«Остапович. Воїн за покликом серця». У ПАМ’ЯТЬ ПРО ВІКТОРА КОХАНЮКА

Його всі називали Остапович. На роботі, вдома, між друзями і знайомими – всюди і майже завжди саме так. Віктор Остапович Коханюк – лучанин, який загинув у великій війні з Росією. Йому було 58.

Після вибухів у Луцьку вранці 24 лютого чоловік, який у мирний час вже тішився внуками, сказав рідним їхати в село, побажав щасливої дороги і додав: «А я вип’ю кави – і у військкомат».

Історія Віктора Коханюка – це історія чоловіка, який був стіною для родини, професіоналом своєї справи і гідним громадянином своєї країни. Історія, яка вражає справжністю і любов’ю до всього – сім'ї, роботи і своєї землі. Історія чоловіка, який опинився на полі бою за покликом серця. Історія воїна, хронологія якої закінчилася 27 березня 2022 року у боях на Миколаївщині.

«Я навіть не провела його на війну. Розумієте?»

Дружина Віктора Коханюка Лариса Аркадіївна прожила зі своїм чоловіком усе життя. Він – її перша і єдина велика любов. Одружилися, коли їй було всього 18. Разом прожили 35 – щасливих, без сварок, але із компромісами, планами і квітами на кожну важливу для них дату чи свято.

«Коли я його вперше побачила – гарного, стрункого, у військовій формі – подумала, що такий хлопець на мене й уваги не зверне. А він звернув. Стали зустрічатися, у нього якраз була відпустка в армії. А потім він повернувся до війська і листувалися, кожен день писали листи. Я їх бережу донині. Вже у його наступну відпустку одружилися, і через два місяці після весілля я поїхала до Віті в Чехію, де він тоді служив», – з ностальгією і неймовірним теплом у голосі пригадує Лариса Аркадіївна.


У Чехії в Коханюків народився син Сергій. Коли йому було 10 місяців, подружжя повернулося в Україну. Але через короткий час чоловіка як радянського військового направили у Росію. Спочатку поїхав сам, а потім забрав і дружину із сином.



«В Росії вже тоді нічого доброго не було», – пригадує жінка. Каже, на все життя лишилося у пам'яті, як діти до дорослих і незнайомці один до одного говорили на «ти».

Хоч військові і жили дещо краще, ніж інші, грошей не вистачало. Тому сина довелося віддати в ясла, а жінці – іти на роботу.

Згодом Віктора Остаповича відправили служити ще далі у глиб Росії. Вирішили, що туди жінка та дитина не поїдуть. Через якийсь час чоловік прийняв рішення – повертатися назавжди додому, в Україну.



Тут все починали з нуля, ставали на ноги у професійному плані, спочатку жили у гуртожитку, а потім виплачували за кооперативну квартиру. Тут, на проспекті Відродження, у квартирі, за яку молоде подружжя колись віддавало кожну можливу копійку, Віктор Остапович жив у щасливій, великій сім'ї із дружиною, дітьми і ще зовсім крихітною онукою Соломією до зловіщого 24 лютого.



Донька Віктора Остаповича Яна Коханюк розповідає: тато давно казав, що Росія таки піде на Україну з великою війною. Тож його рішення стати на захист країни було добре обдуманим і свідомим.



«Того ранку ми всі, крім мами, були вдома. Коли відбулися гучні вибухи, Соля (10-місячна донька Яни Соломія – ред.) злякалася, почала плакати.

Тато не панікував, просто порадив нам збиратися і їхати в село до мами. Потім сказав: «Обережно їдьте! Раптом що, виїжджайте за кордон. А я зараз поп'ю кави – і у військкомат. Будемо на зв'язочку.

Тато знав, що такий сценарій розвитку подій можливий. На Новий рік ми сиділи за святковим столом і тато сказав, що, швидше за все, буде повномасштабне вторгнення. Попросив, щоб ми перевірили і тримали в купі всі документи. Коли Росія визнала ДНР і ЛНР, тато сказав «Будьте готові». Так, зрештою, все і сталося», – розповідає донька Віктора Коханюка.

Вже о 9-ій ранку 24 лютого Віктор Остапович був у військкоматі. Зареєструвався, залишив документи, повернувся додому, взяв речі. Рюкзак на війну батькові збирав син Сергій. А Віктор Остапович тільки й повторював, що все буде добре і просив сім'ю «триматися купки».
Обставини склалися так, що Лариса Аркадіївна людину, з якою прожила усе своє життя, навіть не змогла провести до війська. Того дня вона була в селі у хворої мами.



«Я навіть не провела його на війну… Навіть не побачила востаннє. Розумієте? Ми ж всі думали, що то на тиждень-два. Ми не думали, що він піде надовго і навіть уявити не могли, що назавжди… Коли Остапович вже був у військкоматі, я просила зачекати, поки я повернуся з села, щоб ще побачитися. Але він сказав, що їх вже везуть у Володимир», – що далі у розмову, то більше говорити Ларисі Аркадіївні заважають сльози.

Того ж дня, 24 лютого, Віктор Остапович вже був у Володимирі. А наступного – його та інших воїнів відправили у Сумську область. Ще через три тижні – у Миколаївську.

«Ми б його не втримали. Військовість і загострене відчуття справедливості були в нього у крові»

Віктор Остапович Коханюк – із тих чоловіків, які залишаються військовими назавжди. У минулому – танкіст, у цій війні він був піхотинцем. Вік і стан здоров’я вже не дозволяли, як каже його дружина, «скакати у танк».



До початку повномасштабної війни він працював інженером-теплотехніком на фірмі, яку заснували разом із товаришем. Спроектував тепломережі для величезної кількості будинків. Усе креслив від руки, усе – дуже точно і до всього – дуже скрупульозно. У всьому завжди мав ідеальний порядок і ніколи у роботі не припускався помилок.

«Він навчився цієї роботи сам. Але знав її досконало. За це серед колег і серед людей, для яких працювали, мав повагу. Ще жоден об’єкт, який вони робили, не дав збою», – розповідає дружина.

Остапович, додає, був строгий, але справедливий. І у всьому, за що б він не брався, відчувалася його військова сутність:



«Ми б його ніяк не втримали. Він би не зміг бути вдома, коли в його країні така кровопролитна війна. Він би пішов партизанити, але не всидів. Військовість і загострене відчуття справедливості були в нього у крові. Він цим жив. Він багато читав, багато знав. З 2014-го року він у військкоматі був записаний. Хлопцям допомагав, але в АТО його не брали, йому і здоров’я вже не дозволяло.

Дехто тепер каже мені: «Навіщо ти його відпустила?». Різні люди є, знаєте… Але я б його і не втримала. Він по життю військовий. Він свою «робу» вранці перед роботою все життя випрасовував сам. Все під стрілочку. Він дуже любив порядок. Ніколи нам ні за що не дорікав, тихо ставав і робив так, щоб у всьому був порядок. Кожного, абсолютно кожного ранку він виносив сміття. Тепер, коли його не стало, ми побачили, як багато його роботи було для нас непомітною рутиною. Я тепер часом сина питаю, чому він сміття не виносить вранці, коли перший виходить із хати. А він каже: «Мама, я ще не звик…».

Тато, з гордістю каже Яна, справді був патріотом своєї країни:

«У хорошому і справжньому значенні слова «патріот». Не просто в значенні носити вишиванку і говорити українською. Він достеменно знав українську історію, знав свій родовід, передавав це нам. А ще тато завжди знав і завжди казав, що Росія – нам не брат, а росіяни – не братський народ».

«Завжди писав «Все буде добре», а потім ми щодня писали без відповіді»

«Ми постійно переписувалися, він завжди писав: «Все буде добре», – каже, гортаючи повідомлення у телефоні і витираючи сльози, Яна.



З батьками у них із братом завжди був дуже тісний зв'язок. Після роботи – вечеря за одним столом, коли комусь погано на душі – заспокійливі чаювання, а щоб відволіктися від буденності і робочих клопотів – спільний відпочинок. Тому коли тато поїхав на війну, вони часто переписувалися. Віктор Остапович попросив не дзвонити першими, але спочатку щодня телефонував сам і постійно відповідав на повідомлення.

«Ми йому писали постійно, фотографії слали, Солю скидали. Він казав: «Є ради кого воювати і жити», – каже Лариса Аркадіївна.

«Оце він скинув фотографію в автобусі, коли вони їхали з Володимира вже в Сумську область. Це ми йому відправляли фото, як всі разом збиралися. А це вже він відправив фото, як був на місці, в Сумській області», – Яна показує фото тата на телефоні.



Вже коли Віктор Остапович брав участь у бойових діях на Миколаївщині, зв'язок із ним почав втрачатися на день-два, а згодом – і більше.

«Але потім тато з'являвся. Казав своє традиційне «Все добре» або «Все буде добре», – каже Яна.

Його дружина Лариса Аркадіївна пригадує розмову, яка виявилася останньою:

«25 березня він нам подзвонив. Ми з Яною тоді були в селі. Ми поговорили хвилини півтори – дві. Сказав: «В нас все добре. Ми наступаємо, головне – не відступаємо, а рухаємося вперед. Все буде добре».

Тоді ще ніхто не знав, що голос найріднішою людини звучав у телефонній трубці востаннє. Ще увечері 25 березня Віктор Остапович відповів на повідомлення Яни і написав «Все норм».

«А вже 27-го березня я йому писала, але він не відписував. Далі я писала щодня вже без відповіді. 27,28,30,31-ше… Я стала писати волонтерам, щоб через них хоч про щось дізнатися. Тоді нам стало відомо, що були обстріли, що ситуація складна, але про тата ми все одно нічого не знали…» – каже Яна.



А 1 квітня військові прийшли додому до рідних Віктора Остаповича зі страшною звісткою про загибель.

«Виразу облич військових, які сказали про загибель, я не забуду ніколи»

Того дня – у п'ятницю 1 квітня – Лариса Аркадіївна була вдома із внучкою Сольою, поки усі були по роботах. Подзвонили у домофон, сказали, що із військкомату. Але кнопка автоматичного відкривання дверей не спрацювала, тож жінка залишила внучку, поки та гралася на підлозі, а сама побігла із другого поверху відкрити двері у під’їзд.



«Коли я побачила військових у дверях, від виразів їхніх облич у мене все похололо. Десь на підсвідомому рівні я зрозуміла, що прийшли повідомити про погане. Але військові якийсь час мовчали. А коли нарешті сказали, я стала кричати, що це неправда, що такого не може бути. Я кричала, кричала… А потім як у тумані… Я навіть не знаю, скільки часу пройшло, коли я різко згадала, що Соля в квартирі сама. Я швидко піднялася, закрила двері на замок. Чи йшли за мною військові. Я навіть не знаю. Я подзвонила Дімі (зятю – ред.) і Яні. Сказала, що прийшли люди з військкомату і хочуть щось сказати про тата. Я досі не могла вимовити те, з чим вони прийшли», – розповідає про той жахливий день дружина Віктора Коханюка.



Діти прибігли зразу. Військові ще були у дворі, чекали.

«Виразу облич військових, які сказали про загибель, я не забуду ніколи, скільки буду жити. Це як у кіно. Тільки це не награні емоції. Вони боялися натрапити своїми очима на мої, не знали, як почати… Яка ж важка ця їхня місія. Але хтось мусить це робити. Колись Остапович був в Афганістані. Він розказував, як йому доводилося їхати до родичів і казати про смерть. А тепер сказали про нього. Військовий плакав, мій Остапович був йому по суті ніхто, а він плакав…» – каже жінка.



Похоронити чоловіка Лариса Аркадіївна спочатку хотіла у селі, біля могили свого батька. Але діти наполягли на тому, що тато, який усе своє життя був військовим, має бути поруч з побратимами – на Алеї Слави у Гаразджі, де хоронять полеглих Героїв. Тож жінка не стала перечити:

«Потім я зрозуміла, що дійсно так краще. Щоразу діти прийшли з роботи, сіли в машину і поїхали до нього, до тата, до Остаповича. Так на нього казав навіть син Сергій.

Коли у провідну неділю ми були біля могили, приходили незнайомі люди, дякували, ставили квіти. Люди не знали його, але підходять, моляться за упокій, дякують. А з якими почестями проводили… Люди на коліна ставали… Наш Остапович заслужив».

«Рухнула наша стіна»

Тато, каже Яна, ніколи не виховував своїх дітей – її та брата Сергія – якось навмисно, читаючи, так би мовити, «лекції». Віктор Остапович, радше, дотримувався принципу: якщо хочеш добре виховати, то покажи на своєму прикладі.

Він навчив, що сім'я – це підтримка і допомога.



«Будь-що могло статися, ми могли набрати татові і він зі всім допомагав. Пам’ятаю, як тільки ми відкрили ветеринарну клініку в орендованому приміщенні, у перший же тиждень під час сильного дощу зі стелі почала крапати вода. Я приходжу вранці, а вода тече на комп’ютер, на все обладнання. Я дзвоню татові, ридаю, не знаю, що робити. Через 5 хвилин він приїжджає і каже: «Та все буде добре, все зробимо». У наступний свій вихідний тато прийшов, все поремонтував. В мене так було завжди: як тільки щось стається – я до тата», – каже Яна.



Лариса Аркадіївна додає: як щось треба було вирішити, сім'я збиралася на кухні, все обговорювали і знаходили рішення.

Тато, каже Яна, не був головою сім’ї у загальноприйнятому розумінні.

«Я б сказала так, як сказала мама після його смерті: рухнула наша стіна. Навіть коли він пішов на війну, то я була впевнена, що все буде добре, що ми захищені, бо там був тато.

Він ішов захищати нас, щоб ми могли жити, щоб була Україна. Саме заради цього він пішов, а не просто заради амбіцій чи просто, щоб воювати. Тато просто хотів, щоб була Україна була вільною. Він був дуже миролюбивим, співчутливим і добрим. Він дуже важко сприймав те, що хтось може робити якісь каліцтва іншому. Він не розумів, для чого люди влаштовують війну. Але з розумінням того, що є кого захищати і що є за що боротися, він пішов», – розповідає про тата Яна.



Її мама додає: «Остапович не любив котів. Не те, щоб не любив… Собак дуже любив, а з котами не так. Але перше кошеня приніс додому саме він. Ми тоді ще жили в гуртожитку. Це він мені зробив такий подарунок на 8 березня, бо знав, що я люблю котів. Та кішка у нас прожила 18 років. Потім Яна стала рятувати тварин з вулиці і так вдома завжди хтось поруч з нами жив».

Зараз у сім'ї – двоє котів і собака – зенненхунд Дакота, улюблениця Соломії.



«Це ми в Карпати їздили всі разом», – показує фотографію із сімейного фотоальбому Лариса Аркадіївна. «Якщо вже бігаємо по роботах, то бігаємо, але як їдемо відпочивати, то вже вибираємо такий час, щоб всі змогли. Ми їдемо по гриби – значить ми їдемо всі. Він бурчить часом, що в нього багато роботи. А ми кажемо: «Ні, Остапович, маєте викроїти час», – жінка досі підсвідомо говорить про це у теперішньому часі.



На мить Лариса Аркадіївна поринає у спогади, замовкає, а тоді знову додає: «Ми всі разом. Ми настільки підтримуємо один одного, що важко уявити, що може бути по-іншому. От хтось прийшов додому, видно, що є якась проблема, мовчить. Ставимо чайник, сідаємо, говоримо. Той підказав, той підтримав. Вже й відлягло. Те, що ми лишилися всі разом у цій квартирі, теж грає велику роль. Прийшов додому і ти як у якійсь фортеці. Тільки тепер рухнув її великий мур».



Дружина і донька Віктора Остаповича кажуть: вчаться жити без нього. Діти думають, як полегшити горе мами, а мама – дітей.

«Здається, от би зараз подзвонив спитав, як то те чи те зробити, він підкаже. А нема вже кому… Кажуть, час лікує, але я не знаю, скільки то треба часу. Отак в один момент рушиться все, весь світ. Тільки Соля і рятує тепер. Вона тоді, у день тої страшної новини, вивела мене зі стану, коли я думала, що помру там на тих сходах. І тепер рятує», – каже Лариса Аркадіївна.



Втративши один оборонний мур своєї міцної фортеці, родина продовжує жити. Чоловік Яни Дмитро теж пішов на війну добровольцем.

У квартирі доробили ремонт, який хотіли закінчити до повернення Віктора Остаповича з війни.

«Ми його ні разу за 20 років не робили. Остапович все не хотів, хвилювався, як ми тут будемо в розрусі на період ремонту. Як пішов на війну, Яна запропонувала зробити. Каже, тато прийде, а вже ремонт готовий. Так він його й не побачив. Хіба побачить з небес. А ми намагаємося не розкисати і жити так, як вчив Остапович, – триматися в купці». Не навчив, жартує Лариса Аркадіївна, лише секрету своєї коронної страви – солянки.



«Таку солянку ніхто не зварить, як тато», – підтверджує слова мами Яна. Щоразу, каже, вона у нього виходила різною, але кожна – смачніша, ніж попередня.

Про Віктора Остаповича усі його знайомі із ким довелося спілкуватися, відгукуються з надзвичайною теплотою та повагою. Він залишив про себе найкращі спогади, найкращі свої поради і життєві принципи для дітей, найкращу і світлу пам'ять між людей… Герої не вмирають!

Іванна РУДИШИН



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.