Сергій Рижков – про волонтерство, превентивний удар та «примирення» із владою на час війни. ІНТЕРВ’Ю

Сергій Рижков – із тих кому, як то кажуть, до всього є діло. До всього, що стосується громади, її обранців, бюджету, поточного стану справ і планів. Хтось називає його небайдужим, хтось – скандальним активістом, ще хтось – навіть політичним тролем.

Епітети, якими характеризують Сергія Рижкова, зазвичай стають гострішими із наближенням виборів чи у інших ситуаціях, коли він намагається стати на чийсь захист або навпаки чомусь чи комусь протидіяти.

Із міською владою Сергій Рижков завжди був радше в «контрах», ніж у співпраці. Часто критикував і вказував на помилки. Після початку повномасштабної війни він взяв на себе величезний шмат волонтерської роботи і очолив створений, як би це не було дивно, спільно з міською радою Єдиний комунікаційний центр. Незважаючи на спільну роботу, він продовжує критикувати деякі дії міського голови, а той у своєму зверненні називає його «так званим активістом».

Нещодавно ж Сергій Рижков вивісив на меморіалі Вічної Слави полотна із новими датами війни з фашистськими загарбниками – 1939-2022 замість дат так званої «великої вітчизняної» 1941–1945. І хоч ці полотна одразу зняли комунальники, згодом міський голова Ігор Поліщук вперше заговорив про наміри змінити дати початку війни та демонтувати з меморіалу радянську символіку. Тому крига таки скресла.

Для розмови із Сергієм Рижковим символічно зустрічаємося саме тут – біля обеліску заввишки 40 метрів з бронзовою скульптурою Матері-Батьківщини і величезною жовтою зіркою угорі, якої, сподіваємося, скоро не буде, як і всього, що досі пов’язує Луцьк із СРСР.

На місці зустрічі Сергій спочатку жартує, що у фейсбуці міський голова його досі не розблокував, але інформацію про те, що цифри на меморіалі таки замінять надіслав навіть зі «смайликом».

Ця розмова – перше велике інтерв’ю Сергія Рижкова у інформаційному просторі Луцька. Червона нитка у ній – війна і всі ті обставини, у яких активіст опинився у її контексті.

– Як для Вас почався ранок першого дня повномасштабної війни? Що зробили найпершим?

Для мене 24 лютого почалося, як і для всіх у Луцьку. З вибухів на аеродромі. Сім’я моїх працівників живе на Вишкові. Власного автомобіля у них немає, тому найперше, що я зробив, подзвонив і спитав, чи треба їх забрати. Забрав , посадив в машину разом зі своєю сім’єю. Отак для мене і почалася війна.



– Далі Ви їх кудись відвезли разом зі своєю сім’єю?

Ні. Ми просто дві–три години побули на вулиці із тривожними валізами у багажнику, як і всі. І все. Потім повернулися додому і почали думати.

– А далі що? Як зрештою з’явився Єдиний комунікаційний центр?

Далі пішов у міськвідділ поліції. Я – представник Самооборони Волині, тому пов'язаний з поліцією. Запитав, що треба робити, як допомогти. Потім три дні я патрулював разом з поліцією на ДПЗ.
Згодом я дізнався, що Олександр Кралюк (атовець та ексочільник одного з комунальних підприємств та обласного управління Держекоінстпекції – ред.) став одним із тих, кого міськрада залучила до організації якоїсь роботи в контексті війни. Тому я звернувся до нього і сказав, що маю досвід волонтерства, тому знаю, як працюває вся ця система, і порадив створити комунікаційний центр, бо будуть звертатися люди за допомогою, інші будуть питати, як допомогти. Центр ми створили за три години.

Я пригадую, що у 2014 році волонтерська система працювала дещо хаотично. Справа в тому, що волонтери – це зазвичай люди емоційні, активні, дуже різні, кожен – особистість, тому їм складно. Через це я поставив завдання навіть не так бути волонтером, як допомогти волонтерам взаємодіяти, бути посередником. Бо всі і так самостійно організувалися – «Ангар», «Жіноча Сотня», осередок допомоги у кафе «Старе місто» і так далі.



Моє завдання було – із самого початку знати про них і допомогти із координацією. Я – менеджер, підприємець, вмію організовувати процеси.

Якщо відверто, знаєте, чому створив я цей центр? Щоб його не створила влада. В мене було розуміння того, що якщо його створить влада, то він буде не зовсім ефективний. Вони не розуміють, як побудоване волонтерство, вони не можуть виокремити, що важливе, а що – ні, де бійці просять забагато, а де замало, бо вони не мають у цьому досвіду. А ресурси ж невеликі. І навіть банальне – владні структури можуть акумулювати гроші тільки по перерахунку, а треба також шукати шляхи, щоб збирати на картки. І так далі, нюансів багато.

Може, влада його б і не створила. Але краще було… (добирає слово – ред.)

– Нанести превентивний удар?

Точно (сміється – ред.).

– Як сформувалася команда?

Я обдзвонив приблизно половину людей, з якими 8 років тому створював центр для допомоги учасникам АТО і з якими у ньому працював. Через три години вони прийшли.

Коли ми створювали волонтерський центр 8 років тому, то ми про все просили – дайте нам хтось те, дайте те. Я свої меблі туди возив. Цього разу цей процес відбувся простіше. Нам дали тепле приміщення з меблями і технікою. Головне було – запрацювати.

Із самого початку ми почали створювати базу людей, які хочуть допомагати. Наприклад, дзвонила людина і казала: «Хочу допомагати». Ми питали, хто ця людина і чим може бути корисна. Виявляється, що це водій з власним бусом. Ми записували його у категорію водіїв і фіксували інформацію про наявність транспорту. Так само і з електриками, адвокатами, перекладачами тощо. Ця база була чітко сформована і дуже ефективно працює.

– Ваші сини теж допомагали?

Так. Обоє були, грубо кажучи, вантажниками на складі центру. Зараз хлопці повернулися на роботу. У Максима якраз перед війною у лютому народилася донька, йому треба ходити на роботу і забезпечувати сім’ю. А у центрі ми зарплату не платимо. Раз в 10 днів тим, хто працюває на складі, ми даємо продуктовий набір.



– Щодо людей, з якими доводиться мати справу… Якось у себе на сторінці в соцмережі Ви написали, що роботи тепер в сотню разів більше, ніж у 2014. Але тоді «приходили Люди». А зараз відчуваєте себе «млиняром – то полова, то борошно вищого ґатунку». Що Ви мали на увазі?

У 2014 році влада і волонтери були окремо. Тоді це були два окремі полюси. Зараз все трохи по-іншому. На третій день після створення цього центру туди прийшли Ігор Поліщук, Олександр Тиводар, Бондарук, Андрій Разумовський.

– І навіть Товстенюк (Олександр Товстенюк – «права рука» Ігоря Палиці – ред.), наскільки я знаю?

І навіть Товстенюк.

Тобто ті люди, яких я там, може, і не очікував побачити. Це зовсім різні люди, зовсім відмінні від тих людей, які є власне волонтерами. Це у 2014 році ми розуміли, хто є волонтерами. А тепер міг прийти чоловік, який раніше був прокурором, а міг і теперішній багатий бізнесмен. Я зрозумів, що треба думати, як робити так, щоб співпраця навіть таких різних людей була максимально ефективна.

Я побачив, звичайно, багато плюсів від цього. Але десь за два-три тижні від початку роботи почало «вилазити» і багато всього нехорошого. Такого, про що будемо розказувати після війни.

«Коли прийшли Поліщук і Товстенюк, я покликав волонтерів і попросив при них дати обіцянку: працюємо без політики»

– У моїй асоціації (думаю, як і для багатьох лучан) Ви – вічний революціонер. А тут Вам доводиться спілкуватися з людьми, яких Ви раніше жорстко критикували, тиснути їм руку…

Розповім одну історію щодо, наприклад, Товстенюка. Коли він прийшов, я його запитав: «Ви довіряєте мені на 100% як людині?». Він мені сказав «Так» і потиснув руку. Я запитав, чи його ціль сходиться з моєю. Він сказав, що його ціль – щоб не було хаосу і щоб все було чесно.

Коли були Поліщук і Товстенюк, я покликав багатьох волонтерів і попросив при них дати обіцянку: працюємо без політики. Інакше – ми всі залишимо цю роботу. Вони дали слово. Поки вони його дотримуються.



– Як Ви можете загалом оцінити те, як Волинь організувалася у контексті допомоги як єдиний механізм?

Тут варто уточнити – маємо ми на увазі саме область чи таки місто Луцьк. Бо місто і область, на жаль, не дуже, як на мене, ефективно взаємодіють.

В Луцьку натомість все дуже чітко структуризовано. Це я щиро кажу, попри всі мої якісь особисті нюанси в комунікації з міським головою. Зараз я йому просто намагаюся допомогти. Він – це вибір громади. Зараз не час для розбірок. Час – для допомоги.

Недавно я до Поліщука, наприклад, приводив дівчат, які шиють розвантажувальні жилети. Вони це роблять масштабно і ефективно. Я прийшов і сказав: люди багато працюють, але їм треба сплатити комунальні послуги. Він сказав: «Давайте платіжку, я закрию». Але тут маємо розуміти, що співпраця з владою не можу бути просто через «дайте гроші». Бо їх, якщо і можуть виділити, то через певні механізми.

Привів також до міського голови людей, які шиють берці. Попросив поспілкуватися, щоб зробити замовлення. Надіюсь, буде проведений тендер і міська рада закупить тисячу берців. Я роблю все для того, аби місто давало замовлення саме луцьким виробникам. Мені дуже важливо, щоб бізнес, який зараз допомагає, мав підтримку, щоб влада, меценати чи донори закупляли їхню продукцію. Міжнародна допомога буде закінчуватися, а ми – тилове місто і мусимо підтримувати країну.

– Місцевим бізнесом і його реакцією на війну Ви не розчаровані, так?

Точно ні. Швидше – приємно вражений. Перевага бізнесу у тому, що він вміє організовувати процеси.

Один лише засновник групи компаній «ВІЛІЯ» та благодійної організації «Благодійний фонд «Волинь-2014» Євген Дудка і його команда роблять просто колосальну роботу. Вони про це ніде не говорять, але лише на відкритий у Європі валютний рахунок фонду закумулювали і витратили вже приблизно 20 мільйонів доларів. І в Україні ще приблизно 20 мільйонів гривень. Вони роблять все тихо, але роблять для війська і для регіонів, де гуманітарна катастрофа, величну і надважливу роботу.

Багато місцевих компаній запропонували нам свою допомогу. Хтось хотів це афішувати, а хтось – ні.

Я вже згадував, що є дівчата, які стали шити розвантажувальні жилети. Це теж представниці місцевого бізнесу. Раніше вони розвивали туристичне агентство «На Валізах», а зараз, коли українцям не до подорожей, взялися за таку справу. І роблять величезну роботу. Місцеве підприємство «Карнет» віддало їм свої швейні машинки – і вони все організували.

Більшість людей у Луцьку, які зараз активно волонтерять, так чи інакше все одно пов’язані з бізнесом. Бо вони чудово організовують процеси, знають, що таке реклама, звітність і таке інше.



– Знаю, що і ваш бізнес – компанія «Пастернак» задіяна у волонтерстві певним чином…

Ми просто робимо і передаємо сухпайки – сухі супи і каші – для тих, хто цього потребує. «Торчин» нам передав для цього пакети.

Зараз також продаємо свої каші тим, наприклад, державним чи комунальним організаціям, які можуть їх закупити офіційно. Це вже не волонтерство, це підприємництво. Та і я зараз цим не займаюся, не маю часу, тому займається моя колега Юля Ютовець. Але завдяки цьому компанія може працювати, сплачувати податки і зарплату, а установи і компанії можуть закупити те, чого потребують для допомоги війську. Такої продукції, яку ми виготовляємо, на ринку небагато, а попит у час війни значний.



– Нещодавно Ви стали одним із членів Координаційного Центру при обласній військовій адміністрації. Раніше його очолював тодішній заступник голови ОДА Андрій Ярмольський. Але його зі скандалом звільнили, а на його місце (і як керівника центру, і як заступника голови ОДА) прийшла Мирослава Якимчук. Яким чином зараз Ви долучені до роботи Координаційного центру Волині і хто тепер у його новому складі?

Так, до роботи обласного центру я долучився недавно. Мирославу Якимчук раніше навіть не знав. Вона мені подзвонила і сказала: «Сергій, знаю, що Ви працюєте і що все чітко». Напевно, моя робота була оцінена владою як робота людини, з якою можна мати справу.

У складі центру – Петро Шпига (колишній головний поліцейський Волині – ред.), Ігор Алєксєєв (голова спілки власників зброї на Волині), Анатолій Костик (колишній заступник Погуляйка), волонтер Сергій Балицький, народна депутатка Ірина Констанкевич, депутатка Волиньради Юлія Вусенко, по медицині – Ігор Гнетньов, по освіті – Людмила Плахотна, тобто ще чиновники, які відповідальні за напрямки, які вони координують в межах своєї роботи.

– Останнім часом в області і навіть у всеукраїнських ЗМІ було чимало інформації про нібито махінації із «гуманітаркою» на складі, роботу якого мала б координувати ОДА, а також про те, що ці махінації, ймовірно, – справа рук Андрія Ярмольського, що нібито і стало причиною звільнення. Чи маєте Ви як член тепер цього центру підстави так вважати?

Щодо скандалу з Ярмольським і гуманітаркою… Щоб ви собі зрозуміли, сьогодні (розмова була записана 10 квітня – ред.) ми були на митних складах, де зберігаються товари, націоналізовані Волинською митницею. Там, зокрема, розміщені також і речі із затриманих в середині березня на волинському кордоні фур – 23 білоруських та трьох російських. Товар з 18 фур є, інший – зник безслідно. Зник у той час, коли цим займався Андрій Ярмольський. Сьогодні фури із цим товаром почали шукати за наказом Погуляйка.

Я хотів би, до речі, захистити Погуляйка у тому сенсі, що у нього дуже невелика команда. Нібито формально одним із членів його команди був і Андрій Ярмольський. Але у політичному контексті всі розуміють, що він не був у його команді, а, так би мовити, «підсиджував».

Конкретно щодо складу, через махінації на якому звинуватили у ЗМІ Ярмольського, то найбільша його проблема у тому, що не було ніякого обліку товарів. Тепер важко з’ясувати, що туди надходило і де воно тепер. Був якийсь зошит, куди щось там записували, і все.

– А хто ще був «в темі» того, що відбувається?

Ярмольський побудував роботу центру так, що все було «зав’язане» на ньому і його людях, які штатно або позаштатно із ним працювали, - товаришеві Едуардові Грекову, помічниці Інні Бас та батькові Ігорю Ярмольському. Оці четверо людей вирішували всі питання. Найбільшою його помилкою, як на мене, було взяти у цей напрямок роботи батька. В області знають, що він був раніше причетний не до одного скандалу. Це вже кидало певну тінь.

Наскільки мені відомо, за те, що відбувається на складах, мав відповідати керівник управління економічного розвитку і торгівлі ОДА Анатолій Банера. Але коли він туди вперше прийшов, йому сказали більше не приходити. І тепер правоохоронці у нього питають, що там зберігали, що як відбувалося, а він каже, що там навіть не був.



– Ви сказали про те, що були на митних складах, де зараз зберігають принаймні частину товару із націоналізованих білоруських і російських фур. Яка доля цього товару?

Все, що там є, буде обліковане, переміщене на склади, а далі розподілене між військовими і цивільними відповідно до потреб.
Просто для вашого розуміння (Сергій Рижков дістає телефон і показує фото – ред.) – оце зараз на тих складах. Фура акумуляторів і фура шин! Там шин і акумуляторів – на мільйони гривень. Але справа навіть не в тому. На них теж немає документів, немає обліку. Кожен волонтер сьогодні збирає гроші, щоб купити акумулятори для машин, які передаємо ЗСУ. А тут – приблизно 600 нових акумуляторів, тобто це 600 машин для ЗСУ вже могли мати ці якісні акумулятори. Але ніхто цим не займався.



«Співпрацюю з ОДА, щоб «білий пароплав» хоч на трохи став «криголамом»

– Все ж Вам, напевно, доводиться іти на якісь внутрішні компроміси у роботі, зокрема, з обласною адміністрацією чи міською владою...

Такий час, такі вимоги цього часу. Дійсно, я вже декілька днів ходжу у будівлю, яку називаю «білий пароплав», у Волинську ОДА. І я для себе поставив завдання, щоб цей пароплав перетворився у невеличкий криголам. Бо він пливе дуже повільно, створює багато диму, а ефективність цього будинку дуже слабка, а може він дуже багато. Він має контакти, має владу.

Адміністрація не була готова до тих викликів, які перед нею стали. Це – люди системи. Їм би працювати розплановано, робити якісь там звіти, папірці. А тут відбувся збій системи, війна стала цим збоєм і для них. Тому добре, що вони визнають, що треба залучати ресурс, у тому числі – людський. І тому там з’являюся я і інші люди не з системи. Моє завдання – робити все, що зараз в моїх силах.

Хоча сили моментами покидають. Особливо – зараз, коли я вже відчуваю, як у повітрі витає бажання деяких людей використати війну для втілення якихось політичних амбіцій і не зовсім благородних справ. Хтось вже говорить про якісь партії, хтось вже собі будує плани. Хтось створює якісь фонди. З цим всі потім доведеться розбиратися.

Опускаються руки і тоді, коли, наприклад, у Львові я чую, як в магазині військовий Нацгвардії каже, що всі волонтери наживаються, розкрадають гуманітарку, що нікому не треба вірити. Я підійшов до нього і запитав: «Ви для чого таке людям кажете? От я з Луцька, я знаю бригади, які забезпечені саме завдяки волонтерам, бо не мають абсолютно нічого. Ви так більше не робіть, має бути соромно». Він дійсно засоромився.

Зараз часто можна почути «крадуть багато гуманітарки». Повірте, ці випадки на Волині нечасті. Десь дріб’язково наразі це, може, і відбувається. Але не треба такими узагальненнями дискредитувати весь волонтерський рух. В Луцьку я знаю всіх волонтерів і можу сказати, що у 99% все відбувається так, як і мало б.



– Волонтерство – це емоційно складно, думаю. Особливо – під час війни. Ви – емоційна людина. Як справляєтеся?

Насправді я зараз дуже неемоційний. Я на багато речей не реагую так, як раніше. Багато людей намагаються якось впливати на мене через емоції, тому я підсвідомо ніби їх частково заблокував. Маю на увазі, наприклад, ситуації, коли мені кажуть щось на кшталт «Невже ти не розумієш, що це треба діткам в підвал? Тому ти маєш вже зараз допомогти». Визначальним тут має бути тверезий розум, а не відчуття жалю, яким на тебе тиснуть. Дуже важко емоційно, важко відмовляти, а відмовляти треба зараз в сто разів частіше, ніж раніше.

Дуже важко приймати рішення про те, кому допомагати. Бо треба робити вибір – більше потрібно Миколаєву, Запоріжжю чи Дніпру, наприклад.

До речі, зізнаюся Вам, що перестав допомагати Дніпру. Відмовив через те, що їхній міський голова Борис Філатов посварився з активістами. Я ж все одно залишаюся активістом. Тому я їм написав: «Через те, що ви посварилися із фондом «Повернись живим», я не хочу вам допомагати».

Всім треба. Але є якісь принципи.

До речі, найефективніше працювати із Миколаївською областю. Я до них поїду обов’язково, бо я хочу познайомитися з тими людьми. І з містом, і з областю – дуже легко і чітко працювати. Все в гугл-формах, через запити, зі звітністю, я був вражений.

Скажу, що ми дуже багато на себе взяли – Львівщина, Волинь, наприклад. Наразі міжнародна допомога суттєво пішла на спад. А далі буде ще гірше. І прийдеться думати, як забезпечувати потреби здебільшого своїми силами. І доведеться іти до місцевих виробників і просити про співпрацю, знайшовши для неї умови. Бо, наприклад, місцевого виробника взуття я просто благав почати співпрацю щодо берців. В нього замовлень на пошиття звичайного взуття зараз – більш ніж достатньо. Виробництво у Харкові припинилося, постачання з Китаю – теж. А людям все одно потрібне взуття.

– За час війни і волонтерства у Вашому фейсбуці було декілька дописів про, наприклад, найемоційніший у житті момент чи про один з найскладніших днів. Щоправда – без конкретики. Про це вже можна розповісти?

Найемоційніший момент я дійсно запам’ятаю на все життя. Але він не про волонтерство. Ви, певно, знаєте, що поруч із місцем, де ми зараз розмовляємо, загинув священник Олег Ведмеденко. Насправді, це був мій другий батько. Він вчив мене бути тим, ким я став. Він допомагав мені розібратися, що добре, а що погано і що таке Бог.

Одного дня вже під час війни його син приніс мені ці його чотки. Дає і каже: «Візьми, тобі потрібніше». Це мене просто вразило. Тепер я завжди ношу їх з собою. Особливо тоді, коли знаю, що буде важка для мене розмова. Зважаючи на те, яку роль у моєму житті відіграв Олег Ведмеденко, зважаючи на те, якою намоленою є ця річ, я можу справді назвати цей момент дуже емоційним.



Щодо складного дня… Одного разу одна з депутаток міської ради подзвонила моїй дружині і сказала, що після перемоги мене просто вб’ють. А таку її поведінку викликало те, що я попросив підтвердження на папері про те, куди має їхати допомога, яку просили у центру.

Є ще багато випадків, про які я зможу і справді розказати тільки після війни.

Зараз мені багато за кого соромно. Я усвідомлюю, що, напевно, потім будуть красти на дорогах чи на тих будинках, які будуть в Бучі чи ще десь відновлювати, але коли я дізнаюсь, що людина так робить вже зараз, то для мене це просто не має пояснення.

– Бачила у якомусь із Ваших дописів, що колись напишете про усе це книгу?

Якщо я зможу, то так. Бо дуже багато різних моментів, дуже багато кого і що довелося відфільтровувати, дуже багато різних спокус.
В мене є улюблений фільм – «Звичайне диво». Там чарівник казав таку фразу: «Ти мені більше нецікавий». Так от, у моїй телефонній книзі з’явилося тепер дві нові категорії людей. Перша – «Зрадник» (і таких там вже до десяти), а друга «Ти мені нецікавий», це люди, яких я вже викреслив зі свого життя. І часто – це близькі раніше люди.



– На завершення зроблю Вам комплімент. Ваша мова стала чистішою, раніше у ній було багато росіянізмів і суржику.

Так. Я такий є. Я приїхав сюди у 16 років, а до того жив у Тюменській області в Росії, вчився у російській школі. Мій батько – росіянин, військовий. Він зі мною не розмовляє вже 8 років. Досі він живе у Росії у військовому містечку, але вже давно – пенсіонер.
До війни у мене були намагання налагодити з ним зв'язок. Але вони були марними. А мама моя – українка, дружина – теж. Вона зі Львова, і саме вона зробила з мене українця. Я їй за це вдячний.



Розмовляла Іванна РУДИШИН



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.