Спомин про Героя. Як волинський «Мольфар» рятував бійців

Молодий житель волинського села Осівці – розвідник та вправний ловець ворожих дронів Тарас Іщик загинув 11 грудня.

Своїм вмінням «садити» літаючі апарати противника врятував не одне життя побратимів, а ще не раз дивом уникав масованих рашистських атак неушкодженим, за що його почали називати Мольфаром. Того зловісного дня він як ніколи поспішав на позиції до своїх хлопців. Не дійшов зовсім трохи – раптовий мінометний обстріл скосив його додолу, уразивши осколком у саме серце. Струни його долі обірвалися на 21-му році життя у лісопосадці на Донеччині, пише Іванна Гайдучик на шпальтах газети «Полісся».

Він був дитиною-сонечком. Так описують Тараса односельчани. Коли не глянь на нього – зігріє у відповідь посмішкою. Його добре серце знав навіть кожен вуличний кіт чи собака, завше пленталися за ним слідом. Кожного пошкодує, підгодує. А який був завзятий до роботи! «Оце буде господар!», – казали люди, коли він від рання до смерку старанно облагороджував садок, доїв корів чи обробляв город. «Оце буде бізнесмен!», – говорили інші, коли хлопчина прямував до лісу, щоб заробити копійчину на чорницях чи грибах.

Його вірним напарником завжди був молодший брат Денис. Змалку трималися вони купки й прикипіли душею один до одного, як ті сіамські близнята. Запряжуть коня – і їдуть до праці. А у вільну годину сиділи горобчиками на березі озера, де проживали, з вудками чи ганяли щодуху в хокей. З часом вже й до дівчат на вечорниці ходили разом… І саме братові за місяць до загибелі, наче щось відчував, надіслав фото зразка похоронної таблички, мовляв, раптом щось – поставте мені саме таку…

Хотів служити Богу і Україні

У тих всіх сільських клопотах тягнувся Тарасик і до Бога. Бабуся Любов Олексіївна, а згодом і мама Ніна Володимирівна, співали в церковному хорі. Тож хлопчик був частим прихожанином храму, від самого народження. А в 10 літ сам підійшов до ще тодішнього настоятеля, отця Стефанія, й попросився стати паламарем. Відтоді був взятий до Святого вівтаря допомагати при звершенні богослужінь, який не полишав до останнього свого подиху. Хоча ніколи не планував податися в семінаристи.

«Ще геть маленьким у листі Святому Миколаю писав, щоб Той поміг йому навчитися літати. Потім хотів бути лікарем. Ані професійним медиком, ані пілотом він так і не став. Але перша його дитяча мрія реалізувалася через призму воєнних реалій – на фронті він навчився надавати першу допомогу пораненим та працювати із дронами. Вперше пішов проситися до війська ще на початку повномасштабної війни. Тоді досвідчені бійці відправили його додому, мовляв «ще геть дитина, тобі на передову рано».

У червні цього року його таки мобілізували. Але й вдруге завернули, уже з навчального центру Рівненщини, за невідповідністю – не згиналися пальці правої руки.

Попри все Тарас втретє вирушив на службу, тепер до Львова. Звідти у складі 60-ої бригади потрапив у район Бахмута. Плакала бабуся, просила не йти, якщо уже стільки разів навіть доля повертала його назад. А він з юнацьким романтизмом відказував їй, що справжній чоловік має обороняти свою землю. Відправляючись у зону бойових дій, почепив на себе кулон із образом Чудотворця.

Ще зовсім недавно збирали кошти на авто для його підрозділу: і церкви, і ліцей, і жителі місцевої громади, і навіть незнайомі меценати зі столиці скидалися гривнею. Тільки-но закрили збір, ще навіть не встигли придбати той транспортний засіб… Востаннє спілкувалися з сином у день його загибелі. Обіцяв прийти на Різдво у відпустку. А прибув, на жаль, скоріше, у труні…», – вкотре обпікають спогади згорьоване серце матері Ніни Володимирівни.

Воїна хоронили два села і місто

15 грудня Тараса Іщика зустрічала коридором пошани вся Камінь-Каширщина – від Сошичного до Осівців. Наступного дня до рідного порога захисника звідусіль прямували безкраї колони людей. Два села зійшлися провести військовослужбовця в останню дорогу. Адже жив на межі двох населених пунктів, до сьомого класу ходив у школу в Осівцях, потім у Грудківський ліцей.

Приїхали й камінь-каширці, які добре знали хлопця. Він навчався у Камінь-Каширському ВПУ на оператора з обробки інформації та програмного забезпечення. А цьогоріч влаштувався на роботу у Центр надання соцпослуг, однак встиг попрацювати там тільки два місяці, поки не призвали до війська. Прибули через сотні кілометрів Тарасові друзі, з усієї України. Супроводжували процесію військовослужбовці.

Телефонували з передової побратими та командир, дякували батькам – Миколі Івановичу та Ніні Володимирівні – за хороброго сина-патріота, який ціною власної відчайдушності та фарту не раз вберіг їх всіх від погибелі. З’їхалося й духовенство громади: дванадцять священників здійснювали чин відспівування воїна.

Серед них – настоятель місцевого храму Сергій Приходько, для котрого цей похорон був особливо тяжким. Бо хотів би у радості вінчати свого паламаря, а не в скорботі відспівувати його у домовині. Та що він міг вдіяти, окрім молитви за Героя та співчуття його родині… Схилив голову у своєму прощальному слові над покійним й подякував мужньому воїну за його великий і жертовний подвиг заради порятунку інших. Лежав Тарасик, як живий, красенем у військовій формі, наче направду слухав те все.

І тільки біла бутоньєрка нареченого над серцем вирізнялася на зеленому камуфляжі, «виросла» саме в тому місці, звідки смерть вирвала з нього життя. А довкола захисника вже навіть тут, на землі, різними барвами майорів справжній трояндово-хризантемовий рай. Стільки квітів не побачиш навіть влітку. Лишив частину з них у облюбованому з дитинства храмі, а сам з кулоном Чудотворця на грудях полетів у різдвяні свята до Бога. Тепер Святий Миколай навчив його літати…


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.