«Моя мотивація – день, коли я повернуся додому. Назавжди», – військовий 100-ої бригади ТрО Вадим Барабуха

«Тільки я прийду не у військовій формі. Поки ще у відпустці, хочу побути цивільною людиною», - каже військовий 100-ої бригади ТрО Вадим Барабуха, коли домовлялися про інтерв’ю.

Прийшов таки не у військовій. Але у тій же кольоровій гамі. Бо все ж війна лишає відбиток – навіть підсвідомо…

30-річний Вадим Барабуха до повномасштабного вторгнення працював барменом, виступав зі стендапами, а більш як чотири року тому відкрив у Луцьку свою першу кав’ярню «ЦЕКАВА». Зараз їх уже є дві.

«Звичайна мрія усіх барменів – мати свій бар. Але мене більше приваблювала кава, то ж я хотів кав’ярню», – пригадує військовий.


Минулоріч 24 лютого Вадим пішов до військкомату, але, каже, що його не взяли, бо не було приписного, – воно десь у мами вдома, в Ківерцях лежало.

«Наступного дня я вже стояв у черзі в Липлянах, де зустрів знайомого. Він уже вступив до лав тероборони і завдяки йому – по знайомству, як то кажуть, мене теж взяли до ТрО. Я до кінця не знав, що то за підрозділ такий – мінометна батарея… Я не проходив строкову службу і не воював, тож, чесно кажучи, не зовсім розумів, куди йду», – розповідає Вадим Барабуха.

Зараз Вадим із позивним «Бар» виконує бойові завдання, керуючи FPV-дронами на Куп’янському напрямку у складі 53-ого батальйону 100-ої бригади територіальної оборони.

«Я – пілот дрона, але то ж безпілотники, то які у них можуть бути пілоти?!», – жартує та сміється.

До речі, протягом усієї розмови сміялися ми часто, хоча й говорили про серйозне.


– Що робите найперше, коли приїжджаєте у відпустку?
– Це вже моя третя відпустка. Перший раз я приїхав і днів п’ять просто нічого не робив, важко було говорити з людьми… Через втому і через те, що армія та війна – це замкнутий простір, обмежене коло спілкування. Коли повертаєшся додому, то усе є певним подразником. Дратують дурні питання, типу, а ти вбивав, а скільки ти вже «завалив москалів», коли контрнаступ, а коли перемога?
У свою другу відпустку, місяць тому, я одружився. Це було прекрасно і я дуже щасливий.
Цю відпустку, яка вже добігає кінця, проводжу з дружиною, відпочиваю, хоча й вирішую певні питання по службі.

– Що вас спонукало піти до військкомату у перший день повномасштабного вторгнення?
– З мого оточення дуже багато людей пішло одразу. Я, до речі, за два тижні до повномасштабної війни приходив у військкомат. Після тодішнього звернення путіна зрозумів, що нас однозначно чекає війна. У військкоматі мені дали великий перелік документів, які треба принести… Я не надто хотів ті всі папери збирати і був впевнений, що у випадку реальної війни, мене візьмуть і так.


– Вірили, що за два-три тижні усе закінчиться?
– Були незрозумілі відчуття, бо невідомість лякала… Ніхто ж не знав, що таке війна. Ясно, що страшно було. Ми знали лише, що ворог зайшов у декілька областей, поряд з нами – білоруси, від яких теж невідомо чого чекати. Але я хоч і пішов до центру комплектування, все ж ніяк не уявляв ні війська, ні війни… Не впевнений, чи я щось представляв тоді як бойова одиниця (сміється, - авт.), але отой бойовий дух, патріотизм, єдність, які панували, підняв боронити країну навіть тих, хто ніколи не тримав зброї в руках.

– За час служби Ваше сприйняття світу змінилося?
– Дуже. Коли виїжджаєш з передової у будь-яке місто, то відчувається дисонанс. Не важливо чи це Луцьк, чи Харків… Вже за 90-100 кілометрів від лінії фронту життя таке, нібито війни нема. Є дві частини мене. Одна не розуміє, як так може бути, а інша переконує, що ми заради цього і воюємо, аби люди могли жити, пити каву, ходити на роботу. У мені ці дві частини боряться.
Це емоційно важко. Бо я вже знаю, якою ціною на фронті даються ці всі кави і чаї у мирному житті. Військові гинуть, аби стримати ворога. Але насправді це примарне уявлення, що війна лише там.
У мене люди часом питають, коли перемога, я завжди кажу і впевнений у тому, що війна надовго, і з цією думкою треба змиритися, жити і готуватися до того, що воювати доведеться багатьом, якщо не всім, навіть жінкам.


– Війна виснажує усіх, але найперше військових. Зараз часто чути від воїнів фразу «Ми рано чи пізно закінчимось»…
– У мене в принципі є питання до держави, як ми будемо воювати далі, бо реально втома є. Я не люблю чогось прогнозувати, але з того, що я бачу та аналізую, війна – надовго і є питання, як нам бути далі. Мені доводилось бачити людей на позиціях, які не вірять у те, що вони виживуть. Саме таких військових треба міняти в першу чергу. У них немає життя в очах… Вони не вірять, що повернуться живими! А по вулицях у цей час мирно ходять хлопці із песиками та латте…

– То що ж виходить, хвиля єдності та патріотизму теж «закінчилася»?
– Ми ще формуємось як нація. Ті, хто свідомі, вже воюють давно. На жаль, ми втрачаємо найкращих… Хто залишить після себе нащадків? Люди, які втекли від війни?! Бо ті, хто мав би їх точно залишити, загинули… Це дуже сумно.
Хто б що не казав, але, ХЛОПЦІ, ГОТУЙТЕСЯ! Краще піти самому і мати вибір, аніж коли примусово дадуть повістку і вибору, куди піти служити, може не бути. Краще, йдучи до центру комплектації, уже знати, де хочеш служити, де є знайомі, з якими буде не страшно воювати, які зможуть тебе навчити.
Нам в підрозділ потрібні люди і ми готові їх вчити.


– Яка атмосфера панує серед Ваших побратимів?
– За півтора року ми вже стали як маленька родина. Із самого початку кожен розраховував лише на себе, зараз вже ні, ми - команда, довіряємо один одному, підтримуємо, бо важко усім… Особливо мотивує, коли бачиш результати своєї «роботи», тоді вселяється ще більше впевненості і хочеться працювати далі.
Ми живемо разом, у нас спільний побут, інколи і шкарпетки ділимо (сміється, - авт.). Справді як сім’я.
Купив фільтр-кавоварку і ми в розташуванні п’ємо з побратимами смачну, правильно приготовану каву – заряджаю усіх максимально на цілий день.
Якби ви побували у нас, то не відчули б суму чи журби. Ми намагаємось тримати себе в тонусі, підтримувати бойовий дух, жартувати, співати в авто… А що робити?


– Чи є на фронті психологічна підтримка?
– У нас є власний капелан, час від часу навідуються інші капелани, які їздять по лінії фронту… Знаю, що наші хлопці ходять до церкви, я не ходжу.

– Не вірите в Бога?
– Ні. Я і до війни не вірив, але повірив в удачу. Ми поверталися з таких місць, що аж дивувалися потім – як?
Коли ти щодня їздиш туди, де обстріли, і повертаєшся звідти живим, то шансів не повірити в удачу, нема. Проскакуємо поміж «крапельок»…

– Чи правда, що у військових немає завтра?
– Правда. Ми живемо одним днем, бо завтра може не настати…


– В моменти емоційного просідання, що мотивує, де знаходите ресурс?
– Емоційне просідання у мене буває тричі на день (сміється, - авт.). Я щодня розмовляю з дружиною по телефону. Я хочу дітей… У мене вся мотивація тримається на тому дні, коли я повернуся додому. Назавжди. У багатьох моїх побратимів, з якими я спілкуюся, така ж думка. Рідним не доведеться більше мене чекати, бо їм, впевнений, важче, ніж мені.

– Маєте мрію?
– Я просто хочу займатися своєю справою – розвивати кав’ярні, писати стендапи… Моя відпустка почалась з того, що я пішов на концерт стендаперів в «Промінь» і мене така «біла заздрість» взяла, бо я дуже сумую за сценою.
Я й на службі у вільний час занотовую собі якісь жарти, а коли повернуся додому, то презентую сольний стендап. Хоча попри все, я не шкодую, що пішов у військо. Я на своєму місці.

– Перемога за нами?
– Переможцем у цій війні буде той, хто хитріший, хто зможе обманути ворога, а для цього його треба знати і не знецінювати. Бо я часто чую ці пропагандистські вкиди про всяких Ваньок – не слухайте їх. росія воює всю свою історію. Вони вміють воювати. Так, ми з ними вже зрівнялися у можливостях, тому я кажу, що ця війна надовго. Це не війна Ізраїлю та Палестини, де проти професійної армії воюють чуваки в тапках з автоматами. В України є невеличка перевага в артилерії, але у нас точно немає такого людського ресурсу, як в росії.

Спілкувалась Ірина Костюк
Фото: Юрій Євтушко
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.