Осінь на цвинтарі Героїв. РЕПОРТАЖ

Репортаж створили Іванна Рудишин та Людмила Герасимюк спільно з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для інформаційного агентства ВолиньPost. Щоби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Осінь приходить на цвинтар Героїв айстрами і яблуками на могилах. На якійсь із них два яблука лежать так, ніби закотилися на чорну землю в саду. На іншій – одне на тарілці поряд із порожньою чаркою. Ніби вдома на кухні, на могилі стоїть чашка з блюдцем. Здається от-от сюди мають налити чаю. А ще на котрійсь біля чашки – цигарка, ніби той, до кого із цим прийшли, мав звичку пити каву, затягуючись сигаретним димом.

Усміхнені й серйозні, молодші й старші, добровольці і кадрові військові дивляться із портретів на могилах під шеренгами прапорів.

Алея почесних поховань міського кладовища у Гаразджі – один із безлічі українських цвинтарів нової-старої кривавої війни. Її почали створювати у 2014-му на вході до луцького кладовища. Зараз – це понад гектар із 48-ми гектарів загалом. До початку повномасштабної війни Алея почесних поховань була місцем останнього спочинку для 36 воїнів Небесної Сотні та учасників АТО. Понад 110 захисників України вже лягли тут у землю за час повномасштабної війни.



Майже кожна з могил під прапором промовляє: нещодавно до мене приходили. Одна каже це 20-ма свіжими дрібними трояндами. Інша – чотирма гвоздиками без жодного натяку на зів’ялість на білосніжному могильному камені. Ще одна – мокрою землею під чорнобривцями чи хризантемами.



Вересневе суботнє надвечір’я наповнює кладовище тишею. В якийсь момент стає чутно лише віддалений шум із траси. Але тут голосно говорять деталі: шеврон зі словами «Україна або смерть», власноруч зроблений солом’яний ангелик, шматок проскури – усе це більш ніж промовисто. Час від часу неподалік цвинтарних воріт то з’являється, то зникає маршрутка №3, для якої кладовище у Гаразджі – кінцева.

«Я знаю, що це він. Але серце відмовляється вірити»

Тишу між рядами могил пронизує ледь чутне схлипування. Що ближче підходимо, то виразніше чути, як біль виринає назовні через жіночий голос, який то тихенько промовляє, то знову плаче. Жінка у темних штанах і футболці сидить на землі навпроти могили.

Її плач обриває дзвінок. Тиша навколо робить своє, і добре чути, як жінка біля могили, голос якої враз стає м’яким і ніжним, каже: «Він просто набігався. Температури немає? Дитина просто набирається сили. Спить – то росте… Ще тут. Ще трошки побуду…»



Із жінкою мовчки зустрічаємося очима. Не вітаємося. Цвинтар – місце, де жодна із форм привітання не здається доречною. Розмова починається сама собою. Слова про чоловіка ллються разом зі слізьми.

– Ми прожили у шлюбі 31 рік. Ще рік зустрічалися. Коли одружувалися, я казала йому: «Про що будемо говорити все життя? Тепер все життя – позаду. А так і не наговорилися. Тільки я тепер тут говорю, – голос Оксани Федорович тремтить, а очі увесь час дивляться на портрет із чорною стрічкою на дерев’яному хресті. – Таке відчуття, що в мене витягнули серце. А замість нього – одна жива рана. Він – моє все. Він – підтримка, він – опора.

На війну, каже дружина воїна Михайла Федоровича, чоловік пішов заради сина. Їхній син – офіцер. Його призвали 24 лютого, у перший день повномасштабної війни. На той час батько вже кілька років був військовим пенсіонером. 25 лютого разом із сином Дмитром пішов у військкомат. До кінця березня 2023 року 100-та окрема бригада територіальної оборони, у складі якої служили батько і син, охороняла кордон з Білоруссю на Волині. 1-го квітня приступили до виконання бойових завдань на Сході. А через 22 дні, 22 квітня 2023 року, Михайло Федорович загинув у Серебрянському лісі на Луганщині. Мінно-вибухове поранення у потилицю. Миттєва смерть.

Оксана приходить на кладовище щосуботи. Приносить квіти у надгробну вазу, поливає ті, що ростуть у землі, кладе цукерки на натерту нею ж до блиску білосніжну тарілку на могилі.

– У мене внук є. Три рочки. Діти мають окреме житло. Ми з чоловіком допомагали його виплатити, їздили на заробітки. Зараз, поки син на Сході, невістка з онуком живуть зі мною. Невістка ходить на роботу, а я внука гляджу з понеділка до п’ятниці. Дитину тягнути на цвинтар не хочеться. Через те я приходжу тільки в суботу. Він пам’ятає діда. Ми кажемо йому, що дід – Герой. Зараз внук – сенс далі жити.

Якби не він, то, певно, тут і жила б. Здається, ніби мене похоронили тут біля нього… Знаєте, може, якби жили як кіт з собакою, то не так нестерпно зараз було б. Тяжко настільки, що неможливо це висловити…

Поки жінка говорить, на букет сухоцвітів на могилі раз за разом сідає білий метелик. На хрест – знову на сухоцвіти. На білі хризантеми – і знову на хрест.



– Знаєте, я вдома навіть муху боюся зачепити. Думаю, а, може, то він прийшов. От і цей метелик… То ж – душа. Він чує, що я про нього говорю. Він би сам стільки про себе і про все розказав… Дуже любив говорити. Був освічений, історично підкований. Досі не можу казати «був»… Я бачила чоловіка. Ми хоронили його у відкритій труні. Я знаю, що це він. Але серце відмовляється вірити. Минулого року на службі він святкував своїх 55. Цього року – 56. Я ще казала: 60 будемо у ресторані святкувати. А будемо – на цвинтарі…

Сльози більше не дають їй сказати і слова. Мовчимо.

– Пишіть. Хай пам’ятають, – тільки й промовить перед тим, як залишимо їх наодинці.

«Тато називав мене Ляля»

Поки жінка у чорній сукні несе сухі квіти до трактора, на причепі якого – цвинтарне сміття, русява довговолоса дівчинка залишається стояти біля могили сама. Підходить ближче до хреста, береться за нього рукою і закриває очі.

Жінка повертається нешвидким кроком, ніби навмисно даючи їм час побути вдвох. Невдовзі вони обидві уже наводять лад на могилі, говорять, поправляють прапор.

13-річна Валерія Грицай – донька загиблого воїна – прийшла на кладовище із бабусею, татовою тещею.

– Раніше часто ходили. Зараз – раз у тиждень, – скаже згодом жінка.

Батько Валерії Сергій Гера помер від поранень, отриманих на війні, 30 травня цього року в лікарні Кременчука. У перші дні літа Валерія хоронила найближчу для себе людину.



– Тато називав мене Ляля, Лєра або Валерія. Він був дуже добрим. Багато всього планував, – каже дівчина.

– І ні в чому тобі ніколи не відмовляв. Новий телефон захотіла – маєш. Зламала – маєш ще один, – жінка і дівчинка всміхаються, поринаючи в спогади.

Теща полеглого Сергія Гери додає: Валерія була єдиною рідною для нього людиною. Батьки померли давно, а рідний брат – 5 років тому.

Одна за одною жінка і її внучка згадують, яким був той, на чию могилу прийшли. Розповідають, як усі разом намагалися якось ще у молодших класах Валерії розв’язати задачу з математики, як сперечалися, як жартували, як жили життя…

Ще якийсь час попелясто-сива жінка і русява дівчинка стоять біля могили мовчки. А потім рушають у бік цвинтарних воріт.



– Папа, зятю, – каже теща, супроводжуючи слова помахом руки так, ніби той, кому вони адресовані, бачить.

«Він знав історію, він нею жив, він в ній і лишився»

За якихось пів години після того, як біля місця вічного спочинку Сергія Гери стає безлюдно, до могили, що поряд, приходять чоловік і жінка. Обоє – у чорному. По черзі цілують портрет молодого усміхненого чоловіка. Жінка плаче вголос. Чоловік, вочевидь, мовчки. Його руки то розтискаються, то знову стискаються в кулаки.

Сонце заливає цвинтар золотистим світлом. От-от зайде за обрій. Але сонце тих, хто приходить сюди із вирваним серцем, затьмарене чорною пеленою у будь-який час.

Жінка дістає із вази букет високих білих троянд. Великими ножицями обрізає кожну, ставить у свіжу воду. Ще постоять. В іншій вазі – рожеві айстри. У могильній землі ростуть дрібні троянди, а у вазонах – жовті й білі хризантеми. Усе це квіткове різнобарв’я трепетно підливають, обрізають, час від часу говорячи між собою, двоє згорьованих людей біля могили.

Три місяці тому Валентина і Павло Петруки поховали тут свого сина. 31-річний офіцер-розвідник 100-ої бригади тероборони Віталій Петрук загинув 7 червня у селі Діброва Бахмутського району.

– Я просила його не йти. Він у 2014-му був на війні. Був поранений і комісований. Він пішов у тероборону ще в січні, за місяць до повномасштабної. Казав, що велика війна точно буде. Питання тільки – коли. Він дуже любив життя і дуже любив Україну, більше за все.



Мати і батько Віталія приходять на його могилу щодня.

– До 40 днів приїжджали двічі на день. Зранку пили з ним каву. Після 40 днів мені стали казати, щоб я відпустила його душу. А я ж сина навіть не бачила мертвим. Чоловікові дали побачити, опізнати, а мені не дозволили. Я не можу відпустити, розумієте?

Горе жінки вихлюпується назовні. Вона ридає ридма.

Тільки два тижні тому, через два з половиною місяці після загибелі сина, Валентина Петрук змогла поговорити із його побратимами і наважилася спитати про те, як він загинув.

Віталій Петрук підірвався на міні разом зі своїм побратимом. 8 червня звістку повідомили рідним.

– Коли син загинув, мій племінник, а його кум і брат, з яким вони були дуже близькі, розповів про одну їхню розмову. Вони бачилися 25 грудня і син сказав: «Я не збираюся вмирати. Але для мене як для офіцера велика честь – загинути на полі бою». Військову справу він дуже любив. Він все любив, що мав у своєму житті, – свою роботу, родину, дружину, донечку, свою сестру. Дуже любив співати.



Працюючи технологом на великому підприємстві, Віталій навчився проектувати і створювати меблі. Згодом, коли у пандемію ковіду багатьох працівників скоротили, цим і займався. Почав будувати дім, планував, любив, радів.

Прадід Віталія загинув у Казахстані, куди його виселила радянська влада, борючись із українським підпіллям.

– Лише два роки тому ми дізналися, що мій дід був в УПА, тому і став жертвою депортації. Напевно, у сина були прадідівські гени. Бо Віталік знав багато повстанських пісень, цікавився історією. Як сказала наша дочка, його сестра: він знав історію, він нею жив, він в ній і лишився. Дуже хочеться, щоб ті, хто загинув, не були забуті. А для нас – це вже біль до останнього подиху.

Мама Віталія Петрука прощається із сином ненадовго. Завтра прийде сюди знову.

***

На кладовище опускається вечір. Охоронець Віктор Рарата курить цигарку, сидячи біля невеликої, оббитої металопрофілем споруди із написом «Ритуальний салон». Біля нього – троє собак.



– Рябчик, Найда, цю – вже й забув, – показує на найменшого з псів. – Там ще Скунс є. Підкидають їх постійно сюди. Ми навіть оголошення часом даємо, аби хто забрав. Одних прилаштуємо, то других підкинуть. Годуємо ми, волонтери годують. Не бідують точно.

Четверо охоронців кладовища працюють за графіком доба через три. Крім них, тут є завідувачка, прибиральники, тракторист, п’ятеро землекопів, приймальники замовлень ритуальних послуг і продавчиня ритуальних товарів. Більшість персоналу – із села Гаразджа, дехто доїжджає з Луцька. Усі працевлаштовані у Луцькому спеціалізованому комбінаті комунально-побутового обслуговування.



Робота як робота, каже про цвинтарні будні Віктор Рарата.

– Всяку треба комусь робити. Але тут непідготовленій людині психологічно важко. А я звик. Я пам’ятниками давно займався, мав справу зі смертю. Спочатку, коли хоронили військових, людей було дуже багато. Зараз із кожним разом – менше. Але рідні приходять щодня. І нерідні приходять. Є от військовий один, має контузію. Він спочатку щодня приходив, всім честь віддавав. Міг і пізно ввечері приїхати. Зараз ніби знов десь на фронті. Тяжка в нього доля, сиротою лишився. Війною, певно, і живе. Таке тут… Всяке доводиться бачити.



Передостання маршрутка №3 вирушає від кладовища в місто. Вона ніби везе із собою сонце, яке якраз в цей момент – просто таки всередині неї, порожньої. Наступна відправлятиметься вже у сутінках. Тут, на кінцевій, сідаємо тільки четверо. Дорогою маршрутка наповниться людьми вщерть, здебільшого – дачниками. Вони везтимуть у місто помідори і перець зі своїх городів, гамірно говоритимуть про буденне, відповідатимуть на дзвінки і казатимуть: «Вже їду додому». Потім вечерятимуть з рідними, дивитимуться новини. У них – про війну, через яку до рідних не повернуться тисячі, щоби мільйони могли щодня казати «Вже їду додому».

Текст: Іванна РУДИШИН
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.