«Мій колега казав, що я – клініка», - волинська письменниця Оля Ляснюк

Ім'я Олі Ляснюк добре відоме волинянам. Вона – талановита письменниця, журналістка, очільниця Волинської організації Національної спілки письменників України. Про що зараз пише, як справляється з хейтерами, які має творчі плани та чим захоплюється сьогодні, окрім письменства, Оля розповіла в інтерв’ю Інформаційному агентству ВолиньPost.

– Відомо, що свою першу поезію ви написали ще в дитинстві. Цікаво, як маленька Оля написала вірш?
– Надихають банальні речі, але ти їх бачиш небанально. І, власне, з цього розуміння, що ти бачиш речі трішки інакше і з’являється бажання показати свій погляд на буденне. Хочеш, щоб інші люди подивились на світ твоїми очима. У моїй голові створювалися образи, це мене і наштовхнуло писати. Хотілося відтворити якусь метафорику. Хоча у дитинстві ти ще не знаєш, що це таке, ти просто говориш, просто пишеш, просто кажеш, але якось це все римується. Я дуже рада, що мій перший вірш не зберігся (сміється, – авт.).


– Чому?
– Соромитись немає чого, але… Я б, мабуть, засуджувала себе за те, що написала таку відверту дурню (сміється, – авт.). Але ж процес зростання не завжди починається із чогось яскравого. У 8 класі я зрозуміла, що хочу писати, і хочу знайти своє місце в літературі, та ні на кого не рівнятися. Потрібно вивчати літературний процес. Ось цей момент наслідування він є у кожного. Автор може несвідомо начитатися літератури і наслідувати конкретного автора. Думаю, у художників так само буває. Це не є чимось таким злим, головне – вчасно зрозуміти, що це наслідування і перерости цей момент, щоб потім ідентифікувати себе.

– Що для вас означають слова «творчість», «література», «проза» та «поезія», адже у кожного автора є своє бачення на такі чіткі терміни?
– Мені здається, що шкільні правила руйнують усю творчість, бо тут немає місця чітким термінам, вони доволі розмиті. Творчість для мене – це процес, але щоразу інший. Якщо говорити про літературну творчість, то її розглядають не лише з точки зору літератури, але й психології, наприклад. Це така штука, яку можна розглядати з різних сторін, покопатися тут є у чому. А якщо говорити про прозу та поезію, то особисто я не маю чіткого визначення. Я успішно послуговуюся безсюжетною прозою, що трохи протирічить відомому поняттю. Мені здається, що у сучасному літературному процесі все змінилося. І ось це міксування прози та поезії – така своєрідна синергія напрямків. Це те, що зараз на часі, можна закохати одне в інше. Творчість – це те, що я роблю.

- Письменство рятує вас від проблем?
- Воно якось 2 в 1: з одного боку рятує, а з іншого створює ці проблеми. Творчі люди шукають проблеми на свою голову, це однозначно. Сучасний світ прагматичний. Творча людина також прагматична, бо інакше вона просто б не вижила. Творчість виходить за межі прагматизму і це робить тебе вразливим. Хтось буде тебе підтримувати, хтось хейтити. Творчість – це оголеність, вразливість. І коли тебе б’ють по цьому вразливому місці, то можуть залишитися синці.

– Як гадаєте, навколо вашої творчості зібралося багато хейтерів?
– Думаю, що так. Без хейту ніяк. Я наведу слова свого колеги-опонента. Він завжди, коли читав мої вірші, казав: «Оля, яка ти клініка. Оце б твої вірші дати психіатру, то він би докторську захистив». Його сприйняття не включає тієї образності, яку створюю я. Але казав, що проза йому зайшла. Він наштовхнув мене на одну гарну ідею: коли я випускала свою книгу «Поцілунки у скло», то я довго думала, кому б дати її прочитати, щоб написали передмову та післямову. І розмови про те, що я «клініка» наштовхнули мене на те, щоб цю передмову написав психіатр. І «Поцілунки у скло» вийшли з передмовою психіатра, і я вважаю, що це своєрідний хейт. Звісно, є люди, які говорять поза спиною. Ну і нехай, мені не треба цього знати.


– Якби через різні обставини ви не мали б змоги писати, то чим би тоді займались?
– Є багато чого, чим я хочу займатися. Я завжди прагну навчитися тому, що я не вмію. От, наприклад, я не вмію шити, ну зовсім не вмію, але я дуже б хотіла бути вправною у цій справі. Людина завжди повинна прагнути освоїти те, що їй дається найважче, бо інакше, на мій погляд, нецікаво жити. Я б була б мандрівником, якби у мене була така можливість. Але тут не про можливості, а про те, що я недостатньо цього хотіла, тому я ним не стала. Я дуже люблю тварин, тому б хотіла мати для них прихисток. Чи навіть була б ветеринаром. Зараз я активно займаюся фітнесом, це мені цікаво. Бо якщо, це колись розпочалось зі схуднення, то зараз мені цікаво вивчати техніку виконання вправ.

– Як часто у вас виникає потреба взяти творчу паузу? Коли вона була востаннє?
– Важко сказати, бо сьогодні я ще на паузі, а завтра щось «шкрябаю». Паузи в мене траплялися через великі навантаження з роботою. Я працюю не на одній роботі, тому мені просто не вистачає часу. Просто немає сили зібрати себе докупи, щоб ті образи в голові створити. Людина – така істота, яка може підлаштуватися під різні обставини. Коли намагаюся встигнути все, то все встигаю. Можливо, під час паузи, для мене відкривається новий літературний шлях і я ним піду. У мене є багато задумів.

– Дивуюся і захоплюся авторами, котрі можуть писати великі прозові твори. Звідки ви берете натхнення та терпіння, аби не здатися, дописати твір та зробити це якісно ще й отримати премії за хорошу роботу?
– Це, мабуть, внутрішня відповідальність перед тими, хто буде читати цей текст. Я не хочу, щоб мені було соромно за недопрацьовану роботу. Я хочу робити якісно. Пофігізм мені непритаманний. Загалом мій девіз «або не роби ніяк, або роби якісно». А от всі фестивалі, премії, нагороди – це велика умовність, яка підтримує творчий дух, приносить радість та тимчасову втіху. Це ще один шлях вийти у світ, показати себе. Комусь це потрібно, а комусь – ні. Для мене важливо мати публіку та дивитись їй в очі…



– А як ви взаємодієте зі своєю аудиторією?
– У різні способи: наживо, через інтернет, соціальні мережі. Обмінююся думками, часом сперечаюся, часом сварюся… У соцмережах, щоб не сваритись, то можна просто забанити. Це у випадках, коли хейт переходить межу. Для чого мені це читати і псувати настрій? Найважче спілкуватися зі школярами, бо їх увагу не так і легко привернути, і це треба розуміти. Коли кудись мене запрошують, то я намагаюсь завжди погоджуватись і приходити. Бо, можливо, для декого я стану відкриттям, з’являться зацікавлені люди.

– Які корективи внесла повномасштабна війна у ваше життя?
– У моїх збірках це поки ніяк не відображено. Напрацювання є, але немає концептуального оформлення. Видати збірку без концепту я не зможу. Передовсім війна вплинула на роботу. Я працюю нічним випусковим редактором «Української правди». І для мене війна розпочалась у мою робочу зміну, потім було ще 50 таких безсонних ночей. Мені не хотілось писати, бо про війну я писала у новинах. Але є чимало авторів, які писали по декілька текстів на день. В когось була внутрішня окупована істерика, а в когось – зовнішня… Навіть коли з’являлися якісь образи, я довгий час не дозволяла їх випускати на папір. Я вважаю, про цю війну будемо писати тоді, коли ми її переживемо. У мене є уривки, які я не дописала, і впевнена, що не буду їх дописувати.


– Як ви підбираєте теми для своїх творів?
– Часто я шукаю тему просто в дрібницях, у несподіваних речах. Наприклад, написати про квітку, що прорізалась крізь асфальт – не складно, бо вона вже сама як поезія, а от написати про капці біля ліжка, чи про віник у кутку – це вже зовсім інше. Я оживляю якісь предмети у своїй уяві і так створюю образи.

– У 2020 році ви ще раз очолили Волинську організацію Національної спілки письменників України. Раніше ви розповідали, що є суттєві проблеми з фінансуванням. Зараз, зрозуміло, що війна теж на це вплинула, але можливо є якісь позитивні зміни?
– Можна сказати, що зараз справи йдуть ніяк. Якщо раніше вони були складні, то з початку повномасштабної війни припинилось будь-яке фінансування. На Волині ситуація критична, не фінансується нічого зовсім. Усе, що ми проводимо, фінансується за власний кошт. У такий спосіб ми робили зустріч «Вірші з укриття». Пізніше спільно із театром «Коло Лесі», який очолює Світлана Органіста, теж організовували захід. Тоді молоді актори читали наші вірші. Директорка бібліотеки імені Олени Пчілки Наталія Граніч раз на місяць організовувала зустрічі із письменниками, і ми до цього теж долучалися. Працюємо на власній ініціативі, підтримки від влади немає, а вона дуже потрібна. Треба наповнювати книгами бібліотеки, школи. У час коронакризи нас врятувало те, що ми виграли грант для підтримки культури. Завдяки цьому змогли погасити борги за комуналку. Тоді і альманах «Світязь» вийшов. Сподіваємось, ми скоро його відновимо.

– У 2016 році у волинській спілці було 45 письменників, а зараз змінилась ця цифра?
– За час мого головування членами НСПУ, які належать до нашої організації, стали Юлія Фінковська, Тетяна Регешук, Еліна Форманюк, Віктор Яручик, Наталія Шульська, Микола Шмигін, Юлія Сільчук. Скажу чесно, що вступити до спілки – це ще та бюрократична процедура. Були такі, кому ми відмовили через недостатній рівень текстів.


– Що ви порадили б поки що недосвідченим письменникам?
– Багато читати, вивчати літературу та літературний процес не лише за принципом навчальних закладів, а за принципом художніх текстів. Цікавитися світовою літературою, тенденціям, тримати руку на пульсі. І найпростіша порада: можеш не писати – не пиши.

– Чи можете ви поділитись своїми творчими планами на майбутнє?
– З початком повномасштабного вторгнення я не будую планів, хіба що короткотермінові. Я приблизно знаю, що буду робити завтра чи післязавтра. У своїх глобальних планах я не впевнена, тому і озвучити їх не можу.

Спілкувалась Наталка ХАРЧУК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.