захисників активно відновлюють незнайомі для них сторінки з життя їх рідних. Вони об‘єдналися своїм болем та відроджують імена сміливих і хоробрих дітей, розповідають про їх героїчний подвиг заради України, щоб ми розуміли, якою ціною йдемо до Перемоги.

Фотовиставка, яку вони спільними зусиллями разом з небайдужими організували, – це вписана кров‘ю сторінка в історію України. Раніше це були просто фото на телефонах, нині ж за кожним знімком – історія щасливих родин та їх непоправна втрата. Герої тут посміхаються.

Тож їм – велика вдячність і низький уклін за те, що після пережитого не замкнулись у собі, що займаються просвітницькою діяльністю, аби ніхто не був забутий.

“Третину цих бійців, я вже добре знаю, знайома з їх родинами. Це дуже сильні хлопці. Мало того, що вони всі молоді, то вони ще й дуже вмотивовані. Їх переважна більшість – це успішні в мирному житті люди, які багато чого досягли, але залишили все заради захисту держави. Пізнавши цих хлопців, аналізуючи життя свого сина, я дійшла висновку, що вони народилися саме для цього – просто у кожного був різний шлях.

Радію, що Михайло обрав полк “Азов“. Не тому, що це елітний підрозділ Нацгвардії, а тому, що тут високо цінують кожного, як професійного бійця, так і твою людяність. Побратими підтримують один одного, адже навантаження дуже важкі.

Цікавими є й постулати, за якими живуть “азовці“. Це – 10 Заповідей націоналіста. В них йдеться про те, як достойно жити, чого слід дотримуватися у житті, кого обирати собі в друзі, дружину.

Я ж пишаюсь своїм сином, бо завжди отримувала від нього фото медалей за пройдені випробовування в обраному напрямку (він обрав біг). Постійно, відповідно до віку, вони складали нормативи і мусили тримати себе у відповідній формі“, – розповідає Світлана.

Також вона захоплено пригадує щемливу церемонію “Містерія. Небесний полк “Азов“, де вшановують пам‘ять полеглих бійців. Вона проводиться у вересні щороку в Урзуфі під Маріуполем.

Тисячоголоса Молитва, автоматні постріли та імена загиблих на щитах. З трепетом, повагою та без права на забуття – так в полку “Азов” вшановують побратимів, які стояли пліч–о–пліч, носили один шеврон, підставляли братнє плече, розділяли окопний побут та радість перемог, але, на жаль, не повернулися з поля бою.

Поіменно згадують про кожного бійця “Азову“: тих, хто поліг у боротьбі із загарбником, хто зник безвісти під час бойових дій, чий життєвий шлях обірвався за трагічних обставин чи по хворобі.

У 2022 році містерія відбувалась в Києві на Софійській площі, де віддали шану і Михайлу Волошуку. На вигук “Сампер!” у відповідь лунало: “Завжди в строю!”, “Пам‘ятаємо! Помстимося!”.

Почуття обов‘язку перед побратимами не полишало за життя Михайла і вдома. Приїхавши у першу відпустку, вони із друзями поїхали на могилу полеглого “азовця” з Волині, аби віддати шану. Йому було лише 18 років.

А в пам‘ять про самого Михайла один із його побратимів Стас зробив собі тату на грудях зі словами: “Вогонь запеклих не пече“. Це слова Шевченка з поеми “Гамалія“.

Перед від‘їздом на перші випробування Світлана знайшла лист від сина, де, окрім особистого тексту, були слова: “Не сумуй! Вогонь запеклих не пече!”. Зізнається, що записка дуже цінна для неї, адже написана від руки. Це одна з небагатьох речей, які лишились їй.

Щодо смерті Михайла, то Світлана вважає, що загинув він 4 березня, а не 1 травня, як зазначають в офіційних документах. Далі цитую її слова: “Я про це знала, я це відчувала. Зв‘язок з ним обірвався саме тоді. Тож, окрім боротьби за Україну, я особисто маю боротьбу за те, щоб це довести.

Є побратими, яких евакуювали ще в березні, тож згодом з‘ясувалось, що всі, з ким він воював, – загинули. Усі, хто його знав по службі, теж пізніше загинули. Дехто – в полоні. Ми з нетерпінням чекаємо на добрі новини щодо їх повернення.

Розумію, що для людей ці цифри нічого не значать, а для мене – важливі, і я обов‘язково зроблю все можливе, щоб це змінити.

Від початку повномасштабного вторгнення ми завжди були на зв‘язку. Він постійно писав: “Як ви?”, “Виїжджайте в село по можливості!”, “Все добре” або навіть просто “+”. Кожен з близьких військового знає, як цей плюсик важливий.

Зв‘язок з ним обірвався 2 березня. В цей час зник зв‘язок в Маріуполі. І якби він був живий весь цей час до травня, як пишуть в офіційних документах, то уявіть, скільки б ще інформації я мала, скільки б усього він встиг мені розказати і допоміг зрозуміти, що ж там відбувається насправді. Про це все я б вам зараз теж розповіла. Я впевнена, що якби він весь цей час був живий, дав би про себе якусь звістку, бо інші захисники на зв‘язок виходили.

Ускладнює все те, що підтвердити смерть Михайла в березні ніхто не може, адже нікому – всі загинули. Бої тривали постійно, весь час бомбардували місто, а я жила очікуванням і невідомістю. Врешті, аж 16 травня прийшло офіційне підтвердження.

Виявилося, що хлопці опинились в повному оточенні, але свою позицію тримали до останнього. У ворога задіяні були і танки, і піхота. Зокрема, відомо, що було влучання танка в їхню бронемашину “Спартан“, яку з поля бою так і не вдалося забрати.

Є координати, але немає можливості потрапити туди через окупацію. Батьки готові виїжджати туди в будь–який момент, готові руками вигрібати кожну піщинку, аби віднайти своїх дітей.

Чи надіялись наші воїни на деблокаду? Так. Чи думали, що буде жорстокий наступ? Ні. Готувались, але не до таких масштабів, тому й не було належного озброєння. І навіть зараз його недостатньо, аби здолати ворога.

Та війна триває, боротьба триває, і ще стільки всього буде! Місто досі окуповане. Так, обмін “На щиті” триває, але пекло продовжується. Ці випадкові співпадіння з ДНК – жах кожної матері, як і те, що у нас немає тіла і ми не можемо належно поховати свою дитину.

Тож у мене зараз інша боротьба – зробити все, щоб пам‘ять про нього жила. Я б хотіла, щоб запам‘ятали його молодим, щасливим, вмотивованим юнаком, справжнім патріотом, мужнім і відважним захисником українського народу. Щоб його стиль життя став прикладом для прийдешніх поколінь.

Якби не віра в Бога, я б не бачила свого подальшого шляху у житті, але вчасно зрозуміла, що попереду в мене багато боротьби. Я ще не дочекалася свого сина, не дочекалася Перемоги, щоб переконатися, що все це було недарма“.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.