«Не зможу вбивати»: як чоловіки-переселенці у Луцьку знаходять свою місію у війні

«Наші мужики воюють на їхніх територіях, а вони повтікали сюди і відсиджуються», – голосно, з вираженою люттю і зневагою каже одна пасажирка тролейбуса у Луцьку іншій. Таким текстом вона супроводжує історію про те, що, мовляв, багато її знайомих місцевих чоловіків зараз – у «гарячих точках», натомість чоловіків-переселенців у відносно мирному Луцьку стає все більше.

Наратив про те, що «всі чоловіки-переселенці відсиджуються» масово шириться у волинських групах у соцмережах, а фрази з таким змістом точно хоча б раз чув чи висловлював кожен чи кожна з волинян. Є різні люди, це факт. Але тінь цього наративу падає, на жаль, таки на всіх.

Інший «камінь спотикання» у цій «тролейбусній» історії лежить на ґрунті нашого все ще патріархального суспільства. Хоч гендерна проблематика продовжує асоціюватися здебільшого з правами жінок, війна «підсвітила» інший бік і показала, що гендерні стереотипи добряче вдаряють і по чоловіках. Тому між рядками у спіч цієї жінки вкладений ще й стереотип «не воюєш – не мужик».

«Я не просто переселенець, а ще й іншої національності. До мене багато питань». ІСТОРІЯ ТУРАЛА НАМАЗОВА З ХАРКОВА

Туралу Намазову – 23. Його батьки – з Азербайджану. До 2014 року жили на Донбасі. Коли почалися військові дії 8 років тому, батько вивіз дружину з дітьми на свою Батьківщину, а сам допомагав евакуйовувати людей з територій, де тривали бойові дії. Але згодом уся сім’я повернулася в Україну.



Турал навчався у Харкові. Цьогоріч за день до великої війни склав останній іспит у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Із першого дня повномасштабного вторгнення вже рідний для нього Харків опинився під обстрілами, які тривають дотепер.

«До початку великої війни я був жителем Харкова з донецькою пропискою і азербайджанським корінням. Скажу більше: я вважав себе азербайджанцем. Але чітко пам’ятаю момент, коли після перших вибухів у Харкові 24 лютого завіз сестру ховатися у метро, а сам усвідомив, наскільки мені боляче за Україну і те, що точно не буду пересиджувати чи тікати», – каже Турал.



Приблизно через два тижні від 24 лютого хлопець допоміг сестрі виїхати до Азербайджану через Львів, а сам приїхав до Луцька, де живуть далекі родичі. Тепер він – переселенець.

Розмову Турал веде гарною українською, час від часу переходячи на російську. А після озвученого українською запитання знову до неї повертається.

«Наш родич дядько Микола колись завжди казав мені: «Не здрасте, а добрий день» (посміхається – ред.). Я йому тепер вдячний, що він мене стимулював вчити українську. Я хотів її знати і я її знаю», – каже Турал.



У Луцьку він волонтерить, організовує логістику гуманітарних вантажів на Харківщину та в інші регіони України, які постраждали чи продовжують страждати від бойових дій. За його сприяння вдалося відправити вже понад 30 фур допомоги. Більшу частину витрат на ці потреби хлопець покривав з власної кишені, точніше – із заощаджень батьків, які до початку повномасштабної війни мали успішний бізнес. Батьки до Луцька не переїхали, але з міркувань їхньої безпеки в подробиці вдаватися не будемо.

«Я спочатку не знав, за що братися. Але одне знав точно – я тут народився, тут виріс, мій обов’язок – допомогти Україні виграти війну. Але не зможу вбивати. Я не воїн. Подумки я неодноразово ставив себе на місце нашого солдата, я б не зміг. Я не ховаюся і у разі крайньої необхідності піду на фронт. Зможу бути, наприклад, зв’язківцем чи медиком, якщо пройду відповідне навчання. Але не зможу взяти в руки зброю і застосовувати її. Тому волонтерю», – розповідає хлопець.



Почалося все із того, що разом зі своєю родичкою Турал пішов у волонтерський центр при Луцькій дитячо-юнацькій спортивній школі «Динамо Прайд» і допомагав як вантажник.



Там познайомився із керівником центру Олександром Кулаковим і його командою.

«Я тоді вже знав, що люди у метро і в підвалах в Харкові не мають їжі та інших засобів першої необхідності. Підійшов на «Динамо» до хлопців і сказав: «Я з Харкова. Хочу відправити туди допомогу. Якщо є можливість, допоможіть. І дуже дякую їм, що тоді відгукнулися. З того все і почалося. Я знайшов транспорт, пальне, а по волонтерських центрах завантажили, хто чим міг. І ми поїхали в Харків, в який на той момент ще всі боялися їздити через велику небезпеку. І так відбувалося знову і знову: я шукав фуру, а потім ходив тут по волонтерських і логістичних центрах і просив», – розповідає Турал.



Левову частину допомоги щоразу вантажили у машини Турала у волонтерському центрі при інклюзивній кав’ярні «Старе місто», роботу якого координує Лариса Новосад.

«Якось я просто йшов повз. Дивлюсь, а тут рух такий. Щось носять, вантажать. Підійшов, запитав, Лариса відповіла, що тут збирають і відправляють гуманітарну допомогу. Я сказав, що я з Харкова і якраз збираю туди фуру. І тут в Лариси загорілися очі (посміхається – ред.). Я підігнав фуру, лишив, а сам поїхав шукати далі. Приїжджаю, а фура заповнена вщерть. Я був вражений. Свої фури я завантажував на різних складах, там шукав те, там – інше, але волонтерський центр при кав’ярні «Старе місто» – це кістяк. Лариса і її команда допомагають сильно і достойно», – каже волонтер.



Сама ж Лариса Новосад завдячує тим, що має чим завантажувати ці гуманітарні автомобілі, людям, які усе це привозять і приносять.



«Волиняни, які розуміють, що війна – це не щось далеке і чуже, згуртовуються. Ми даємо клич – і люди відгукуються. Величезну кількість продуктів надає Асоціація фермерів і приватних землевласників Волині. Її очільник Руслан Хомич привозив продукти майже для кожної фури. Кожну машину допомагали зібрати люди з угринівського і чаруківського ліцеїв, Боратинська ОТГ багато допомагала, долучалися села Дерно, Сокіл та інші. В один день ми могли подзвонити в різні локації і люди одразу відгукувалися. За це їм просто безмежна вдячність», – каже Лариса Новосад.

Кав’ярня «Старе місто», при якій створили волонтерський центр, – особлива і відома в усій Україні. Тут працюють хлопці з синдромом Дауна. Тож команда кав'ярні завжди мала чимало друзів серед людей з інвалідністю по всій Україні, частина з них – досі на територіях, де тривають бойові дії та обстріли. Тож Ларисі Новосад і її команді важливо їм допомогти.



«Машинами Турала, які їхали на Харківщину, ми передавали допомогу для людей з інвалідністю, яких знаємо через їхню участь у різних громадських організаціях. У колективі нашого волонтерського центру є дівчина Олена, медик лікарні №19 міста Харкова. Вона знає ситуацію зсередини. Цими ж фурами вона могла доставити допомогу в цю лікарню. Саме завдяки Олені ми могли цілеспрямовано доставляти дитяче харчування, підгузники», – розповідає Лариса Новосад.



Вантажі, каже Турал Намазов, їхали від нього з Луцька не лише до цивільного населення, але й до військових. Частину військової амуніції він возив та передавав особисто. З пошуком саме військової амуніції допомагає волонтерка Алла Демчук. Турал відвіз також реанімобіль в Авдіївку, був за кермом. У планах – знайти гроші і інші можливості, щоб доставити на фронт бронеавтомобіль.

Зараз, розповідає волонтер, організовувати логістику гуманітарних вантажів фурами стало суттєво складніше. Особисті ресурси вичерпуються, а водії, які раніше завзято погоджувалися їхати, вже виснажилися чи «перегоріли». Тому Турал шукає можливості співпраці із залізницею. Нещодавно він відкрив благодійний фонд, бо робота із деякими партнерами і донорами, каже, потребує формальностей.

«До мене і так багато питань, більше, ніж до інших волонтерів. Я переселенець, ще й не української національності. Всім цікаво, як це так, чому. «Значить він щось заробляє, щось «мутить». А я українець. Я роблю те, що маю робити», – каже Турал Намазов.

Звинувачення у бік хлопців з територій, де тривають обстріли чи бойові дії, каже, і справді не завжди безпідставні. Бо особисто знає дуже багато прикладів, коли чоловіки, які виїхали з Харкова, намагаються просто перечекати, заховатися. А що ще гірше – втекли в Росію. «Це зрадники. І такі є серед моїх знайомих. Були, зв'язок більше не підтримуємо. Це жахливо, бо їх не силою забрали, у них був вибір», – каже волонтер. Але узагальнення, додає, несправедливі.

Сам же він раніше ніколи не був на заході України. З посмішкою зізнається, що чув «жахалки» про «бандерівців», але просто вражений відкритістю і здатністю волинян об’єднуватися і допомагати. Тепер хлопець вже роздумує над тим, щоб після перемоги України будувати своє майбутнє у Луцьку.

«Волонтерство – це мій компроміс з собою». ІСТОРІЯ ОЛЕКСАНДРА КУЧЕРЕНКА ЗІ СЛОВ'ЯНСЬКА

Окрім Турала, у волонтерському центрі при кав’ярні «Старе місто» часто можна зустріти інших немісцевих чоловіків і жінок. З-поміж них – професійного футболіста Олександра Кучеренка, який родом зі Слов'янська.



Щоправда, побачити його тут вдасться тільки у ті дні, коли він – не в рейсі. Олександр доставляє гуманітарні вантажі цивільному населенню у «гарячі точки» і возить військову амуніцію захисникам і захисницям країни.

Із першого разу поспілкуватися з Олександром не вдається. Як з'ясовуємо у розмові з Ларисою Новосад, він саме повіз допомогу у Слов'янськ.

«Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка – він сьогодні там. Тому я, як і Ви, до Саші сьогодні не додзвонилася», – каже пані Лариса.

І додає, що саме у таких людей, як Турал Намазов чи Олександр Кучеренко, є великий стимул доставити допомогу якнайшвидше, бо везуть її у рідні регіони. Слов’янськ – рідне місто Кучеренка. Тут досі живуть його батьки. Вони не залишали місто під час окупації у 2014-му, залишаються там і тепер.

«Саша особисто знає тих людей, ті родини. Чимало з них – люди з інвалідністю, люди старшого віку, його знайомі військові. Коли ти бачиш той вогонь в очах, щоб якнайшвидше доставити допомогу, то розумієш, що треба робити ще більше. Хлопці везуть, віддають, повертаються якнайшвидше назад, щоб знову завантажуватися і їхати. А нам треба за той час знайти чим їх знову завантажити. Я справді вдячна долі, що я знаю таких людей. Наприклад, Сашу всі знають як професійного футболіста, а я рада, що знаю його ще й як добру людину, яка витрачає багато власних грошей, сил і часу, щоб волонтерити», – розповідає Лариса Новосад.

Олександр Кучеренко, додає жінка, продав свою футболку футболіста і за виручені гроші купив ріжки для автоматів. Такі приклади, каже, надихають і самій не зупинятися.

Зрештою, через два дні Олександр все ж виходить на зв'язок. Він саме повернувся до Луцька із поїздки на Схід.

«Сьогодні тільки приїхали», – каже Кучеренко при зустрічі у волонтерському центрі у кав'ярні «Старе місто». Тут якраз розвантажують допомогу, яку привезли з громад.

Це була вже восьма волонтерська поїздка Олександра. Цього разу – у рідний Слов’янськ та інші населені пункти цього напрямку. Волонтер вже їздив у Краматорськ, Барвінкове, Сєвєродонецьк, Бахмут, Соледар та інші населені пункти Донецької і Харківської областей. На момент публікації матеріалу Олександр знову перебуває у східній частині України, куди повіз допомогу.

Свою волонтерську роботу професійний футболіст розпочав із того, з чого її починають багато чоловіків-волонтерів – думки у голові «Воювати не вмію, але хочу і можу робити інші справи, потрібні країні, яка воює».

«Спочатку я витрачав лише власні ресурси. У Дніпрі ми зі знайомими збирали потрібні речі, я купував пальне і відправляли буси з допомогою. Потім вже в Луцьку доля звела мене з чудовими людьми з кав'ярні «Старе місто». Вони допомогли мені допомагати», – розповідає Кучеренко.



У поїздках Олександрові доводиться долати до 1200 кілометрів в один бік.

«Щоразу, коли перетинаю межу Донецької області, є незначне хвилювання. Є відчуття відповідальності. Але страху немає. Бо усвідомлюєш, що люди там живуть щодня, а хлопці і дівчата щодня стоять на позиціях. Їхнє життя в небезпеці – щосекунди, а моє – лише короткий час у поїздці.

Щоправда, після першої поїздки я не говорив два дні. Був під сильним враженням. Нещодавно запропонував своєму другові з Луцька Михайлові Запорожцю поїхати. Він погодився. Після поїздки теж два дні не говорив. Той, хто не був там, не може цього зрозуміти», – каже Олександр.



Фото з волонтерських поїздок Олександра Кучеренка

Під час крайньої своєї поїздки Олександр мав віддати адресні посилки за Бахмутом. І коли доїжджав, побачив як «прилетіло» туди, куди треба було їхати. Перечекав, розповідає, декілька хвилин і таки поїхав туди, бо там чекали люди.

«Комусь передала щось дружина чи мама, це чекають як найбільший скарб. Просто не можу не віддати», – пояснює волонтер. За його словами, на волонтерську роботу його надихають дружина і діти, а також мрія якнайшвидше знову жити з сім'єю під мирним небом України. Наразі вони – у Чехії. Дружина там теж намагається підшуковувати гуманітарну допомогу для України.



Невдовзі, каже Олександр Кучеренко, розпочнеться футбольний сезон. Тому буде поєднувати спорт і волонтерство.

«Для того, щоб ми швидше перемогли, треба допомагати тим, чим можеш. Можеш заправити машину, яка везе гуманітарний вантаж чи щось військовим, – заправ. Можеш носити вантажі – носи. Роби те, що зараз у твоїх силах. Головне – не залишатися осторонь. Воїн з мене був би ніякий, але я можу завезти тим, хто воює, те, що їм потрібно, і цивільним з тих територій теж. Волонтерство – це мій компроміс з собою», – каже Олександр.



Із захопленням він говорить про свого колегу-футболіста з Волині Тараса Михалика. Розповідає, що хоч останній цього і не афішує, він допомагає армії ще з 2014 року.



«Він реально витрачає свої гроші, купує машини для ЗСУ. Ми з ним разом у поїздку теж їздили. Зібрали великий бус допомоги, завезли», – розповідає Кучеренко.

«Не треба гребти всіх під одну гребінку»

«Мені дуже подобається запал в їхніх очах», – каже про Олександра Кучеренка і Турала Намазова Лариса Новосад, якій чи не щодня доводиться мати з ними справу.



У волонтерський центр, запевняє, приходять допомагати і інші чоловіки-переселенці. Тому вона однозначно не може погодитися із тим, що усі чоловіки, які поїхали з-під обстрілів відсиджуються на відносно мирних територіях.

«Ці люди дійсно руйнують такий стереотип. Звісно, є різні люди серед внутрішньо переміщених осіб – з різною позицією, різними можливостями і поглядами на цю війну і свою в ній роль. Але і серед моїх друзів волинян є люди, які думають, що війна сюди не прийде, тому нічого не роблять, щоб наблизити перемогу.



Не можна узагальнювати, не треба, як то кажуть, гребти всіх під одну гребінку», – резюмує Лариса Новосад.

P.S. На жаль, суспільство наразі ставить перед чоловіками свої вимоги та цькує їх, коли вони їм не відповідають. Одна із таких «не воюєш – не мужик».

Але у тому якраз і культурна та ментальна різниця між нами і Росією, яка живе у дуже патріархальному світі. Там – чоловік мусить бути воїном тільки за ознакою статті, а «бабы ещё нарожают». Ми ж таки живемо у країні, де найбільша цінність – людське життя, тому кожен і кожна має робити те, де може себе якнайкраще проявити.

Пам’ятаймо, що стереотипи формують упереджене ставлення і готують ґрунт для дискримінації.

Іванна РУДИШИН

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.