Про фронт, сім'ю і принципи. Велике інтерв'ю з новим керівником патрульної поліції Волині

Новий головний патрульний Волині Дмитро Мокич легко зголошується на інтерв’ю. Єдина його умова – «тільки не в кабінеті». Вже під час розмови декілька разів повторює фразу, яка це пояснює. «Я – не кабінетний працівник», – каже про себе.

Поспілкуватися новопризначений очільник Управління патрульної поліції у Волинській області пропонує у Музеї українського війська та військової техніки. Тут поки немає реактивної системи залпового вогню «Град», опанувавши стрільбу з якої Дмитро Мокич з побратимами знищував ворога на фронті. Але, можливо, після перемоги України було б доречно привезти цю вже легендарну артустановку у музей саме до Луцька.

«Не хочу, аби моє призначення пов’язували з війною»

Розпочинаємо розмову із того, наскільки неочікуваним для самого Дмитра Мокича було призначення на посаду керівника обласного управління. Вісім місяців до цього він без перебільшення жив війною, був на фронті на Півдні і Сході України у складі Зведеного загону Департаменту патрульної поліції і, зізнається, мав намір продовжувати боротьбу до перемоги.



– Коли і як Ви дізналися про те, що очолюватимете патрульну поліцію Волині?

Пропозиція очолити управління патрульної поліції області у Волинській області була справді неочікуваною. Звісно, як кажуть, кожен солдат мріє стати генералом. Я починав із посади заступника командира однієї з рот батальйону обласного управління патрульної поліції, згодом був призначений на посаду заступника начальника управління. Тому, зрозуміло, у «довоєнний» час я мріяв рости і у перспективі очолювати колектив. Але сталася повномасштабна війна, з’явилися інші завдання і, виконуючи їх, я почував себе на своєму місці, а «цивільні» плани відійшли на другий план.



У січні весь зведений загін Департаменту патрульної поліції був виведений із зони бойових дій на відновлення на 10 днів. Я приїхав додому і знайшов гарні курси в Києві щодо управління дронами. Дуже хотів пізнати для себе аеророзвідку. Коли я був вже на курсах, мені повідомили, що треба переймати на себе управління патрульною поліцією Волині, оскільки Крутень Андрій Володимирович (був на посаді очільника обласного управління з 2019 року – ред.) буде очолювати управління на Львівщині.



– Чи немає зараз відчуття невчасності цього призначення? Вас практично вирвали із фронту?

Звісно, у мене є з цього приводу певні внутрішні емоції. Бо без перебільшення і без пафосу: ті 8 місяців, які я провів у боротьбі, це найдорожчі миті мого життя. Тут я пізнав справжнє братерство, пізнав багато сильних, відважних людей, з яким хотілося б далі бути пліч-о-пліч. Але я – поліцейський, у мене є керівництво. У них є бачення щодо кадрової політики. І тут не було сумнівів – робити так, як вважає керівництво, чи не робити. Якщо у мені бачать потенціал і потребу як у керівнику, я робитиму максимум із можливого на цій посаді. Чи перебуваю я зараз на своєму місці, покаже час.



– До теми про бачення розвитку патрульної поліції ще повернемося. Розкажіть, коли і як Ви потрапили на фронт.

Розповім. Але наголошу: я не хочу, аби моє призначення пов’язували з війною, з моєю у ній участю. Хтось може думати, що ця посада – як нагорода мені за щось, але це так не є ні по факту, ні у моєму сприйнятті.

На фронт я потрапив на початку квітня. Везучи гуманітарну допомогу для нашого колеги у щойно звільнений Чернігів, отримав телефонний дзвінок, сказали готуватися. Зі мною тоді були хлопці, які одразу теж погодилися. Я не вагався теж, бо я хотів і готував до цього і себе, і свою сім’ю.

Спочатку у складі зведеного загону патрульної поліції ми направилися до Миколаївської області. Тоді там ще тривали активні бойові дії. Це була кампанія «Південь», яка минула для нас успішно. Там ми тримали позиції спільно із Збройними силами України, здобули початковий бойовий досвід, ходили у розвідку. Скажу відверто, для мене це було деякою мірою в кайф. Адреналін, особливо у розвідці, зашкалював. Звичайно, і страшно було. Ідеш у розвідку: по березі за 50 метрів він тебе ходить ворог, ти розумієш, що навколо в радіусі 6 кілометрів немає нікого зі своїх, тільки скупчення ворога. Страшно було і коли перепливали, наприклад, річку Інгулець у розвідці з гранатами в кишені. Страх на війні – це нормально, його не треба соромитися, бо це властиве людині відчуття. Але ти знаєш, що в тебе завдання і ти маєш його зробити. Ніхто з хлопців жодного разу не сказав: «Не піду». Хоча це добровільно, ніхто не змушував.



Чотири місяці я перебував на південному напрямку. Після того у серпні нас відправили на декілька днів додому, а після повернення ми переїхали на Схід і працювали відповідно до розпоряджень керівництва Департаменту патрульної поліції і зведеного загону зокрема.

– Де за цей час довелося бути?

Були різні населені пункти на Херсонському напрямку. Особливу надію тоді вселив контрнаступ. Тут ЗСУ і ми разом із ними показали всю нашу міць. Тоді був звільнений Херсон і деякі села Херсонщини. Знаєте, звільняти свою землю – це незабутнє відчуття.



Разом із ЗСУ брали участь у звільненні Ізюма. Коли заходили в місто, Ізюм ще палав. Ми спілкувалися з місцевими. Вони розказували про те, як росіяни знущалися з цивільних, особливо – з патріотів. Це було дуже боляче слухати. Але це ще більше мотивувало.



Разом із ЗСУ ми звільняли селище міського типу Ямпіль і багато інших населених пунктів. Потім ми заходили в Лиман. Лиман був дуже для мене важливим, було хвилювання, але всі хотіли одного – вигнати ворога. Коли зайшли в місто, побачили просто на вулицях велику кількість ворожих трупів. ЗСУ пішли далі, а ми закріпилися для наведення порядку, допомоги населенню і стабілізаційних заходів.

Патрульна поліція не лишалася на блокпостах, як було раніше, не лишалася позаду, а виконувала дійсно бойові завдання.



– Патрульні – «Хижаки» (бойова назва патрульних), а хижаки у природі не ховаються за спинами, не лишаються позаду.

Саме так (посміхається – ред.) Це (показує – ред.) – не просто шеврон, це – шеврон боротьби, шеврон незламності і шеврон нашої сили.



Керівник Департаменту патрульної поліції Євгеній Жуков – автор цієї назви і цієї ідеї – один з головних мотивуючих факторів для всього особового складу Департаменту патрульної поліції і інших управлінь. Всі брали приклад з нього. Він – «кіборг», у нього великий досвід у боях. Це – потужний стержень. Вже під час повномасштабної війни під час звільнення Київщини він показав, що кадирівці, буряти – це не щось страшне і потужне, а ті, хто гине завдяки нашій силі.

«Можливо, вперше в історії українські поліцейські знищували ворога з «Граду»

– Із відео, які Ви публікували у соцмережах, знаю, що на східному напрямку Ви працювали із системою реактивного залпового вогню «Град». Розкажіть, коли ця місія з’явилася, наскільки вона складна і як Ви цьому навчилися?

На цій артустановці ми працювали на Бахмутському напрямку. Ще коли ми були в Ізюмі і вишукували там залишки російських елементів, мені зателефонувало керівництво і сказало, що я зі своїми хлопцями буду вчитися працювати на реактивній системі залпового вогню «Град». Як виявилося пізніше, цей автомобіль був трофейним. Наші хлопці його знайшли, а керівництво прийняло розумне рішення – навчити нас з цим працювати. Ми успішно справилися.

Ця бойова машина – це російська модернізація радянської реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град» «Торнадо Г». У росіян модернізована ними версія цієї машини працювала автоматизовано. Нам доводилося навчитися працювати вручну. Працювати із цією установкою навчили колеги із ЗСУ. Часу на довге навчання не було. Тому в процесі ми щось підчитували, з’ясовували самі.



Перший виїзд був дуже хвилюючим для нас. Це досить серйозна система. Напевно, в поліції ще ніхто на такій установці не працював. Не знаю, можливо, це взагалі вперше в історії українські поліцейські знищували ворога з такої артустановки. Коли ми переможемо ворога, то буде про це не соромно розповісти дітям. На Бахмутському напрямку із цієї системи ми активно «насипАли» ворогу.

Найбільше задоволення приносило те, що ми дійсно корисні. Коли ми влучали по цілях, на зворотньому шляху я бачив, наскільки в хлопців горять очі і що вони бажають подальшої боротьби. Для мене це було дуже важливо.

Установка озброєна 40 ракетами 122 калібру. Є різні боєприпаси до «Торнадо- Г», але найбільше ми використовували ті, які летять на 20 кілометрів, були також ракети з меншою дальністю – на 15 кілометрів. Нам доводилося тоді бути ближче до ворога.



Цілий пакет ракет випускається за декілька секунд. Але цьому передує кропітка і важка робота цілої команди.

– Скільки людей у цій команді?

Чотири людини. Всі ми – патрульні і жоден із нас не мав справи із артилерією до повномасштабної війни. У росіян із цією установкою «Торнадо-Г» працює дві людини. Справа втому, що вони для точності удару використовують навігаційну супутникову систему ГЛОНАСС (Глобальна Навігаційна Супутникова Система – радянська/російська радіонавігаційна супутникова система, розроблена на замовлення Міністерства оборони СРСР - ред.). Тобто росіяни можуть стріляти за короткий час, не здійснюючи до того топогеодезичної підготовки.

- Якою була саме Ваша місія у цій команді і яка роль ваших колег?

Я – старший офіцер батареї. Я здійснював рекогностува́ння (розвідка для здобуття відомостей про противника, яку здійснюють перед майбутніми бойовими діями - ред.), обирав позицію, з якої ми маємо працювати, організовував загальний процес управління установкою.

У команді є також бусоліст-топографіст. Саме ця людина має виставити установку в правильному місці за допомогою бусолі (пристрій для визначення магнітних азимутів і дирекційних кутів, орієнтування гармат і приладів у заданому напрямку, вимірювання відстані, засічення цілей, а також для спостереження і розвідки – ред.).

Окрім того, з нами працює навідник. Він наводить установку відповідно до панорами Герца (тип артилерійської панорами, візирний і кутомірний оптичний прилад наземної артилерії і реактивних установок залпового вогню. Забезпечує наведення гармати у вертикальній і горизонтальній площинах – ред.). Панораму Герца ми, до речі, довго шукали, нам, як і у багатьох інших речах, допомагали волиняни, волонтери.



– Сама машина – трофейна. А боєприпасів вистачало?

Це важке питання, тому вся Україна постійно просить захід про допомогу. Запаси зі складів ЗСУ швидко вичерпалися. Протягом років перед повномасштабною війною ворог здійснював диверсійно-підривну роботу, ми бачили, що склади горіли.

Багато ворожих боєприпасів ми знайшли в лісі – зокрема, реактивні ракети до нашої артустановки. Ми ремонтували їх і використовували. Це, напевно, навіть було основою нашого боєкомплекту. Навіть більше, ніж нам видавали. Але усе одно боєприпасів було замало.



– Ця машина продовжує працювати на фронті?

Звісно. І буде працювати до самої перемоги. Нам навіть пропонували виміняти її на якісь інші автомобілі чи самохідну артилерійську установку. Але ми навчилися на ній ефективно працювати, гріх було б комусь віддавати. Ми були і є спроможні якісно знищувати ворога з її допомогою.

У цю установку я вклав багато себе. Розумію, що абсурдно так казати про залізяку, але вона мені стала як рідна (посміхається – ред.). Ми доклали багато зусиль, щоб відремонтувати її і щоб навчитися майстерно влучати у ціль. Тому в мене навіть є певний сум саме за цією справою.

Там, на фронті, лишилася частина мене. І то вже назавжди. Мені подобалося те, що я робив.



– Навіть за тим, що Ви зрідка публікували у соцмережах, це було помітно.

Якщо я щось публікував, то не тому, що хотів похвалитися. Це для того, аби показати, що боротьба йде, що ми сильні, що ми можемо надавати по зубах ворогу. А зробити це реально тільки спільними зусиллями. Тому ці фото і відео мали, насамперед, мотиваційний посил. Хотілося мотивувати як особовий склад, так і народ загалом. Хотілося донести: ми не здамося, поки не виженемо їх звідси!

– На передовій – високі шанси отримати поранення і, на жаль, втратити своє життя або побратима. Чи були у Вас поранення і чи довелося підрозділу зазнати втрат?

На південному напрямку я отримав контузію середньої тяжкості. По наших позиціях був здійснений мінометний обстріл, було 16 «прильотів». Розбили наш РПГ (ручний протитанковий гранатомет – ред.), був розбитий мій рюкзак, пошкоджений тепловізор. Дехто з хлопців отримав серйозні контузії. Один волинський патрульний отримав осколкові поранення. На щастя, зараз наслідків контузії не відчуваю.



На жаль, як і кожному, хто на передовій, доводилося втрачати побратимів. На Півдні по наших хлопцях під час виконання завдання влучив ворожий танк. Загинуло двоє молодих патрульних із нашого зведеного загону.

– Ви неодноразово сказали, що у зоні бойових дій воювали пліч-о-пліч зі Збройними силами України. Щоденно всі видання пишуть, що ЗСУ звільнили певні населені пункти, ЗСУ відбили атаки ворога, ЗСУ ліквідували певну кількість ворожого війська і так далі. У тих, хто воює не в складі ЗСУ (а це – величезна кількість підрозділів), немає через це відчуття несправедливості?

Суспільство звикло так вважати. ЗСУ справді – найголовніші наші захисники. Їм – велика честь і повага. Були неоднорічні намагання зменшити наші війська, послабити їх якимось чинниками. Дуже багато військових частин були розформовані. Я думаю, що це робили цілеспрямовано російські спецслужби. Але зараз Збройні сили України – це топ, ніхто в тому не сумнівається.



Разом із ЗСУ пліч-о-пліч стоять Державна прикордонна служба, Національна гвардія – леви сил оборони. Мені дуже закарбувалася історія, коли на початках повномасштабного наступу строковики Національної гвардії під Києвом знищували ворожі таки, БТР, БМП, які наступали на Київ. Історія повторюється. Бо ми знаємо, як колись герої Крут, молоді хлопці і дівчата, гімназисти, стали на захист нашої країни, не боячись за своє життя.



В одному ряду з іншими структурами сьогодні борються і підрозділи Національної поліції. І це не тільки зведений загін Департаменту патрульної поліції. Це – ряд підрозділів, які якісно виконують свої завдання на фронті. Не треба забувати і про медиків, рятувальників, вони теж роблять неймовірне. Я реально пишаюся цими всіма людьми. Не треба знецінювати чиюсь роботу, звісно.

А з приводу відчуття несправедливості через фокус інформаційного простору саме на ЗСУ, то ні, такого відчуття у мене немає. Я знаю і особисто свій внесок у цю боротьбу, і внесок патрульної поліції. Досить потужна у зведеному загоні патрульної поліції артилерія, мінометники, аеророзвідка. Артилеристи можуть одним пострілом потрапляти в окопи ворога. Це професійно.

«Хочу створити для колег такі умови служби, які хотів би, аби створили для мене»

У ході розмови змінюємо і тему, і локацію на більш «цивільну». Дорогою до центрального парку говоримо про пріоритети у роботі. Дмитро Мокич декілька разів наголошує: для колег хоче бути помічником, а не людиною, яку треба боятися.



– Війна змінить патрульну поліцію?

Думаю, вже змінила. Війна показала, що патрульна поліція нікуди не тікала. На Київщині патрульні стали виганяти ворога разом з іншими. Навіть на тимчасово окупованих територіях одиниці людей, які перейшли на бік зла, у відсотках – мізер. Деякі поліцейські потрапили в полон.

– Зважаючи на те, що Ви бачили на власні очі, якою ціною нам дається свобода і наша боротьба, є принципи, які через це з’являться чи утвердяться в управлінській роботі на новій посаді?

У мене ці принципи були і раніше. Для мене головне – це Україна. У мене є сім’я, є діти. Я не хотів би, щоб мій син і інші діти через кілька років знову стикнулися з такою проблемою, з таким злом, як Росія. Наші батьки мали зло – Радянський Союз, ми маємо зло – Росію. З цим потрібно завершувати, Росію треба знищити, щоб раз і навіки поставити жирну крапку у цьому питанні.



Я не хочу переживати за свого сина, так, як сьогодні мої батьки і тисячі інших батьків переживають, коли ми на фронті. Не хочу, щоб він був під кулями, під ракетами, артилерійськими обстрілами. Я для того докладу максимум зусиль.

Не можна абстрагуватися від цієї ідеї – знищення Московії, де б ти не був – на фронті, на керівній чи іншій посаді. Зараз якраз є шанс зробити все, щоб ми нарешті могли почувати себе вільно від гніту. Зараз – саме той момент, потрібно ним скористатися. Є чоловіки, які кажуть, що це не моя проблема, нехай воює хтось інший. Але на захист мають стати всі, ніхто не має права відсиджуватися. Я не кажу, що всі мають воювати, але кожен має робити те, що в його силах. Важливо, щоб хтось був ресторатором, щоб хтось керував підприємством, важливо, щоб дітей вчили в школах. Хто відчуває в собі сили допомогти країні – має це робити. Ховатися не потрібно. Я не знаю, як чоловік має потім дивитися в очі дітей, батьків, друзів, якщо він переховується, втікає за кордон. Це – соромно для чоловіка. Багато жінок сьогодні воюють. Під обстрілами вони виконують такі ж завдання, як і чоловіки. Я вже не раз казав, що жінки – теж сильні, вони працюють на перемогу нарівні.



– Чи будуть кадрові чистки у зв’язку зі зміною керівництва волинської «патрульки»?

Цілеспрямовано – ні. У нас – хороша команда. Але якщо цього вимагатиме ситуація, якщо людина не хотітиме працювати в команді, жити за правилами і за законом, буде непорядною, то будемо прощатися. Якщо людина корупціонер, то за свої корупційні діяння має відповісти сповна. Людина заслуговує рівно на те, на що заслуговує. Є українське законодавство і його треба дотримуватися. Я сам не буду брати участі у брудних справах і колективу не дозволю.

Хочу, щоб було сформоване ядро, щоб через років 20 нам не було соромно дивитися людям в очі за наші вчинки.



– Які першочергові завдання треба вирішити на новій посаді?

Тут треба розрізняти, що новою для мене є саме посада, не робота. Бо на посаді заступника начальника управління я працював з підлеглим особовим складом, мене всі тут знають, робота для мене знайома. Чогось категорично нового я не вводитиму. Просто вимагатиму якісно нести службу.



Одне з головних завдань зараз – підготовка особового складу до можливих бойових дій, нові вміння і навички.

Хочу, щоб поліцейські бачили мене не як начальника, а як опору, друга, людину, яка може підказати, допомогти. Мене не потрібно боятися. Мені подобається спілкуватися, обговорювати. Я – звичайний патрульний поліцейський і зараз, але в мене трохи інший функціонал, ніж в інших.

Яким я буду керівником, покаже час. Але не хочу підвести суспільство і, насамперед, – своїх патрульних. Вони для мене дуже важливі, бо вони роблять важку роботу. Часто їм доводиться тривалий час не спати, відчувати виснаження. Тому я буду докладати максимум зусиль, щоб забезпечити комфортні умови для роботи, побуту патрульних в управлінні. Хочу створити для колег такі умови служби, які хотів би, аби створили для мене.

Людей варто мотивувати – наприклад, вихідними. Часто патрульному для того, щоб бути ефективним, не вистачає елементарного – виспатися. Приходять молоді люди, спочатку вони заряджені на роботу, очі горять. Але через суттєве фізичне і моральне навантаження нерідко ідуть. Часто громадяни не розуміють, що це важка праця. Якби не було поліції, відбувався б хаос. Ми не приховуємо, що є недоліки. Бо патрульна поліція – це механізм із живих людей. Але ми працюємо для людей, для їхнього комфорту і безпеки. Поліція – не каральний орган.

– Напевно, одна з найкращих мотивацій – хороша матеріальна винагорода. Раніше плинність кадрів в «патрульці» була високою саме через те, що люди отримували низьку зарплату. Як із цим тепер?

Скажімо так: зараз трохи краще, ніж раніше. Але зміни будуть і далі. Маємо розуміти, що зараз державі важко. Бюджет через наслідки війни суттєво недоотримує. Вважаю, що для патрульного зарплата має бути високою. І я впевнений, що ми прийдемо до того, що після війни відбудуться якісні зміни.



На завершення говоримо про особисте – батьків, дружину, дітей, мрію і спорт. «Червона нитка» цього нашого блоку розмови – любов.

– Вірш про маму, яка чекає сина з війни, опублікований на Вашій сторінці, – Вашого авторства?

Так. Інколи я пишу. Цей вірш написав на фронті для своєї мами. Але він, звісно, для тисяч українських матерів, які чекають і для яких це очікування – каторжне. Моя мама страшенно хвилювалася, день, коли я був без зв’язку, здавався їй вічністю.

Коли опублікував вірш, дружина зателефонувала і сказала: «Ти, напевно, себе зараз непогано почуваєш, є час писати вірші» (сміється – ред.). Але тоді був такий стан душі.

Я люблю читати, і цю любов мені привила саме мама. Батьки – звичайні робітники із села Деревок на Любешівщині. Мама багато років працювала у бібліотеці, потім – прибиральницею у школі. Тато – усе життя електриком. Дуже люблю і поважаю своїх батьків, вдячний їм за те, що виховали мене таким, яким я є.



– У Вас із дружиною – двоє дітей. Розкажіть про свою сім’ю.

Мені пощастило дуже любити все, що в мене є у житті – батьків, дружину, дітей, роботу, рідну країну. Абсолютно все, що я маю в житті, я дуже люблю. Пам’ятаю, який у мене був відчай, коли я більше за все мріяв стати десантником, а мене не взяли на строкову службу у десантні війська. А зараз я розумію, що все, що я маю, – то таки моє.

Мої діти – 10-річний Назар і 3-річна Уляна – то те, заради хочеться звертати гори і знищувати росіян також (посміхається – ред.).



А дружині і її терпінню взагалі треба кланятися. Їй довелося добряче понервувати... Вона знає мій характер, знала, що вона мене не втримає. Бачила, що я готувався до війни, в мене був наготовлений рюкзак з усім, що треба. Ми неодноразово про це говорили. І я їй дуже вдячний за те, як вона спілкувалася зі мною, поки я був на фронті.



Дружина, як і я, добре розуміє, що на Волині зараз немає активних бойових дій саме завдяки потужній армії, потужній обороні там на Сході та Півдні.

– Ви – стронгмен. До повномасштабної війни активно займалися гирьовим спортом. Сина теж привчаєте до спорту?

Спорт – частина мого життя. Коли цього немає, я відчуваю, що щось не так. Люблю перемагати, люблю відчувати задоволення від перемоги. Син ходить на секцію боротьби і на плавання. Спорт робить чоловіка дисциплінованим, породжує в ньому жагу до боротьби і перемоги.

Але не менш важливим за спорт у житті українців і українок має бути патріотичне виховання – як на рівні сім’ї, так і на рівні держави. Моєму поколінню у дитинстві цього не вистачало. Я виховувався на ідеології радянщини – партизани, Червона армія, більшовицький героїзм. Тоді я вважав героями радянські війська. Але тепер розумію, що страшне – це не тільки фашизм. Більшовизм – не менш страшна ідеологія, яка досі сидить в декого в головах. І через те ми маємо наслідки – наші сучасні трагічні події. Ми зараз маємо всі інструменти, що все це викорінити.



Мій син виховується вже на зовсім інших книжках, на зовсім іншій музиці. Йому ніхто штучно не прививає патріотизм, але я радий бачити його правильні погляди на країну і своє в ній місце. Головне зараз – перемогти у розпочатій Росією проти України війни. Щоб діти, які ростуть вже у зовсім інших реаліях, могли будувати своє майбутнє у вільній країні!

Спілкувалася Іванна РУДИШИН

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.